Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі - Страница 130

— Вестландці…

Старий заплакав і більше не вимовив ні слова. Річард, боячись ще більше розтривожити його, замовк. Він запропонував старому шматок в'яленого м'яса, але той не взяв. Діти теж злякано відсмикували руки, коли Річард простягнув їм м'ясо, і він прибрав м'ясо в мішок.

Старша дівчинка, вже майже дівчина, дивилася на Річарда так, наче він міг вбити їх або з'їсти. Щоб не залякувати їх ще більше, Річард відійшов, підбадьорливо посміхнувся і пообіцяв, що нікого не зачепить. Здається, йому не повірили. Річард постійно озирався на двері. Йому було незатишно, він озирався, чекаючи Келен. Нарешті Келен з'явилася. Здавалося, вона з усіх сил намагається зберегти спокій. Річард піднявся, діти кинулися назад в укриття. Старий же залишився на колишньому місці. Келен взяла Річарда під руку і відвела в сторону.

— У них немає коней, — сказала вона, зосереджено дивлячись на дорогу, за якою вони прийшли. — По-моєму, нам краще йти лісовими стежками, а не великими дорогами.

— Келен, що трапилося? Що тут сталося?

Келен кинула гнівний погляд на криваві літери:

Поки вони йшли по місту в сторону лісу, Келен розповідала.

— Сюди приходили посланці Даркена Рала і розповідали народові про його силу і славу. Вони бували тут часто, говорили в міській раді про блага, які принесе всім правління Д'хари, про любов Рала до всіх людей.

— Божевілля, — вимовив Річард хрипким шепотом.

— Тим не менш серця городян були покорені. Всі погодилися проголосити своє місто частиною території Д'хари. Сюди прийшла Народна армія світу. Солдати обходилися з городянами дуже шанобливо, купували у купців різні товари, щедро витрачаючи золото і срібло. — Келен показала на штабелі дощок під парусиною. — Посланці не обманули людей. Стали надходити замовлення на деревину, на будівництво якогось нового міста, де люди процвітали б під світлою владою Рала.

Річард здивовано похитав головою.

— А потім?

— Потім роботи на замовлення батька Рала стало більше, ніж могли виконати городяни. У роботу залучали все більше людей. Тим часом посланці попередили про небезпеку з боку Вестланда. Про те, що звідти загрожує небезпека Отцю Ралу.

— З Вестланда?! — Вигукнув Річард.

Вона кивнула.

— Тоді Армія зібралася йти. Солдати сказали, що повинні захистити від Вестланда інші міста, які присягнули на вірність Д'харі. Городяни благали залишити у них загін для захисту, і в нагороду за вірність їм залишили невеликий гарнізон.

Річард пропустив Келен вперед на стежку, і знову спантеличено подивився на неї.

— Так це зробила Армія Рала?

Стежка виявилася досить широкою. Келен почекала, поки Річард порівняється з нею, і лише потім відповіла:

— Ні. Вони кажуть, що деякий час все йшло добре. Але з тиждень тому на місто раптом напав загін вестландців. Вони повбивали всіх д'харіанців. Після цього вони стали шаленіти, вбиваючи всіх без розбору і грабуючи місто. Вбиваючи людей, вестландські солдати кричали, що так буде з усіма, хто піде за Даркеном або посміє чинити опір Вестланду. Вони пішли до заходу сонця.

Річард схопив Келен за плече і повернув до себе.

— Це брехня! Вестландці не могли цього зробити! Цього не могло бути!

Келен здивовано подивилася на нього.

— Річард, я й не кажу, що це правда, я лише переказую тобі те, що чула від цих людей, те, у що вони самі вірять.

Він відпустив її, явно збентежений, і все ж додав:

— Це не вестландці.

Річард зібрався йти далі, але Келен, взявши за руку, утримала його.

— Це ще не все.

Річард подумав, що йому не хочеться вислуховувати все до кінця, але кивнув, щоб Келен продовжувала.

— Жителі відразу ж стали виїжджати з міста, забираючи з собою все, що могли, хто — одразу, хто — на другий день, поховавши близьких. Вночі повернулися вестландці, людей п'ятдесят. Городян залишилося вже небагато. Вестландці сказали, що ховати їх ворогів забороняється, що трупи треба залишити звірам і птахам, для залякування всіх, хто чинить опір волі Вестланда. В покарання вестландці стратили всіх чоловіків, що залишилися, і навіть хлопчиків. — Келен не пояснила, як стратили, але Річард не хотів цього знати. — Цього хлопчика і старого вестландці не помітили, а то вбили б і їх. Жінок залишили в живих і змусили дивитися на страту.

— Скільки залишилося жінок?

— Не знаю. Небагато. — Келен знову озирнулася на місто, потім повернулася до Річарда. Очі її спалахнуло гнівом. — Солдати гвалтували жінок, навіть дівчаток. — Вона подивилася прямо йому в очі. — Всі дівчатка, яких ти там бачив, були згвалтовані принаймні…

— Вестландці не могли цього зробити!

Келен пильно дивилася на нього.

— Я вірю. Але тоді хто? І навіщо?

У Річарда в очах застигла біль.

— Чи можемо ми щось зробити для них?

— Наш обов'язок полягає не в тому, щоб захистити тих небагатьох, ми повинні врятувати всіх, хто живе і зупинити Рала. Нам не можна затримуватися на шляху в Тамаранг. Що б там не було, краще уникати проїжджих доріг.

— Ти права, — неохоче визнав він, — але мені це не до душі.

— Мені теж. — Обличчя її пом'якшало. — Річард, я думаю, вони в безпеці. Чиє б це не було військо, воно не стане випускати крупну здобич заради жменьки жінок і дітей.

Слабка це була розрада, адже вбивці стануть полювати ще за кимось від імені його батьківщини. Він знову подумав, як ненавидить тих, хто відповідає за все це. Адже в Хартленді найбільшою неприємністю для нього було підпорядкування брату, який його «виховував».

— Велике військо не буде йти по стежках крізь густий ліс, воно піде по дорогах. Але нам все одно краще пошукати на ніч притулок-сосну. Мало що може трапитися.

Вона кивнула.

— Річард, в моїй країні багато людей піддалися Ралу і вчинили жахливі злочини. Але хіба через це ти гірше про мене думаєш?

— Звичайно, ні, — спохмурнів він.

— І я б не стала гірше думати про тебе, будь це навіть вестландські солдати. Злочини, які тобі самому здаються жахливими, не падають на тебе, навіть якщо їх вчинили твої співвітчизники. Ми намагаємося зробити те, що робили колись наші попередники, Шукачі і Сповідниці, — скинути правителя. Тут ми можемо розраховувати тільки на себе. — Келен подивилася на нього вже знайомим йому поглядом — спрямованим у вічність. Річард зловив себе на тому, що стискає меч. — Можливо, настане час, коли ти залишишся один. Кожен з нас повинен робити все, що може. — Це говорила не Келен, а Мати-сповідниця. Нарешті вона відвела погляд, відвернулася і продовжила шлях. Річард щільніше закутався в плащ: йому було мерзлякувато, він відчував холод всередині і зовні.

— Це не вестландці, — пробурмотів він, слідуючи за нею.

— Гори! — Сказала Речел, і хмиз, обкладений камінням, спалахнув, опромінивши внутрішність притулок-сосни.

— Сьогодні нас тут ніхто не знайде, — сказала вона лялечці, прибравши паличку в кишеню і гріючи руки біля вогню. Сара, що лежала у Речел на колінах, нічого не відповіла. Вона замовкла з тих самих пір, як вони втекли із замку, так що Речел сама розмовляла з лялькою, роблячи вигляд, наче та відповідає їй і каже, що любить її. У відповідь на цю безмовність Речел обняла Сару.

Вона дістала з кишені жменю ягід і з'їла їх. Сара від ягід відмовилася. Речел взялася за засохлий сир. Все інше вона вже з'їла, звичайно, не рахуючи буханця. Але ж там захована шкатулка — значить, Їсти хліб не можна.

Речел дуже сумувала за Джіллером, але слід було чинити так, як він велів: кожен раз ночувати в новій притулок-сосні. Вона не знала, чи далеко втекла від замку, і продовжувала йти цілими днями, так що вранці сонце було у неї за спиною, а ввечері — перед очима. Це Речел засвоїла від Брофі. Він називав це «йти за сонцем». Напевно, зараз вона так і робила.

Раптом одна з гілок сосни заворушилася, як жива. Речел здивувалася. Але тут вона побачила чиюсь велику руку, а потім — клинок довгого меча. Вона завмерла на місці.