Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна - Страница 44

— То я так дивлюся, що він, певне, до неї клинці підбиває, га? — знову запитала вона в хлопця й підступила ближче, бо завжди краще спостерігати за чиєюсь смертю, коли ти не сам.

— Атож, атож, — підтвердив новий знайомий. — Це той чувак з телебачення, але й вона міцний горішок. Певне, якогось коника їй викинув…

Літня пані хвилинку постояла, несхвально спостерігаючи за біганиною красунчика. І на що воно схоже, щоб отак лазити й розмахувати лаписьками. Колись то все із честю залагоджувалося. Раз-два, отрута або револьвер, та й по всьому. А ці сучасні мужчини вже зовсім не знають, як до чогось підійти. Відкрила торбинку й трохи в ній понишпорила. Нарешті простягнула на долоні хлопцеві, що стояв поруч, дві цукерки в кольорових папірцях.

— Дати одного? Це «Ракові шийки», довоєнні карамельки. Тепер таких немає. Завжди в неділю татуньо заходив до цукерні й купував нам із сестрою по пакетику. Але й добрі були. — Поринувши в приємні спогади, вона заплющила очі й голосно плямкнула.

Хлопець узяв одного, розгорнув й обережно поклав до рота.

— Нічогенькі. Досить смачні, як на свої роки. А взагалі мене Пьотрек звати.

Жінка засміялася.

— А ти гадав, що їм років сімдесят? Ото дурний. Рецепт довоєнний. — Проковтнула слину й потиснула простягнуту руку. — Стефа.

Тим часом до чувака із червоного авто приєдналися якісь жінки та двійко дітей. Вони гарячково про щось радилися, а довкола метушилася знімальна група, яка все увічнювала на камеру.

Про всяк випадок, стара натягнула собі берета на очі. Хтозна, де це потім покажуть?

Люди внизу почали по черзі кричати:

— Ядзя, впусти нас! Або спускайся вниз! Спус-кай-ся!

Ставало чимраз холодніше, а трупом тут і не пахло. Ну, що ж. Та попри все, добре було б залишитися до кінця. От тільки Нюньо замерзне. Холера ясна, яка ж та баба на даху нерішуча! Пан чи пропав.

— Ядзька! — гукнула вона нетерпляче, сама здивована власною відвагою.

Вичепурений жевжик зацікавлено обернувся.

— Ядзька, злазь! — гукнула вона ще раз, цього разу голосніше. — Бо ми тут померзнемо як бурульки!

— О, правду каже! — підтвердив якийсь пан у капелюсі.

Хтось у натовпі засміявся, а фотограф підбіг до неї й зробив кілька фото. Вже за мить усі енергійно скандували, притупуючи ногами на морозі:

— Ядзь-ка! У-низ! Ядзь-ка! У-низ!

А в того, що в смокінгу, ніби життя влилося. І чого він так поспішає, йолоп? Куди лізе, куди? Ще собі ножиська поламає й доведеться швидку викликати. А вона не приїде… Вони взагалі тепер не приїжджають. Лежи собі, чоловіче, і вмирай, кого це обходить? Скеровують до дільничного лікаря. Цікаво, навіщо? Хіба що по довідку про смерть. Ну, дивіться, піднімається на цей кран і вже його догори підіймають. Матір Божа! Зіпхнув мужика з камерою! Що діється, кінець світу…

Вона затулила Нюневі очі, нема чого дивитися на такі дурощі.

Вичепурений був уже на даху. Цікаво, що далі? Щось до неї говорить. Певне, бреше, усі вони брехуни, особливо ті, що на телебаченні. Зараз, зараз… сміються. Що? Цілуються?!

— Цілуються, безсоромники такі! — Вона штурхонула Пьотрека в бік. — Бачив?

— То й дуже добре. Люблю, коли все має щасливий кінець. О, а тепер ще й танцюють… але уяву мають. Гей, люди!!!

Пьотрек обернувся до ґаволовів.

— Вони танцюють. Ходімо, заспіваємо для них щось!

Це вже здалося Стефі занадто, пані розчаровано скривила губи. Вона точно для них не співатиме. Нехай собі танцюють, як їм так хочеться. Здається, це танго? Та-а-ак… авжеж, танго! Ля-ля-ля… ля-ля, ля, ля, ля…

Примружила очі й знову відчула на талії сильну Стахову долоню. Про нього казали «Триста процентів норми». Працьовитий був хлопець, аж любо, жоден передовик з ним зрівнятися не міг. На святі Першого травня, коли вони це танго танцювали, то навіть орден йому дали… Тоді він узяв Стефу на трибуну для почесних гостей. Вона познайомилася із самим першим секретарем повітової парторганізації! Що з того, коли виявилося, що Стах усіх так брав, а потім у те саме місце над затокою, оте… де комиші… А киш! Стефа отямилася, хоча їй здалося, що слід жадібних, пошерхлих Стахових губів продовжує її пекти.

— Ця любов то тільки людям розум затуманює! Нічого доброго в ній нема, нічого! — вигукнула вона роздратовано. — Богу дякувати, що мене вберіг від цієї зарази. Це ж якийсь цирк, чиста комедія.

— Комедія. — Пьотрек підморгнув до неї. — Але зате яка романтична…