Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі - Страница 141

— Так, так воно і було б, проверни ти таке не зі мною. Але по відношенню до Чарівника це не просто дурний трюк.

Річард втупився на них.

— Та що з вами?..

Зедд нетерпляче перебив:

— Ти можеш керувати вітром?

Річард злегка позадкував.

— Звичайно, можу, — відповів він, і впевнено звів руки до неба. — Піднімайся, брат мій, вітер! Влаштуй для мене бурю! — Він став робити паси, продовжуючи грати.

Келен і Зедд з нетерпінням стежили за ним. Нічого не сталося. Обидва здавалися розчарованими.

— Та що з вами сталося? Ви що, об'їлися гнилих ягід?

Зедд повернувся до неї.

— Він ще навчиться цьому.

Келен хвилину подумала і звернулася до Річарда:

— Річард, мало кому з людей пропонували стати чарівником.

— Чудеса! — Сказав Зедд. — Шкода, що зі мною зараз немає книг. Клянусь драконівським зубом, там щось має бути на цей рахунок. — Обличчя його задумалось. — Але все це пов'язано з болем і…

Річард вирішив приховати занепокоєння.

— А ти сам хіба схожий на чарівника? У тебе навіть бороди немає.

Зедд, який думав про щось своє, не відразу зрозумів.

— Що?

— Де твоя борода? Мене це цікавило з тих пір, як я дізнався, що ти Чарівник. Чарівники ж зазвичай носять бороди.

— Хто тобі це сказав?

— Ну… Це всі знають. Чарівники повинні носити бороду. Дивно, що ти цього не знаєш.

Зедд скривився, наче в роті у нього був лимон.

— Але я терпіти не можу бороди. Від неї у мене свербіж.

Річард знизав плечима.

— Значить, ти менше розумієш в магії, ніж ти думаєш. Ти навіть не знаєш, що чарівник зобов'язаний бути з бородою.

Зедд склав руки.

— Значить, потрібна борода? — Він підняв руки і почав водити пальцями по щоках. Коли він зробив це кілька разів, з'явилися бакенбарди. Потім вони почали зростати. Річард широко відкритими очима стежив за тим, як відросла довга, майже до середини грудей Чарівника, сива борода.

Зедд запитливо подивився на Річарда.

— Так зійде, мій хлопчику?

Річард зауважив, що стоїть з відкритим ротом. Він закрив рот, але тільки кивнув у відповідь.

Зедд пошкріб підборіддя і шию.

— Гаразд, тепер дай ніж, щоб я міг її збрити, а то свербить, наче мене кусають мурашки.

— Ніж? Але навіщо тобі ніж? Чому ти не прибереш її так само, як змусив з'явитися?

Келен фиркнула, але коли Річард подивився на неї, обличчя її знову стало спокійним.

— Так просто це не вийде, це всі знають, — перекривив його Зедд. Він повернувся до Келен. — Ось запитай хоч її.

— Магія може тільки творити речі і перетворювати їх. Але вона не здатна змінити те, що вже відбулося.

— Я не зрозумів.

Зедд проникливо подивився на нього.

— Якби ти надумав стати чарівником, це було б першим твоїм уроком. Всі ми маємо відношення до магії, але те, чим ми володіємо, — Магія Перетворення. Магія Приросту використовує те, що вже існує, збільшуючи його кількість або потужність або поєднуючи різні сили і матерії. Келен посилає людині іскру любові, і ця іскра зростає, поки не народжується щось нове. Чарівний Меч Істини посилює твій гнів і сам черпає в ньому силу, також народжуючи щось нове. Подібне роблю і я. Я беру те, що є в природі, і перетворю це, наприклад, можу перетворити комашку на квітку, а страх — в страховисько, можу зростити зламану кістку. Я можу зібрати жар, який є в повітрі, збільшити його силу і отримати чарівний вогонь. Можу виростити бороду у себе на обличчі. Але я не можу зробити так, щоб вона не росла. — Тут у повітря піднявся камінь завбільшки з кулак. — Я можу підняти предмет і перетворити його. — Камінь розсипався в прах.

— Так ти все можеш? — Прошепотів Річард.

— Ні. Я можу пересувати камені або перетворювати їх на порох, але я не в змозі змусити камінь зникнути. Такі справи називаються Магією Втрати. Моя магія, чарівна сила меча, сила Келен належать цьому світу, як і вся Магія Приросту. Даркен Рал може робити все те ж, що і я. — Обличчя його потемніло. — Магія Втрати належить підземному світові. Даркен Рал володіє нею, я — ні.

— Вона так само могутня, як і Магія Приросту?

— Вона протилежна їй по суті, як ніч і день. У той же час вони пов'язані між собою. Можна щось створити в світі, а можна зруйнувати. Магія Одена дає владу над обома цими силами. До цих пір у людей не було потреби про це турбуватися, вони були ізольовані від Магії Втрати. Але Даркен Рал володіє нею, як я — Магією Приросту.

— І як же це сталося? — Насупившись, запитав Річард.

— Не знаю. Але мене це страшно турбує.

Річард зітхнув.

— Ну, я боюся, ти робиш з мухи слона. Це була просто хитрість, не більше.

Зедд дивився на нього серйозно.

— Так і є, якщо мова йде про звичайну людину. Але я — Чарівник. Я знаю, що таке Перше Правило Чарівника. Ти не міг би це зробити по відношенню до мене, не будь у тебе здібності до магії. Мені доводилося не раз вчити чарівників тому, що ти зробив. І у них нічого не виходило без спеціальної підготовки. Люди рідко народжуються з таким даром, як у тебе. Рано чи пізно ти повинен будеш навчитися керувати своєю силою. А тепер дай Ніж, щоб я збрив цю безглузду бороду. — Він простягнув руку.

Річард вручив йому ніж, попередивши:

— Лезо тупе, я ним копав коріння. Голитися неможливо.

— Он як? — Зедд затиснув лезо між великим і вказівним пальцями і провів рукою по клинку. Потім повернув лезо і обережно взяв його трьома пальцями. Річард, витріщивши очі, дивився, як Чарівник голиться, навіть не намиливши щік. Від одного дотику ножа відвалився великий жмут бороди.

— Це що. Магія Збитку? Ти видалив частину леза, щоб воно стало гостріше?

— Ні, — відповів Зедд, — я просто перетворив існуюче лезо, яке вже було, просто зробив його гострішим.

Річард похитав головою і почав збирати речі, поки Зедд голився. Келен допомагала Річарду.

— Знаєш, Зедд, — сказав Річард, укладаючи посуд, — ти на свій лад дуже впертий. Я думаю, тобі потрібна людина, яка б про тебе дбала, допомагала би тобі. Сам поміркуй. Хіба тобі не потрібна дружина?

— Дружина?

— Так. Може, тобі варто було б повернутися і ще раз побачитися з Еді.

— З Еді?

— Так, з Еді. Ти знаєш, про кого я. Одноногу чаклунку.

— Так, я чудово її знаю. — Він невинно подивився на Річарда. — Але в неї дві чарівні ніжки.

Річард і Келен схопилися.

— Як?

— А так, — усміхнувся Зедд, — здається, у неї вже відросла нога. — Він простягнув руку, щоб витягнути яблуко з кишені Річарда. — Ні з того, ні з сього. Взяла і відросла.

Річард схопив його за рукав.

— Зедд, ти…

Зедд посміхнувся.

— Ти до кінця впевнений, що не хочеш бути чарівником? — Він почав їсти яблуко, задоволений зробленим враженням, і простягнув Річарду ніж, гострий, як ніколи.

Річард знову похитав головою і продовжив збори.

— Я хочу повернутися додому і залишитися там, тільки і всього. — Подумавши, він запитав: — Зедд, я пам'ятаю тебе з тих пір, як був дитиною. Ти завжди був Чарівником, а я цього не знав. Як тобі вдавалося втримуватися і не пускати в хід свою чарівну силу?

— Але ж використовувати її небезпечно, та ще й болісно.

— Небезпечно? Чому?

Зедд уважно подивився на нього.

— Ти сам говорив мені про це, коли дізнався про чарівний меч.

— Ну, то меч. Зовсім інша справа. А яка небезпека для Чарівника в магії? І що за біль?

Зедд хитро посміхнувся.

— Не встигли закінчити перший урок, і вже хочеш отримати другий?

Річард звалив на спину мішок.

— Все одно, повернувшись, я хотів би залишитися лісовим провідником.

Продовжуючи гризти яблуко, Зедд подивився на стежку.

— Я зрозумів. А тепер розкажіть мені про все, що сталося з тих пір, як я втратив свідомість. Не забудьте нічого, нехай навіть вам здається, що це неважливо.

Річард і Келен з тривогою подивилися один на одного.

— Якщо не хочеш, я не розповім, — прошепотів він.

Вона взяла його за руку.

— Клянуся, ні слова про те, що сталося в будинку духів.