Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

Выбрать книгу по жанру

Военное дело

Наши партнеры

Последние комментарии

Сергей2018-11-27

Не книга, а полная чушь! Хорошо, что чит

К книге

Lynxlynx2018-11-27

Читать такие книги полезно для расширени

К книге

Leonika2016-11-07

Есть аналоги и покрасивее...

К книге

Важник2018-11-27

Какое-то смутное ощущение после прочтени

К книге

Aida2018-11-27

Не книга, а полная чушь! Хорошо, что чит

К книге

Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 10

Изменить размер шрифта:

XII

«Мій сон мені, сеструню, не доснився…

Я кинувсь братнє видмо обіймати,

Дивлюсь - чавуш до мене нахилився

Від беклербека посланець крилатий:

«Хвала Аллахові! На Чорнім морі,

Коло Кілії [47] славної, джавурів

Побито, і Редшид-баша в Босфорі

До падишахових блискучих мурів

Галерами пригнав з човнами гайдабурів».

ХІІІ

Заїро, спогадай тепер про Бушу [48]

Про договор святий і ляцьку зраду…

Я на Цоцорі голову Зулушу

Відтяв моїм мечем за їх неправду.

Редшид же повтинав тепер їм руки,

Що Лехистан зрадливий боронили.

О, завдамо ж лихим невірам муки,

Покрушимо одним походом сили,

Що правовірну кров із року в рік точили.

XIV

Зовуть мене Османовим пророком…

Так, сам пророк на те мене поставив,

Щоб гидував перелюбним пороком

І учня на святий закон наставив.

І дасть йому Аллах орлові крила,

Щоб знявся він над усіма царями,

Щоб ідольство борола наша сила,

Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами

І перед ним тремтів козак і лях-невіра!

Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,

Щоб і громи тебе не заглушали…

Нехай покинуть мовчазнії труни

Всі, що з Мечем Кривавим воювали,

І славою святою засіяють,

Мов над степами путеводні зорі,

І духа нам під хмари підіймають,

Як гуррикан страшний тифона в морі,

І трепетом серця недовіркам сповняють!

XVI

Гей, підведіть до мене бойового!

Повчу я молодих орлят літання…

Не вдержу в грудях серця огняного,

Не вдержу в серці полом'я-палання!»

І на баскому скоком опинився,

Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.

Заржавши, огир над землею звився,

Огонь жерущий, аквілон крилатий, -

І блискавкам його в степу не перегнати.

XVII

Заграли в труби, загули в тимпани,

Кобзар потужним голосом залився,

І струни ніби громом рокотали:

То пінявий Босфор у скелі бився,

Душа в старих мов крила розпускала,

За Кантемиром по полю носилась.

Велично навкруги Заїра позирала,

Її обличчє сяєвом окрилось,

І сльози капали, і серце веселилось.

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Невмируща іскра жизні

Жевріє помалу

В тілі, що тяжким досталось

Мукам на поталу.

По переказу, з давнезних

Аравійських давен [49]

Ліками рід Кантемирів

Широко був славен.

З купелю саджали в купіль,

Як малу дитину,

Полумертву, невладущу,

Нетямну людину.

І помалу, поволеньки

Стала володати

І руками, і ногами

Безталанна мати.

І вернувсь до неї розум,

Скрушений бідою,

І мов зо сну розмовляла

Голосно з собою:

«Се вже на тому я світі,

Та ні рай, ні пекло…

Мов у пеклі, темнувато;

Мов у раї, тепло.

Тепло й тихо, тільки чути

Щось у кобзу грає

І до струн живих неначе

Голос промовляє.

Се, мабуть, тайник-печера,

Що йде під землею,

Де сховались наші предки,

Та й живуть сім'єю.

Надо мною склеп неначе…

Звідки ж вітер дише

І стіною земляною,

Мов рядном, колише?

Коло мене щось мов ходить…

Чи тінь, чи людина?

Може, се моя Маруся,

Кругла сиротина?

Може, вмерла, як і мати,

Від журби тяжкої.

І впросилась доглядати

Неньки неживої.

Бо не чути, як ступає

По землі се видмо,

І його людське обличчє

Ледве-ледве видно.

Ні печалі, ні зітхання…

Бачу, се ж бо й правда:

Бо немов і я журюся,

Немов трохи й рада». -

«Рада, нене, що вернулась

Божа іскра в тіло.

Над тобою совершилось

Благодатне діло». -

Сі слова промовив стиха

Дуже дивний голос…

В бідолашної бабусі

Зів'яв білий волос.

«Чи се й ти вже під землею,

Синку мій, королю,

Що один дух був з моєю

Бідною дочкою?» -

«Ні, паньматко, - відказав їй, -

Ще ти між живими,

Хоч тобі людьми чужими,

Може, ще й страшними.

Відчепи, Заїро, полу,

Хай засяє сонце,

І до нас, як Боже око,

Зазирне в віконце».

І розлився по намету

Світ благословенний,

Що ціну йому зложити

Тільки в ямі темній.

Килимами вся долівка

Вислана багато,

І блищить ординська хата,

Мов царська палата.

Пишна зброя, кубки, таці,

Намиста сіяють;

Сутозолоті жупани

З сонцем в жмурки грають.

Да не дивиться небога,

Чим орда пишалась,

Через що за Сян дорога

Золотою звалась. [50]

І знялась на лікоть з ложа

На м'якій долівці,

І вліпила в Кантемира

Злякані зірниці.

«Які Левко? - насилу шепче, -

Обріс бородою?..

Обвив голову габою?..

Знається з ордою?» -

«Ой, Заїро! Не гаразд ми,

Не гаразд вчинили,

Що яркого світу сонця

Зразу напустили». -

«Не втікай же бо, Левусю!

Дай хоч подивлюся…

Може, знаєш, де шукати…

Де моя Маруся».

І за полу Кантемира

Безталанна ловить,

І тремтить, і за дрібними

Слова не промовить.

«Що тобі здалось, голубко?

З нами чиста сила!

Не лякайсь-бо, сіра утко,

Гоголице біла! -

До старенької Заїра

Стиха промовляє

Голоском лагідним, любим,

Мов сопілка грає. -

Се мій муж, мій рай цвітущий,

Радощі й утіхи:

На войні він лев жерущий,

Дома - голуб тихий». -

«Як! Левко твій муж? Чи справді?

І протерла очі,

Чи се вдень їй увижалось,

Чи посеред ночі? -

Ти ж до неї залицявся,

Орле мій, королю!

І покинув? І спізнався?..

І живеш з ордою?» -

«Паньматусю!» -

«Ні, Заїро,

Сон мій був пророчий…

Дивні речі, невимовні

Бачать людські очі». -

«Нене! Говори порядно,

Хто ти, і кого ти

Звеш Левком так недоладно,

Тремтячи з турботи?

Він кохавсь, як ти мовляла,

Десь там із дочкою,

І якась пригода сталась

З ними і з тобою?..» -

«Дак се не Левко? Се мрія?

Ні! Його се голос:

То гримить, то наче віє

Вітерець між колос…

Він гримів про воюваннє,

Віяв про коханнє,

Про щасливе пануваннє

І розкошуваннє.

Серед хвиль морських ревучих,

Галасу та крику

Чуло голос той все військо,

Мов трубу велику.

І за те старшим обрали

Над всіми човнами,

Над старими старшинами,

Над отаманами.

І, як сокіл в чистім полі

Голуби ганяє,

Так він на турецькі в морі

Судна налітає.

Налітає - турка боре,

Здобич здобуває

І про наше люте горе,

Про біду не знає».

Сумно Кантемир споглянув:

«Так, се він, Заїро!

Тепер всю пригоду знаю

Вашу, бідна віро…

Ти Марусі Богуславки,

Мабуть, мати рідна?..»

Затремтіла, се почувши,

Мов листочок, бідна.

«Не питай, звідкіль се знаю,

А скажи, де взявся

Сей козак, і де жив, поки

З вами запізнався?» -

«Де його зродила мати,

В нас про се не знають,

А що батько був завзятий,

Добре пам'ятають.

Був татарського він роду,

Кочубеєм звався;

Та невірного народу

Здавна відцурався.

І водив козацтво наше

Під орду в улуси,

І в крові купавсь, мовляли,

По самії вуси.

І з'охотивсь він під старість

Богу роботати,

У чернечій рясі душу

Від гріхів спасати.

А із Січі вислав сина

На свою господу,

І вподобався він дуже

Нашому народу,

Бо навчив його човнами

По морю гуляти,

Вразькі судна пліндрувати,

Слави здобувати…» -

«Так, се він! Бо Кочубеєм

Звав чавуш гетьмана,

Що Редшид його човнами

Звеселив Османа».

І Кривавий Міч обличчєм

В землю похилився

І, до килима припавши,

Тяжко зажурився.

«Нене! - каже. - Знаю певно,

Де твоя Маруся,

Та що плакать будеш ревно,

Виректи боюся.

А побачити побачиш:

Ось тобі порука -

Моя жінка, люба любка,

Тихая голубка». -

«Справді я її побачу?» -

«Так, як Бог на небі,

І живе вона не в пеклі,

Не в страшнім Еребі».

Повалилась йому в ноги

Мучениця мати

І, солодкими облившись,

Стала промовляти:

«Чоловіче! Чи ти турчин,

Чи хто ти, не знаю…

До твоїх ніг руки хирні

Ревно простягаю.

Дай, обнявши, поцілую

Добрі, любі ноги,

Що приймають странню неміч

У свої пороги!» -

«Не мені, матусю, дякуй,

Богові святому,

Що привів тебе в нещасті

До тихого дому». -

«Що за ніжне в тебе слово!

Якої ж ти віри?

Хіба ж так, як ми, говорять

І турки невіри?» -

«В мене мати, люба нене,

Була християнка,

Із Гусятина, [51] з Підгір'я,

Бранка-полонянка.

Над колискою моєю,

Так, як ви, співала,

І по-вашому про Бога

З хлопцем розмовляла.

А пророк наш побратався

З розп'ятим Пророком,

Як огнем святим займався

Над усім Востоком.

Він Маріїного Сина

Мав за путеводню [52]

Ясну зорю, як спускався

У гріхів безодню.

А цуравсь тих душ мерзенних,

Що з його науки,

3 його правди наробили

Всім народам муки,

Передвічного сім'єю,

Родом наділили

І лукавством та брехнею

Небеса затьмили…

І моя Заїра - бранка,

І її на крила

Наша буря-негаданка

З-над Сули вхопила.

І як Бог сестру Адаму [53]

Виліпив із глини,

Мені з неї тато-мама

Подругу зробили.

Освітили її розум

Чистим словом правди -

У нещасті до відради,

В щасті до поради.

І твоя дочка, вповаю,

Зрозуміє Бога,

І високого достойна

Зробиться порога». -

«Вона Бога розуміє, -

Прорекла старенька, -

Бо молитись, було, вміє

В мене ще й маленька.

Знає змалку рушниками

Божники вкривати

І пахущими квітками

Всі боги квітчати». -

«Всі боги? Мовчи, бабусю,

Про боги між нами;

Бо єдин той, хто вкриває

Землю небесами». -

«Ні, добродію, мовчати

Не в силах про віру,

Хоч би й шию мені класти

Кату під сокиру». -

«Так! - понуро усміхнувся

Кантемир. - Сокира

Не страшна - хто не здобувся

Більш як на кумира.

Слухай, бабо. Русь я знаю

Не десяток років…

Де спіткаю, всіх стинаю

Ваших лжепророків.

І тебе, попаде, стяв би

Зе безбожну душу,

Та впиняє мене мати…

Милувати мушу.

Моя мати так дитину,

Як і ти, втеряла,

І твоє вона обличчє,

І твій погляд мала.

Не зневаж її, Заїро,

Не гордуй старою:

Бо безумство з неї здіймеш

Тільки з головою.

У тих розум, в сих безумство,

Так попи зробили,

Що царства ввели в безпутство

І передрочили.

Та не ся, ще гірша думка

Мені серце крушить,

Кров самумом і гаркуром

Без сушила сушить.

Чого брат мені приснився

З дивними речами,

Як до мене нахилився

Вістовець з листами?

О Заїро, сестро! Чую,

Лихо невимовне,

Що та іскра потухає,

Що та кров холоне.

Іскра Божа, кров пречиста

З праведного серця…

І погасне, захолоне,

З Богом не зіллється.

Люба сестро і дружино!

Мусимо не кіньми

До Стамбула ми летіти,

А бистрими крильми».

вернуться

- Кілія - місто на лівому березі Кілійського гирла Дунаю (тепер Одеської області). Відоме з XIV ст. У другій половині XVI - на початку XVII ст. козаки здійснили ряд походів на Кілію. Найбільш значними з них керували С. Наливайко і Г. Лобода в 1594-1595 pp. Кіліімське поле згадується в багатьох народних думах (див., наприклад, «Думу про козака Голоту»).

вернуться

- Буша - місто-фортеця Брацлавського полку (тепер - село Ямпільського району на Вінниччині). В 1617 р. коронний гетьман С. Жолкевський зобов'язувався не допускати козацьких походів у Туреччину, але не зміг цього виконати.

вернуться

- Тобто з часів далеких, дохристиянських, старозавітних.

вернуться

- Сян (Сан) - ріка в Польщі на її кордоні з Україною, права притока Вісли. П. Куліш виводить цю назву через сутозолоті жупани, в які одягалися ординці, йдучи на Україну та в Польщу.

вернуться

- Гусятин - тепер місто в Тернопільській області на р. Збруч. Відомий з 1559 р.

вернуться

- Відомо, що мусульманство складалося під значним впливом християнства та іудаїзму, а сам Мухаммед часто вживав вирази із християнського вчення. В той же час така подібність пояснюється і спільністю джерел культурних традицій арабів і євреїв.

вернуться

- Йдеться про Єву, дружину Адама, першу жінку і праматір роду людського: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон і заснув він. І Він узяв одне із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама».

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 10

Связь с нами