Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 43

– Мені б твої проблеми, – сказала я Туманові й кинула йому шматочок сала, який вмить зник у пащі песика.

– У кожного свої проблеми, доню, – сказав тато. – І у Тумана, і в ось того горобця, і у кожної людини. На те воно й життя.

– У мене теж проблеми. До того ж великі, – сказала я.

– Я вже зрозумів. Посварилася з Романом?

– Гірше. Я його покинула, – сказала я і розповіла про Галину Петрівну.

– Та-а-к, – протягнув тато, вислухавши мою розповідь. – Шкода, що люди розуміють цінність іншої людини, лише коли її втратять. Я ось вже тричі ходив у прийми, а все щось не те. Старий вже, а все одно всіх жінок порівнюю з твоєю матір’ю. Лише зараз зрозумів, що кращої за неї жінки не було і не буде. Іноді картаю себе, що колись піднімав на неї голос, дозволяв каторжно працювати, не одразу доправив до лікарні… Але час не можна повернути назад, і вже нічого не можна змінити. Потрібно цінувати те, що маєш сьогодні, зараз, цю хвилину, щоб потім не кусати лікті.

– Тату, я цінувала Романа завжди, навіть тоді, коли дізналася про його зраду. Мені було так боляче, що не можна передати словами, але я йому пробачила. Мало того, я прийняла його дитину як свою. Але вдруге… Це вже занадто!

– Можливо, ти все перебільшуєш, доню?

– Ні, тато, я бачила, з яким захопленням він дивився на цю жінку. І мені тяжко, дуже тяжко.

– Розумію.

– Не знаю, чи ти в повній мірі все розумієш. Ти думаєш, мені було легко прийняти двох чужих дітей так, щоб вони стали як рідні? Я нікому не говорила, а тобі зізнаюся: скільки разів я ловила себе на думці, що оті шоколадки, які я купила Мишкові та Іринці, могли б дістатися моїм дітям, і мені ставало так шкода своїх дітей. Але я змусила себе дивитися на всіх дітей однаково, вбиваючи собі в мізки думку про те, що ті діти – такі ж, як і мої, що вони не винні в тому, що так склалася їхня доля. Вони просто діти без батьків. А якби мої діти опинилися, не приведи, Боже, на їхньому місці?

– І ти гадала, що Роман за це буде тобі вдячний до кінця життя?

– Уяви собі, що так.

– Бути матір’ю та дружиною – різні речі. Важко навіть сказати, ким бути легше, а ким важче. За чоловіком потрібно дивитися двома очима.

– Я й дивилася. Широко розплющеними, закоханими очима дивилася.

– Іноді не все можна побачити, коли відкриті очі, – сказав задумливо тато. – Можна спробувати заплющити очі.

– Щоб не бачити зради?

– Щоб побачити те, що не бачила з відкритими очима.

Тато замовк, а я намагалася збагнути зміст почутого. Почав накрапати дощик, не той осінній затяжний, а теплий, майже літній. Його дрібні крапельки швидко та гучно забарабанили по металевому дашку над ґанком і за мить злилися в симфонію дощу.

– Грибний дощ, – ніби читаючи мої думки, сказав тато, а я згадала, що діти принесли два кошики грибів, які залишилися стояти на кухні тепер вже не мого будинку. Чомусь в голову прилізла думка про те, що ті гриби буде смажити та солити Галина Петрівна. Моя багата уява одразу ж намалювала картину: товстозада жінка натягла на себе мого халатика, який не сходиться на ній, і хазяйнує на нашій кухні. Від такої думки защеміло серце, бо одразу ж згадалося, як довго ми мріяли про власний будинок, скільки разів урізали свої бажання, відкладаючи гроші на будівництво. Хотілося розревітися на весь двір.

– Тату, як мені жити далі?

– Це ти сама повинна вирішити.

– Я не знаю, як… Не знаю, як поставити на ноги дітей, де працювати, як жити без Романа. Я нічого не знаю.

– Доню, – сказав батько, витримавши паузу. – Пам’ятаєш, як ми колись провіювали зерно? Виходили у вітряну погоду надвір, струшували його у ночвах, вітер розносив полову, залишалося чисте зерно. Потрібно вміти відсіювати непотріб, щоб залишалося лише все цінне.

Тато знову замовк, а я задивилася на Тумана, який не сховався у будку від дощу, а гасав по двору, доки його кудлата «шуба» не почала звисати мокрими пасмами. Песик зупинився біля нас, обтрусився. Полетіли з нього бризки води в усі боки, а сам пес став сухим, ніби й не був під дощем. Він підійшов до мене, ховаючись від дощу, ліг біля ніг.

– Якби ж я могла так, як ти, Тумане, – мовила я, почухавши песика за вухом. – Отрусити все те, що заважає по життю.

– А ти спробуй, Марійко, спробуй, – сказав тато та додав: – Піду до онуків, а то вже скучив за ними.

Мій добрий, мудрий і неписьменний тато! Я подумаю над твоїми словами, бо зараз не можу збагнути всю їх мудрість.

…жовтня 1975 р

Третій день я живу без Романа. Поруч мене – діти, тато, але світ здається таким спустілим! Підсвідомо чекаю, що він приїде, тому розмірковую над тим, що я йому скажу. Пробачити? Не зможу. Але тоді залишу дітей сиротами. Чи пробачать вони мені? Можливо, захочуть залишитися з батьком? Я не зможу жити без них. Все думаю і думаю, вже змучилася від надокучливих думок, а ніяк не можу знайти розради.

– Мамо, там Іринка плаче, – голос старшої доньки повернув мене у реальність.

– Чому?

– Не знаю, вона нічого не каже, залізла у кущі малини і плаче.

Я пішла до садка. Після нашої втечі я помітила, що Іринка стала тихою та мовчазною. Вона першою хапалася за роботу, намагалася мені та татові у всьому догодити, попри те робила все мовчки, швидко, похапцем і нервово. Спочатку я списала все на її хвилювання, а зараз стало зрозуміло, що з дівчинкою не все гаразд. Про це свідчив уже не плач, який було чути в кущах, а нервове схлипування.

– Де тут сховався мій їжачок? – запитала я, намагаючись пожартувати. – Їжачок захотів поласувати малинкою?

Плач не стих, навпаки, до нього примішалося ікання. Я продралася крізь нетрі до дівчинки. Вона сиділа на сирій землі, сховавши обличчя поміж колін, а голову обхопила двома руками.

– Іринко, люба, що сталося? – запитала я, намагаючись підняти їй голову та подивитися в вічі. Вона ще більше розплакалася. – Не плач, не треба, – я сіла поруч, обняла її за плечі. – Бо і я зараз почну плакати. Тебе хтось із дітей образив?

– Ні, – почула я таке жалісливе та пискляве.

– Мені прикро, що так сталося, але життя непередбачуване. Ти вже майже доросла. Хочеш розповім тобі, що трапилося?

– Не треба, ми все знаємо.

– Можеш засуджувати мене, але я не можу пробачити таке. Є речі, на які жінка може і повинна іноді закривати очі, але зрада…

– Я… Я не засуджую.

Іринка підняла на мене червоні очі.

– У мене ніколи не було не те, що своєї кімнати чи стола, навіть ліжка… А потім у мене з’явилися і брати, і сестричка… Я теж чекала на той час, коли у нас буде свій будинок, а про кімнату годі вже й казати. Було все: і будинок, і свій рушничок, і в шафі полиця, і тато, і мама, і ролі в спектаклях – все, про що навіть боялася мріяти. А тепер… – у неї знову покотилися сльози.

– У нас є дах над головою…

– Я не про те, – перебила вона мене.

– А про що?

– Я відчуваю, що можу втратити все-все… Я не витримаю. Я краще повішусь!

– Господи! Та що ти таке кажеш?! Жили ми без власного будинку і нічого! А тепер можемо жити з дідусем, бо його будинок – наш будинок.

– Я не про те! Тепер я стану тобі зайвою, бо ви розлучитесь з татком! Ти віддаси мене в дитбудинок, а я не хочу туди! Я не піду! Я не зможу! – Іринка істерично розплакалася.

– Ось про що ти! Дурненька дитинка! Та чи зможе кинути мати свою дитинку, свого Їжачка?! Та ніколи! Чи в тебе повернеться язик сказати, що тепер я не твоя мати?

– Ні! Ні! Ні! – дівчинка припала мені до плеча, а потім схопила мою руку і почала її цілувати: – Дякую! Дякую! Дякую!

Я висмикнула руку, міцно притисла Іринку до себе, і ми вже вдвох голосно розревілися.

…жовтня 1975 р

Часто подумаю, як погано, що нема поруч Валі. Дивно, але до цього часу у мене немає такої вірної подруги. Звичайно, у мене чималенько знайомих, є приятельки, колеги по роботі, добрі сусідки, а ось такої, як Валя, близької подруги нема. Ми з нею до цього часу регулярно листуємося та зустрічаємося, коли приїздимо у рідне село під час відпустки. Не лише зараз, у скрутну хвилину, мені її не вистачає, а завжди. Вона до цього часу живе у Вінниці, працює вже не просто вчителем, а завідуючою методкабінетом. І мені зовсім не шкода, що я так і залишилася рядовою вчителькою, а Валя займає таку посаду. Так і повинно було бути: подруга завжди була ініціативною, жвавою, непосидючою, веселою. Вона – вроджений лідер, а я – вчителька та по сумісництву мама чотирьох дітей, домогосподарка та дружина, яка, якщо й не допомогла, то принаймні не заважала чоловікові піднятися сходинками кар’єрного зросту. Вибачаюсь, була дружиною, бо зараз не знаю, де мій чоловік та з ким він… Валю, Валю, як мені тебе бракує!