Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі - Страница 102

— От що ти приніс нам, — прошипів мисливець. — Ти в усьому винен!

Річард подивився на інших, які кивнули, погоджуючись, і потім повернувся до мисливця.

— Якщо тобі так легше, можеш звинувачувати мене. А я віддам перевагу звинуваченню того, на чиїх руках їхня кров. — Він звернувся до Птахолова і до старійшин: — Поки все не закінчиться, не розводьте вогонь. Це призведе лише до нових смертей. Я присягаюся, що вб'ю цю людини або загину сам. Дякуємо за допомогу, друзі.

Його очі повернулися до Келен. В них палав гнів. Річард зціпив зуби.

— Ми йдемо шукати цю відьму.

Звичайно, у них немає вибору. Але вона чула про Шоті. Це вірна смерть. З таким же успіхом вони можуть піти прямо до Даркена Рала і запитати у нього, де шукати шкатулку. Келен підійшла до Птахолова і несподівано для себе кинулася йому на шию.

— Не забувай мене, — прошепотіла вона.

Коли вони розтиснули обійми, Птахолов обвів очима присутніх. Його обличчя нічого не виражало.

— Цим двом знадобиться кілька воїнів, щоб провести їх до кордону наших земель.

Савідлін негайно виступив вперед. Десять кращих мисливців без вагання стали поруч з ним.

29

Принцеса Віолетта повернулася до Речел і дала їй ляпаса. Речел не зробила нічого поганого, просто принцеса любила давати їй ляпаса: принцесі це здавалося дуже кумедним. Речел і не приховувала, що їй дуже боляче. Якби принцесі здалося, що дівчинці не боляче, та отримала б новий ляпас. Речел притиснула руку до почервонілої щоки, губи її затремтіли, на очах виступили сльози, але вона змовчала.

Принцеса повернулася до полірованих шаф, що стояли уздовж стіни, відкрила черговий ящик і дістала звідти блискаюче срібне кольє з великими синіми каменями.

— Чарівна штучка. Підніми-но моє волосся.

Вона повернулась до високого дзеркала, застібаючи кольє на повній шиї і милуючись собою. Речел підтримувала довге тьмяне каштанове волосся принцеси, щоб не заважало. Речел глянула на себе в дзеркало. На щоці залишився червоний слід від удару. З тих пір, як принцеса обкраяла її, вона терпіти не могла дивитися на себе в дзеркало. Звичайно, вона — ніхто, і їй не дозволено носити довге волосся, але можна було хоча б постригти їх рівно. Волосся було коротко острижене майже у всіх, але рівно! Однак принцеса Віолетта любила так чинити з нею. Принцесі хотілося, щоб Речел виглядала потворою.

Речел переступила з ноги на ногу, так як втомилася стояти. Вони перебували в королівській скарбниці, і принцеса приміряла, крутячись перед дзеркалом, то одну, то іншу прикрасу. Це було її улюбленим заняттям. Речел — іграшка принцеси — зобов'язана була супроводжувати її, щоб доставити тій ще більше задоволення. Уже десятки ящиків були відкриті. В одних виднілися блискучі намиста, в інших — браслети. Ще більше прикрас — бус, брошок, тіар, кілець — валялося на підлозі.

Принцеса подивилася вниз і показала на блакитне кам'яне колечко.

— Подай його мені.

Речел наділа кільце на палець принцеси, і та стала виглядати в дзеркало, крутячи рукою так і сяк, милуючись прикрасою. З глибоким зітханням, яке виражало втому і нудьгу, вона підійшла до постаменту в іншому кінці скарбниці. Принцеса дивилася на улюблене скарб матері, який намагалася виклянчити у неї при кожному зручному випадку.

Пухка рука простяглася до золотої, інкрустованої дорогоцінними каменями скриньки і зняла її з постаменту.

— Принцеса Віолетта, — скрикнула Речел, перш ніж встигла збагнути, що говорить, — ваша мама сказала, що до неї не можна торкатися!

Принцеса обернулася з самим невинним виглядом і несподівано кинула шкатулку Речел. Вражена Речел схопила скриньку на льоту, боячись, що та вдариться об стіну і розіб'ється. В жаху від того, що шкатулка у неї в руках, дівчинка негайно поклала її на підлогу, немов вона була розжарена. Речел відступила, боячись, що її поб'ють за одне те, що вона знаходиться поруч з безцінною скринькою королеви.

— Що тут такого? — Випалила принцеса. — Чарівна сила не дозволить шкатулці зникнути з цієї кімнати. До того ж ніхто зовсім не думає її красти.

Речел не було діла до чарівних сил, вона знала тільки, що їй не хочеться, щоб її спіймали з королівською скринькою в руках.

— Я пішла в їдальню, — промовила принцеса, задерши носа, — подивлюся, як збираються гості, і почекаю вечері. Прибери тут, щоб не було цього страшного безладу, а потім іди на кухню і скажи кухарям: я не хочу, щоб печеня була схожа на підошву, як минулого разу. Інакше я скажу мамі, і вона велить відшмагати їх.

— Слухаю, принцеса Віолетта. — Речел присіла.

— І все? — Гордовито запитала принцеса.

— І… дякую тобі, принцеса, за те, що привела мене сюди і дозволила помилуватися тобою в дорогоцінних уборах.

— Так, цю милість я можу тобі надати: тобі, мабуть, противно дивитися в дзеркало на своє потворне обличчя. Мама каже, що ми повинні робити добро знедоленим. — Вона порилася в кишені і вийняла ключ. — Ось, візьми, закриєш кімнату, коли наведеш порядок.

Речел знову присіла.

— Так, принцеса Віолетта.

Коли рука Речел торкнулася ключа, принцеса раптом заліпила дівчинці новий ляпас. Речел так і завмерла, а принцеса вийшла з кімнати, верескливо сміючись. Дівчинці було майже так само боляче чути її сміх, як отримувати удари.

Вся в сльозах, вона повзала по килиму, збираючи прикраси. Потім на хвилинку присіла і обережно торкнулася рукою палаючої щоки. Їй було дуже боляче. Речел спеціально намагалася обходити шкатулку королеви, крадькома поглядаючи на неї і боячись доторкнутися. Вона повільно, акуратно розкладала по місцях прикраси, обережно закривала ящики, все сподіваючись, що не встигне закінчити прибирання і їй не доведеться доторкатися до шкатулки, якою королева дорожила більше всього на світі. Королева не зрадіє, якщо дізнається, що Речел, яка тут зовсім ніхто, чіпала шкатулку. Речел знала, що королева завжди комусь відрубує голову. Принцеса іноді водила Речел подивитися на страту, але Речел закривала очі, а принцеса дивилася.

Коли всі коштовності були прибрані, Речел закрила останній ящик і знову зиркнула на шкатулку. Їй здалося, що і шкатулка на неї дивиться, що вона може якось розповісти королеві, якщо Речел доторкнеться до неї. Нарешті дівчинка присіла, закрила очі, взяла скриньку і обережно, понесла її в витягнутій руці, боячись упустити. Потім дуже дбайливо, наче побоюючись, як би звідти щось не випало, поставила шкатулку на місце і з полегшенням відсмикнула руку.

Обернувшись, Речел побачила, що по килиму йде людина в сріблястому балахоні. Вона заціпеніла. Як же вона не почула кроків? Повільно, наче нехотя, підняла вона голову, дивлячись на мантію, гостру сиву бороду, костисте лице з пташиним носом, високими залисинами і темними очима, які дивилися на неї згори вниз.

Це був чарівник!

— Чарівник Джіллер, — запхикала Речел, чекаючи, що зараз він знищить її, — я тільки поставила її на місце. Будь ласка, будь ласка, не вбивай мене. — Обличчя її зморщилося, вона хотіла відступити, але ноги не слухалися. — Будь ласка! — Вона схлипнула, кусаючи поділ сукні, який засунула в рот.

Побачивши, що чарівник опускається біля неї на підлогу, Речел міцно примружилася.

— Дитя, — лагідно сказав він, і Речел, обережно прочинивши одне око, з подивом виявила, що чарівник сидить на підлозі, поруч з нею. — Я не заподію тобі зла.

Так само обережно вона відкрила інше око.

— Правда? — Запитала Речел, не вірячи його словам. Важкі двері, через які вона тільки й могла втекти, були закриті.

— Правда, — посміхнувся він. — Але хто ж поставив шкатулку на підлогу?

— Ми грали, просто грали. Я поставила її для принцеси. Вона до мене так добра, так добра, і я хотіла допомогти їй. Вона чудова, я люблю її, вона так добра до мене…

Чарівник обережно приклав палець до її губ, велячи замовкнути.

— Я хочу з тобою поговорити. Значить, принцеса грає з тобою?

— Так, — дівчинка кивнула. — Я Речел.