Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна - Страница 19

— Невже взагалі можна так виглядати? Ні-ні, не відповідайте, це було риторичне запитання. Ха-ха-ха! Що тут у нас? — Він грубо, швидким рухом підкотив Ядзину спідницю. — Неголені ноги, ну, без коментарів. Ідемо далі… Маленькі очі, волосся кольору мишачого посліду, брови пошарпані. Одним словом: село і люди. Неорана нива.

З кожним словом він розходився все більше, і Ядзя ладна була заприсягтися, що звук власного голосу в нього, як і в Гітлера, викликає ерекцію. Він вигинав своє неприродно гнучке тіло якоюсь карколомною дугою й подзенькував східними прибамбасами, що прикрашали всі його відкриті й приховані частини тіла.

— Я дивлюся, і що ж я бачу? — Маурицій утупив у Ядзю нищівний погляд.

— Е-е-е…

— Так от… нічого я не бачу! Бачу темноту, бачу посередність, бачу порожнечу. Тебе немає, жінко, ти сховалася в усьому цьому шматті. Укрилася, замаскувалася, а я хочу бачити, де в тебе талія! Які в тебе ноги? Чи ти часом не баба з яйцями? Словом, хто ти є?

— Не питай…, ні про що не питай — іронічно кинув хтось іззаду.

Маурицій спопелив поглядом присутніх і підсумував:

— Гляньте на мене. Хто я?

— …

— Мужик!

З усіх можливих відповідей ця була найменш очевидною, проте все, що виголошував стиліст Тронт, обговоренню не підлягало. Його завданням було цю дизайнерсько занехаяну банду якось цивілізувати, зробити з них людей, тобто ходячих ідолів моди, new-look і lifestyle. Найважче буде, певна річ, із Ядзею.

По-перше, вона не бажала співпрацювати, упираючись, що їй добре так, як є. Маурицій поставив собі за мету поздирати з неї ці сіро-бурі лахи й старанно, як терплячий скульптор, чий різець усуває зайвину, шматок за шматком, надати їй форму. Вона була затовста, це точно, але віддавши стільки років своєму фахові, одягаючи людей із журнальних обкладинок, різних редактрис і телезірок, Тронт збагнув, що кожен може виглядати добре. Проте це йому давалося нелегко, бо щоразу, коли він приминав у якоїсь панійки під жакетом поклади зайвого жиру, його кидало в дрож. На щастя, Маурицій був чудовим психологом і міг упоратися з будь-яким непокірним матеріалом. Його метод полягав у тому, що жертву слід було якомога відчутніше приголомшити, принизити її настільки, щоб потому вона покірливо погодилася на всі стилістичні тортури. Протягом кількох днів він із приємністю спостерігав, як Ядзя, котра спочатку хвицалася, чимраз більше байдужіла й слухняно брала участь у процесі створення з неї жінки. Із кожною черговою консультацією ставало краще й краще.

Якогось вечора в їхніх стосунках стався несподіваний, проте вирішальний злам. Ядзя сиділа з фарбою на волоссі, чекаючи своєї черги до манікюрниці, а Маурицій мав півгодинну перерву між черговими примірками. Можна було випити кави й нарешті закурити. Він зайшов до VIP-кімнати й побачив там свою найбільш проблемну «модель», яка із блискучою фольгою на голові дивилася на одному з каналів «Оскому». Фільм Майка Ніколса, знятий мало не тридцять років тому, був черговим шедевром в акторському доробку Меріл Стріп, яку Маурицій просто обожнював. Саме показували сцену, де Меріл назавжди покидає Джека Ніколсона, забирає дітей і йде, йде, і йде-е-е… злітною смугою аеродрому обличчям просто на камеру. Але як! Людоньки! Тулить до себе манюнє дитятко й несе його, неначе все своє нещасливе кохання, усю облуду й сльози цього світу. Самотня, зраджена Меріл та її прекрасне, харизматичне обличчя… Ну, і все було б чудово, якби не ця клята мелодія, яка невідь чому завжди так зворушувала Мауриція. Варто йому було почути «І believe in love», як у серці щось стискалося. Горло йому перехопило, він стояв, вдивляючись в екран, і за мить уловив якесь чудне схлипування, що долинало від Ядзиного крісла. Авжеж, вона ревла як корова. Наприкінці фільму вони вже ридали обоє, подаючи одне одному хусточки й мугикаючи «Coming around again» разом із Карлі Саймон. Саме тоді їх поєднала ниточка емоційної близькості. Ядзя стала більше довіряти Маурицію, а він зрозумів, що під безбарвною шкаралущею вона ховає тендітне, вразливе єство.

Крім Тронта тілесною оболонкою учасників опікувався спеціально запрошений перукар-стиліст із Женеви. Коли він з’явився в студії вперше, усі заціпеніли від жаху, бо для оточення цей пан становив ходячу антирекламу власних професійних здібностей. У нього була настільки непідходяща, погано підібрана зачіска, що це оголювало й підкреслювало всі недоліки його зовнішності. Зате така зачіска мала феноменальну перевагу: щоб її зробити, треба було надягти на голову горщика й підрізати кінчики на рівні з берегами. Потому достатньо було намазюкати гривку якимсь жиром, добряче її потермосити й ефект був приголомшливий.

Незважаючи на всі ці перешкоди, результат спільної праці колективу був чудовий.

З Ядзі вигулькнуло щось схоже на жінку. Коли вона прийшла на генеральну репетицію, Ципріян довше, ніж зазвичай, мурмотів слова привітання, сторожко поглядаючи на Ядзю, ніби за мить на її голові мала вискочити антена для зв'язку з інопланетянами. Бо Ядзя виглядала як позаземна істота.

Хоча до кінця уроків залишалося ще кілька хвилин, Гуцьо вже зібрав свої речі. Сів за партою біля самих дверей, щоб відразу після дзвінка помчати до гардеробу. Іноді, коли йому щастило, Гуцьо встигав одягнутися й вибігти зі школи, перш ніж Надя спустилася вниз. Проте набагато частіше вона лупцювала його відразу на порозі класу.

Щоправда, від того матчу, коли Ядзя замалим не спричинилася до інфаркту в її батька, Надя почала змінюватися. Дівчинка стала менш агресивною й частіше дивилася на Гуця з повагою. Особливо зараз, коли всі в школі жили, рахуючи час до початку конкурсу. За Ядзю вболівав увесь педагогічний колектив, а Гуцьо став одним з улюблених учнів. Навіть директриса Підливка вже не сичала так зловісно, дорікаючи, що в хлопця знову немає змінного взуття. Але, незважаючи на те, у темному закамарку дитячої душі крилися побоювання, щоб мама знову не викинула якогось коника. Як тоді. Гуцьо обережно глянув на Надю.

Дівчинка була сьогодні на уроках спокійніша, ніж зазвичай і вочевидь заглиблена у власні роздуми. На перервах визирала у вікно. Тільки раз, коли Гуцьо проминув її, йдучи до туалету, вона обернулася й витягнувши з кишені старанно складену вирізку з газети, промовила так тихо й невиразно, що хлопець ледь її зрозумів.

— Можеш мені організувати… цей… автограп твоєї мами? — Її товстий палець тицяв у фото із зображенням усіх учасників програми.

Надя стояла перед ним зніяковіла й напружена. Мабуть, їй було важкувато зважитися на будь-яке прохання. Досі, коли їй чогось хотілося, вона просто брала цю річ. З магазинної полиці або шкільного ранця однокласників.

— Ну звісно, а може, сама зайдеш до нас по цей… — тут Гуцьо замовкнув, роздумуючи, чи не варто сказати правильно, — …автограп? Приходь. Мама зрадіє, і я теж.

Надя, приголомшена таким розвитком подій, не усвідомлюючи до кінця, що робить, вдячно вклонилася, а тоді вибухнула ідіотським реготом.

До закінчення занять вона більше не звертала на нього жоднісінької уваги. Коли після уроків Гуцьо вішав у гардеробі свій мішок із взуттям, то побачив її біля виходу зі школи. Надя стояла з якоюсь неохайною жінкою, яку він бачив уперше. Незнайомка вочевидь у чомусь звинувачувала малу, сморід алкоголю долітав аж до гардеробу. Дівчинка підвела голову й, угледівши Гуця, крадькома йому помахала. Перш ніж жінка з дівчинкою вийшли зі школи, хлопець устиг помітити, як розлючена незнайомка хапає Надю за волосся на потилиці, а тоді швидко штурхає її до дверей.

— Це її стара. Знову набралася. — Білявий хлопчик в окулярах нахилився, зав’язуючи шнурівки на черевиках. У приміщенні залишилися тільки вони. За хвилинку товариш хряснув ґратами гардеробу, вибігаючи на вулицю. А Гуцьо продовжував стояти, відчуваючи, що в його груди потрапив маленький камінець, який страшенно муляє.

За два дні до виступу всіх завезли службовими «Ланчіями» до культового спортивно-відпочинкового центру, аби там, у приємній атмосфері, вони розслабилися перед першим, як би там не було, спарингом.