Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна - Страница 6

— Ну, мамо-о-о…

— Тихо-о-о!!! — Сара вистрибнула на канапу. — Киш мені звідси! А ви одягайтеся! — наказала вона подругам.

Коли через декілька хвилин вони збігали до машини, Зося прокинулася й заплакала, Куба вдавав машину швидкої допомоги, Ганя хряскала дверима, а Роман стояв на балконі й перехилившись через поруччя, кричав:

— Ти ж не збираєшся залишити мене самого з усіма цими дітьми?!

І лише Гуцьо, призвичаєний до того, що ніхто з ним занадто не панькається, відкрив на кухні підручник з математики й хоч-не-хоч, став на герць із рівняннями з одним невідомим.

У кнайпі було гамірно, сизо від диму й бракувало вільних місць. Проте лише тут дівчата могли спокійно передихнути.

— Я іноді ненавиджу власне життя. — Уля сьорбала крізь соломинку залишки мохіто. — Не підходжу я на роль матері багатодітної родини.

— Але ж ти їх усіх любиш, хіба ні?

— Щиро кажучи, я не певна…

Химерно виглядали ці три жінки на тлі веселої юрби з її безперервними шлюбними ігрищами. Люди фліртували, торкалися одне одного, кидали навсібіч зальотні погляди. У повітрі здіймався характерний п’янкий пах перманентної сексуальної готовності. Тим часом вони зосередилися виключно на собі, неначе оточені якимсь невидимим бар’єром і залишалися єдиними, хто не посилав багатозначної інформації. Двоє чуваків з ірокезами на голові й пляшками мексиканської «Корони» в руках коротко підсумували: «Жертви власних вібраторів». А дівчата, навіть не підозрюючи, що їм саме причепили етикетку зі словами «прострочений товар», змагалися, котрій з них ведеться найгірше.

— Гей, дівки, це в мене депресія, мене покинув мужик. Тож будьте трохи тактовніші й припиніть нарікати. — Ядзя замовила черговий коктейль. — На додачу мене ще й з роботи нині викинули.

— Ти сама звільнилася, — нагадала Сара.

— То й що з того? Я відпрацювала там стільки років, вони повинні були знати, що не варто сприймати серйозно все, що я роблю. Окрім того, коли я писала заяву, у мене була місячка, а в цьому стані я завжди буваю дуже радикальна. Ну, і він мене ще тоді кохав…

Від самого лише спогаду про вичепурену гівнючку, котра зайняла місце поруч із Мешком, у Ядзі піднявся тиск. Вона відсьорбнула коктейлю, тоді ще й ще, доки не побачила дно склянки. Сумно подумала, що це чергове дно, до якого вона в житті опустилася, і хіба один Бог знає, скільки це продовжуватиметься.

— І все через моє прізвище, — захлипала вона.

Змагаючись із дією алкоголю, дівчата намагалися стежити за її складним розумуванням.

— Як це? Він тебе покинув, бо в тебе таке прізвище?

— Якраз ні. Він мене покинув, бо в мене не таке прізвище.

— Ага, — покивали вони головами, замислюючись, чи Ядзя вже зовсім набралася, чи може випити ще.

— …ну, бо його перша любов мала прізвище Борсук, а друга Байбак, — пояснювала Ядзя чимраз більше спантеличеним подругам. — А я… а я…

— А твоє прізвище Гладишевська, і який це в біса має з ним зв’язок, бо я щось уже не доганяю? — Уля замалим не встромила цигарку собі в око.

— Та отож! Знаєте, яке прізвище в цієї сцикухи, що має народити йому дитину?

Уля й Сара завмерли, бо чудово пам’ятали давньокитайський афоризм: «Перш ніж запитати, подумай, чи справді хочеш почути відповідь». Попри все, вони ризикнули.

— І як?

— Білка. Її звуть Жанета Білка!

На хвилину запала незручна мовчанка. А потім шалений, істеричний напад дурного сміху.

— Знаєш…, — Сара насилу притлумлювала хихотіння, — у нього, певне, слабкість до хутрових ссавців. Ти мала б йому співчувати, певне, на нього вже чигає Товариство захисту тварин.

— У цьому є свій позитив. — Уля, як дружина з багаторічним досвідом, розвинула добре знайому тему. — Принаймні вночі з тебе ніхто не стягає ковдру, не хропе під вухом, не лишає срач у ванній, не користується твоїм кремом для депіляції. — Уля помітно розійшлася.

— А от я б страшенно хотіла, щоб мені хтось залишав срач у ванній… — Сара раптом споважніла. — 3 усім доводиться давати раду самій. Мушу все вміти: і замок полагодити, і котел, і розетку прикрутити, і на лисиць кишнути, бо лізуть під самий паркан. Я почуваюся такою самотньою…

— Ти, певне, здуріла! — Цього разу Уля таки справді штрикнула себе в око, але була настільки обурена, що навіть цього не відчула. На кінчиках вій тріпотіла крихта попелу.

— Зв’язатися з мужиком — це як підписати угоду з колонією паразитів! Невідомо, коли він висотає з тебе останні краплини життя. Можеш забути, що ти людина, що в тебе є якісь потреби, почуття. А критичні дні? Це розкіш, ти взагалі не маєш права на критичні дні. А ще як підуть діти, то це взагалі могила. Я тепер розумію, чому всі англійські домогосподарки в шістдесяті були узалежнені від амфетаміну… Без чогось такого не дотягнеш навіть до другого сніданку. Я б дозволила порізати себе на шматки й посалити, щоб пережити хоч один такий день, як ти. — Уля раптом злісно глянула на Сару.

«Господи Боже, ну чисто Іствікські відьми, — майнуло в Ядзиній голові. — А я, звісно, найогидніша з них».

Тим часом Сара не залишилася в боргу.

— А я віддала б увесь свій занюханий «лайф-стайл». Увесь цей надуманий духовний розвиток, тишу, спокій, купу часу й простору, які насправді є засраною порожнечею, щоби хоч раз почути те, що ти чуєш настільки часто, що вже оглухла й осліпла від цього!

Уля перекинула склянку, витерла розлитий коктейль чоловіковим подарунком (шалик від Версаче, найновіша колекція) й рушила в контрнаступ:

— Зате все ліжко лише твоє, і ніхто не лізе до тебе, зжерши кілограм бобів. Ну і… сексом займаєшся лише тоді, коли справді цього хочеш.

— Це точно! — Самотня жінка, що сиділа над склянкою пива, помітно пожвавилася, а тоді знову заціпеніла.

Ядзя із Сарою глянули на подругу.

— Ти що, жартуєш? Це ти не хочеш..?

— Я собі щось не уявляю, як це можна не хотіти сексу із твоїм чоловіком, — абсолютно щиро зізналася Ядзя. — Ну, розумієш… гіпотетично.

Уля допила коктейль і подала знак офіціанту, що хоче замовити ще один.

— Бо він у ліжку такий нестерпний… усе робить, як за графіком. Знаєте… шия, вухо, груди, сідниці. Шия, вухо, груди, сідниці… Ох, як мене чорти беруть. Так старається викликати в мене оргазм, як якийсь засраний відмінник. Я потому почуваюся, як вичавлена цитрина, але мушу кричати від щастя, бо він такий чудовий. Блін, де мій мохіто? Гей! — Вона помахала рукою в бік бару.

— А я думала, що… — Ядзя прикрила рота рукою, аби не розреготатися.

— Знаєш, ти таки ненормальна. Нарікати на мужика, бо він занадто добрий у ліжку? І це тоді, як усі статистичні дані б’ють на сполох, що після шлюбу подружні партнери байдужіють одне до одного й займаються сексом для годиться? Ти маєш бути щасливою, а не жалітися! Хотіла б я мати такого чоловіка, як твій Роман.

— Узагалі-то не все так погано. — Уля задерикувато посміхнулася.

— Чорт, ми що, прозорі? — Сара нетерпляче роззирнулася в пошуках офіціанта. — Нам до клімаксу ще далеко.

— Жах. — Ядзя знову засмутилася. — Цей тип не бачить нас навіть тоді, коли ми хочемо дати йому на чай. Ніхто нас не помічає…

— Рената?! — У цю мить радісний п’яний вигук вирвався з уже немолодих грудей клієнта, котрий ледве тримався на ногах.

— О Боже ти мій, Рената! — Він похитнувся, щоб не втратити вертикальне положення, а тоді наче роз’юшений бугай рушив на перелякану Ядзю.

— Та ви що? Я ніяка не Рената. — Їй ледве вдалося уникнути нападу.

— Та не вимахуйся, Ренато. Скільки років минуло! Я б тебе й на краю світа впізнав, я всіх своїх жінок пам’ятаю. — Він гордовито випнув дистрофічну грудну клітку й оглушливо гикнув.

Дівчата ледве не вмирали зі сміху. Проте Ядзі від думки про те, що хтось може на неї таким чином зазіхати, хотілося плакати. «Ну чому я подобаюся лише пиякам, ненормальним і шлюбним аферистам?». Звісно, вона не була вражаючою красунею, не була навіть просто красунею, але ж це не причина, щоб до звичайної дівчини чіплялися послідущі мужики. Ядзя вирішила закінчити цю ганебну сцену й категорично заявила, що не допустить жодних натяків на свою адресу. На обличчі Ромео-невдахи вималювалося болісне розчарування: