Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 106

— А я є Правицею короля Джофрі.

— Правиця служить, — набундючено повідомив молодий лицар. — А намісник править, поки король не досягне повноліття.

— Ти б написав усе це на папірці, бо інакше боюся забути.

Вогонь весело тріщав у комині.

— Можеш залишити нас, Поде, — мовив Тиріон до зброєносця. Коли малий зник, він знову обернувся до Ланселя. — Маєш іще щось сказати?

— Так! Їх милість доручили мені повідомити, що пан Джаселин Бережняк відмовився виконати наказ, відданий від імені самого короля.

«То виходить, Серсея вже наказувала Бережняку відпустити Пицеля, а той дав їй одкоша.»

— Зрозуміло.

— Королева наполягає, щоб його звільнили з посади і ув’язнили за зраду. Я застерігаю…

Тиріон відставив келиха з вином.

— Не смій мене про щось застерігати, малий.

— Не малий, а пан лицар, — стулив губи Лансель і торкнувся піхв меча — напевне, для того, аби нагадати Тиріонові, що він його має. — Розмовляй до мене з належною шаною, Бісе.

Він, поза сумнівом, намагався говорити загрозливо, але пришелепкувата смужка вусів над губою геть руйнувала силу його слів.

— Овва! Ти краще прибери руку з меча, бо зараз гукну, сюди влетить Шагга і вб’є тебе. Сокирою вб’є, прошу завважити, а не міхом з вином.

Лансель зачервонівся. Невже цей дурень справді гадав, що його участь у смерті Роберта лишиться непоміченою?

— Я лицар і не дозволю…

— Я помітив, що ти лицар. Ану скажи мені ось що: Серсея наказала висвятити тебе в лицарі до чи після того, як взяла до ліжка?

У зелених очах Ланселя майнуло щось таке, чого Тиріонові цілком вистачило. Отже, Варис казав правду. «Принаймні, ніхто не посміє сказати, що моя сестра не дарує родичів своєю любов’ю.»

— Що таке, язика заціпило? Кудись зникла охота мене застерігати, пане лицарю?

— Ти забереш назад цю облудну гидоту, або ж…

— Ой, та облиш. Ти не думав, що Джофрі зробить, коли я йому розкажу, як ти вбив його батька, щоб залізти до ліжка його матері?

— Все сталося зовсім не так! — заперечив нажаханий Лансель.

— Та ну? І як же все сталося, прошу пана?

— Королева дала мені особливу міцну наливку! Ваш власний батько… коли мене зробили зброєносцем короля, князь Тайвин наказав мені коритися їй в усьому!

— Пан батько отак взяли та наказали її гойдати, ге? — «Лишень подивіться на нього. На зріст менший, не такі вишукані риси, волосся радше піщане, ніж золоте, і все ж… треба гадати, навіть вбога подоба Хайме солодша, ніж порожнє ліжко.» — Та ні, оце вже навряд.

— Я ніколи не… Я тільки робив, що казали, я…

— …щоночі потерпав у тяжких муках — ти це хочеш сказати? Високе місце при дворі, лицарське звання, привітно розкидані перед тобою ноги сестри — о так, на твою долю випали жахливі випробування.

Тиріон скочив на ноги.

— Чекай тут. Його милості буде цікаво послухати.

Зухвалість злетіла з Ланселя, мовби її вітром віднесло. Юний лицар впав на коліна, за мить перетворившись на зляканого хлопчака.

— Змилосердьтеся, ласкавий пане, благаю вас!

— Не благай зараз, почекай на Джофрі. Він любить, коли його гарненько благають.

— Ясний пане, це ж був наказ вашої сестри, королеви, але ж його милість… він ніколи не зрозуміє…

— Ти хочеш, аби я приховав правду від короля?

— Заради мого батька! Я поїду з міста, наче мене ніколи не було! Присягаюся, все скінчиться…

Стримувати сміх було майже неможливо.

— Оце вже ні.

Хлопець геть розгубився.

— Прошу пана?

— Ти не глухий. Пан батько наказали коритися моїй сестрі? Гаразд, корися їй. Ходи в неї при боці, будь її повірником, задовольняй, коли вона бажає. Ніхто й не дізнається… поки ти зберігатимеш вірність мені. Я хочу знати, що робить Серсея. Куди ходить, з ким стрічається, про що вони говорять, які задуми вона плекає. Геть усе. Адже ти мені все розкажеш, чи не так?

— Так, пане мій, — відповів Лансель, не вагаючись ані миті. Тиріонові це сподобалося. — Розкажу. Присягаюся. Зроблю все, що накажете.

— То підведися.

Тиріон налив другого келиха і пхнув йому до рук.

— Вип’ємо за наше порозуміння. Та пий вже. Скільки можу ручитися, у цьому замку немає жодного вепра.

Лансель неохоче підняв келиха і зробив ковток.

— Усміхнися, братику. Моя сестра — вродлива жінка, до того ж усе робиться заради добра держави. Та й про своє добро не забувай. Лицарське звання — то дрібниці. Як будеш розумничком, невдовзі матимеш від мене князівський титул.

Тиріон побовтав вино у келиху.

— Ми хочемо, щоб Серсея тобі довіряла, і то беззаперечно. Тому іди до неї та скажи, що я благаю її прощення. Скажи їй, що налякав мене, що ворожнечі між нами я не хочу і віднині без її згоди кроку не ступлю.

— Але ж… її вимоги…

— Та віддам я їй того Пицеля.

— Справді? — здивувався Лансель.

Тиріон усміхнувся.

— Звільню його вранці-рано. Я б присягнувся, що йому ані волосини на голові не зачепили, та каюся, збрехав би. Загалом він здоровенький, хоча вже й не той хвацький чолов’яга, яким ми його застукали. Адже людині його літ нелегко сидиться у кам’яному мішку. Хай Серсея забирає його собі, а там хоч тримає за кімнатне звірятко, а хоч на Стіну відішле — мені байдуже, аби до малої ради він більше не потикався.

— А щодо пана Джаселина?

— Скажи сестрі, що гадаєш, ніби поступово зможеш зманити його на ваш бік. На якийсь час це її приборкає.

— Воля ваша. — Лансель допив вино.

— І ще одне. Якось недоречно буде, якщо самотня скорботна вдовиця покійного короля Роберта раптом заважніє дитям.

— Ласкавий пане, я… ми… королева наказала мені не… — Його вуха набули кольору ланістерівського кармазину. — Я проливаю сім’я їй на живіт, мосьпане.

— Чарівний животик, хто б казав. Масти його, скільки забажаєш… але не смій зронювати свою росу деінде. Зайві небожі мені не потрібні, зрозумів?

Пан Лансель вимушено вклонився та пішов геть.

Тиріон дозволив собі навіть трохи пожаліти хлопця. «Ще один дурник, а до того ж слабак. Та все ж він не заслужив того, що ми з Серсеєю йому робимо.» Добре, що дядько Кеван має ще двох синів, бо цей, певніше за все, до кінця року не доживе. Якщо Серсея дізнається, що він її зрадив, то зведе зі світу негайно. А якщо незбагненною милістю божою не дізнається, то Лансель однак не переживе дня повернення Хайме Ланістера до Король-Берега. Питання полягає лише в тому, чи заріже його Хайме у нападі ревнощів, а чи Серсея сама спершу накаже вколошкати, щоб Хайме ні про що не дізнався. Тиріон ладен був поставити власне срібло на Серсею.

На Тиріона напав якийсь неспокій, і він раптом зрозумів, що сьогодні вже не засне. Принаймні, не тут. Він знайшов Подріка Пейна у кріслі за дверима світлиці й струснув за плече, аби розбудити.

— Поклич-но мені Брона, а тоді біжи до стаєнь і накажи засідлати двох коней.

Зброєносець ніяк не міг пролупити очі.

— Коней?

— Таких великих брунатних тварин, що полюбляють яблука. Певно, ти їх вже бачив, зможеш упізнати: кожна має чотири ноги та хвіст. Але спершу Брона до мене.

Сердюк довго не забарився.

— Хто тобі у юшку насцяв? — буркнув він з порогу.

— Серсея, хто ж іще. Мав би вже звикнути до цього смаку, але де там. Моя люба сестра, схоже, плутає мене з Недом Старком.

— Я чув, він був вищий на зріст.

— Коли Джофрі стяв йому голову, ми майже зрівнялися. Ти б одягся тепліше, ніч прохолодна.

— То ми кудись їдемо?

— Невже всі сердюки такі розумні, як ти?

Вулиці міста були небезпечні, та з Броном при боці Тиріон не надто непокоївся. Варта випустила їх назовні через потерну в північній стіні, й вони рушили Присмерковим проїздом до підніжжя Аегонового пагорба, а звідти провулком Гуляйпаці повз рядки зачинених віконниць та високих будинків з колод і каменю, чиї верхні поверхи так схилялися над вулицею, що трохи не цілувалися. Місяць, здавалося, крадеться за ними, коли-не-коли грайливо виглядаючи з-за пічних димарів. Назустріч їм не трапився ніхто, крім старої баби, що тягла за хвіст здохлого кота. Вона полохливо вирячилася на Тиріона з Броном, наче злякалася, що ті вкрадуть її вечерю, а потім зникла серед тіней без жодного слова.