Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі - Страница 115

— Ну, ну, моє золотко, все вже добре. Бідолаха! — Речел почула, як, за своїм звичаєм, королева чмокнула собачку в ніс і чхнула сама. — Так що ви говорите, Джіллер? Яке діло призвело чарівника в стайню?

— Так от, ваша величність. — Голос Джіллера при розмові з королевою теж став якимсь противним, і Речел це здалося забавним. — Якщо б ви були вбивцею і хотіли, з'явившись в замок королеви, пронизати її важкою стрілою, то як би ви вчинили: нахабно пройшли б через головні ворота? Або причаїлися б зі своїм великим луком у візку, зарившись, наприклад, в сіно або сховавшись за мішками, щоб потім у темряві вилізти в стайні і там сховатися?

— Ну, я… А ви думаєте, там… Ви знайшли щось?..

— Ну, якщо ви не хочете, щоб я невідомо навіщо перевіряв стайні, я викреслю з мого списку і цю справу. Але якщо ви не заперечуєте, відтепер на людях я буду триматися від вас подалі. Не хочу заважати, якщо хтось із ваших підданих вирішить висловити любов до своєї королеві на відстані.

— Чарівник Джіллер, — голос її став ласкавим, немов вона розмовляла з собачкою, — прошу вас, вибачте мене. Я останнім часом так нервую, адже скоро має приїхати Батько Рал, і мені хочеться, щоб все було добре. Тоді ми всі отримаємо те, до чого прагнемо. Я знаю, що ви щиро піклуєтеся про мене. Будь ласка, продовжуйте робити це і забудьте хвилинний дамський каприз.

— Як завгодно вашій величності… — Він знову вклонився.

Королева швидко попрямувала далі по коридору, і Речел почула, що кроки затихли.

— Так, мало не забула, чарівник Джіллер, — покликала його королева. — Я ще не говорила вам? Прибув гонець із звісткою, що Отець Рал буде набагато раніше, ніж очікувалося. Уже завтра. І йому потрібна буде шкатулка для скріплення союзу. Будь ласка, прослідкуйте, щоб все було в порядку.

Нога чарівника сіпнулася так, що він мало не зачепив Речел.

— Звичайно, ваша величність, — вклонився він втретє.

Він почекав, поки королева зникне з очей, потім витягнув Речел з укриття і взяв її на руки. Його щоки, звичайно рум'яні, тепер зблідли. Він приклав палець до губ Речел в знак того, що вона повинна мовчати. Потім знову озирнувся, чи немає кого в коридорі.

— Завтра, — пробурмотів він собі під ніс. — Прокляття, а я не готовий.

— Що сталося, Джіллер?

— Речел, — прошепотів він, нахилившись до неї, — принцеса зараз у себе?

— Ні, — відповіла вона теж пошепки, — вона пішла вибирати матерію для нового сукні до приїзду Отця Рала.

— А ти знаєш, де у принцеси ключ від скарбниці?

— Так, якщо вона не носить його з собою, то кладе в шухляду столу.

Джіллер пройшов з нею по коридору до дверей принцеси Віолетти, ступаючи по килимах так тихо, що Речел навіть не чула звуку його кроків, коли він її ніс.

— Все змінилося, дитя моє. Ти можеш бути сміливою заради мене і заради Сари?

Вона кивнула, як могла, бо обняла його за шию, щоб втриматися, адже він йшов швидко. Нарешті вони дійшли до подвійних дверей, найбільших в маленькому холі, прикрашених з усіх боків різьбою по каменю. Це були двері принцеси.

— Ну от, — прошепотів він, — тепер піди і принеси ключ. Я постережу. — Чарівник опустив її на підлогу. — Ну, скоренько. — І він закрив за нею двері.

Штори на вікнах були розсунуті, і Речел відразу побачила, що кімната порожня. Слуг в кімнаті не було. Вогонь в каміні погас, а новий, на вечір, розвести ще не встигли. Але велике ліжко принцеси було вже розібране. Речел дуже подобалося покривало з красивими квіточками. Вона завжди дивувалася, навіщо принцесі таке велике ліжко. Тут могло б спати чоловік десять. На її батьківщині шість дівчаток спали на ліжку вдвічі меншому, а покривало було зовсім негарним. Як, цікаво, мабуть, полежати в цьому ліжку. Речел ніколи навіть не сиділа на ньому.

Вона згадала, що її чекає чарівник, що треба поспішати, і перетнула кімнату, по пухнастому килимові дійшла до полірованого столу і, взявшись за позолочену ручку, відкрила ящик. Вона сильно хвилювалася, хоч робила це вже не раз — за дорученням принцеси. Вона ж ніколи раніше не робила цього без дозволу. Великий ключ від скарбниці лежав в червоному оксамитовому футлярі поруч з ключиком від скрині, в якій вона спала. Речел взяла ключ, поклала в кишеню і засунула ящик, щоб ніхто не помітив, що його відкривали.

Подивившись на двері, вона побачила в кутку скриню, де спала. Так, Джіллер чекав, але вона не могла не зазирнути туди. Речел залізла і в темряві намацала ковдру, складену в кутку. Вона обережно підняла ковдру: Сара лежала на тому ж місці і дивилася на неї.

— Мені треба поспішати, — прошепотіла вона, — я скоро повернуся.

Вона поцілувала ляльку і знову сховала її ковдрою, щоб ніхто не знайшов. Звичайно, небезпечно тримати її в замку, але як же було залишити її там, в притулок-сосні, зовсім одну? Адже Речел знала, як там самотньо і страшно. Закінчивши з цим, Речел кинулася до дверей і прочинила їх. Вона побачила, як Джіллер кивнув їй і махнув рукою, що означало: можна виходити.

— Ключ у тебе?

Вона витягла ключ з кишені, де лежала ще й Вогнева паличка, і показала чарівникові. Той усміхнувся і назвав її розумницею. Ніхто ще не називав її так, принаймні вона цього не пам'ятала. Тут він знову взяв її на руки і поніс по коридору, а потім — по вузьких і темних чорних сходах. Навіть тут вона ледь чула його кроки по кам'яних сходах. Спустившись вниз, він знову поставив її на ноги.

— Речел, — сказав він, присівши поруч з нею навпочіпки, — слухай дуже уважно. Все, що я тобі скажу, дуже серйозно, це — не гра. Ми з тобою повинні вибратися з замку, ні то нам обом відрубають голови, як тобі і говорила Сара. Але ми повинні бути розумницями, щоб нас не зловили. Якщо ми втечемо занадто швидко, не зробивши раніше все, що потрібно, то нас знайдуть. А якщо ми затримаємося… Ну, ти розумієш, що нам краще не затримуватися.

У неї на очах з'явилися сльози.

— Джіллер, я боюся, що вони відрубають мені голову. Люди кажуть, що це страшно болить.

Джіллер притиснув її до себе.

— Я знаю, дитя моє. Я теж боюся цього. Але якщо ти довіряєш мені, якщо зробиш все, як я скажу, якщо будеш сміливою, то ми зуміємо вибратися і відправитися туди, де ніхто не рубає людям голови і не замикає дітей в скриню. Тоді ти зможеш грати зі своєю лялькою, скільки хочеш, і тобі це дозволять, і ніхто не відбере її у тебе, не кине у вогонь.

Речел трохи заспокоїлася.

— Це буде чудово, Джіллер.

— Але ти повинна бути хороброю і слухатися мене. Можливо, тобі доведеться нелегко.

— Я обіцяю, Джіллер.

— І я обіцяю, Речел, зробити все, що в моїх силах, щоб захистити тебе. Ми будемо робити все вдвох, але від нас залежить життя багатьох-багатьох людей. Якщо ми добре з усім впораємося, то зможемо влаштувати так, щоб багатьом невинним людям більше не відрубували голів.

Речел дивилася на нього широко відкритими очима.

— О, Джіллер, мені це дуже подобається. Я терпіти не можу, коли людям відрубують голови. Це так страшно!

— Добре, тоді перше, що тобі треба зробити. Піти на кухню і насварити кухарів, як тобі і було сказано. І там візьми велику буханку хліба, найбільшу, яку знайдеш. Неважливо, як ти дістанеш її, хоч вкради. Головне, дістань. Потім приходь до скарбниці, відкрий двері і чекай мене там. Я прийду, як тільки покінчу з усім іншим. Тоді я скажу, що робити далі. Ну як, впораєшся?

— Звичайно. Це просто.

— Тоді до побачення.

Речел вийшла в коридор першого поверху, а Джіллер безшумно піднявся вгору по сходах. Сходи в кухню були в дальньому кінці коридору, по іншу сторону від центральної великої королівської драбини. Речел любила ходити з принцесою по великих сходах, бо там лежали килими та було не так холодно, як на голих сходинках сходів, по яких їй належало бігати з дорученнями. Двері посередині були відкриті. Сходинки великих сходів вели вниз, в зал з чорно-білою мармуровою підлогою. Поки Речел думала, як би дістати буханець хліба, не вкравши його, з'явилася принцеса Віолетта, виступав через зал у супроводі королівської кравчині та двох її помічниць. Вони несли відрізи красивою рожевої тканини. Речел швидко озирнулась, куди б сховатися, але принцеса вже помітила її.