Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 129

Щоправда, Вис не міг уявити, що Ар’я вміє читати, тому не давав собі клопоту запечатувати передавані з нею послання. Ар’я заглядала у кожне з них, та нічого важливого не знайшла, тільки всілякі дурниці: послати воза до комори по збіжжя, відвезти тачку до кузні й таке інше. Один лист містив вимогу віддати гральний борг, та лицар, якому вона його віднесла, не вмів читати. Коли вона розповіла лицареві, про що йдеться у листі, той спробував її вдарити, але Ар’я пірнула під удар, схопила з сідла ріг для питва зі срібними смугами і накивала п’ятами. Лицар заревів і кинувся за нею, та вона прослизнула між двох возів, змійкою вкрутилася у натовп лучників і перестрибнула через рівчак-нужник; латник у кольчузі безнадійно відстав. Коли Ар’я віддала ріг Висові, той сказав, що така мала розумна куничка заслуговує на винагороду.

— Я сього дня вечерятиму пухким, добре засмаженим каплуном. Поділюся і з тобою. Не пошкодуєш.

Куди б Ар’я не йшла, вона не припиняла шукати Якена Ха-Гара, бо хотіла прошепотіти йому ще одне ім’я, поки всі, кого вона ненавиділа, не опинилися поза досяжністю. Але серед безладу і гармидеру лоратський сердюк ніяк не знаходився. Він досі винен був їй два життя, і вона непокоїлася, що не стягне борг, якщо він поїде в похід з іншими. Нарешті вона набралася хоробрості й спитала в стражників коло брами, чи він ще не поїхав.

— Отой жевжик з людей Лорха? — перепитав вартовий. — Ні, він лишається тут. Їхня мосць поставили пана Аморі каштеляном Гаренголу. Пан лишає всіх своїх при собі, а ще Кровоблазнів за хуражирів. Той дурний цап Варго Хап, мабуть, аж шкварчить — вони з Лорхом один одного не терплять.

Втім, Гора відбував разом з князем Тайвином. Він мав очолювати передовий полк у битві, а значить, Дунсен, Полівер і Раф утікали в неї поміж пальців. Якщо тільки вона не встигне знайти Якена і попрохати вбити когось із них до походу.

— Куно, — мовив до неї Вис того дня по обіді, — біжи до зброярні та скажи Луканові, що пан Лионель вищербив меча, коли вправлявся, і потребує нового. Ось його розписка.

Він передав їй клаптик паперу.

— І швидко, бо йому в похід разом з паном Кеваном Ланістером.

Ар’я схопила папірця і побігла. Зброярня межувала з замковою кузнею — довгастою будівлею під високим дахом, де просто у стіни було вмуровано зо двадцять горнил і стояли довгі кам’яні ночви з водою для гартування криці. Коли вона нагодилася, біля половини горнил саме працювали: стіни дзвеніли від ударів молотів, кремезні чоловіки у шкіряних фартухах пітніли у тьмяній задусі коло міхів та ковадл. Ар’я розгледіла і Гендрі: голі груди йому вкривав лискучий піт, блакитні очі під важкою шапкою чорного волосся не змінили добре знайомого упертого виразу. Ар’я не знала напевне, чи хоче вона з ним балакати. Адже то він був винуватий, що їх схопили.

— Котрий тут Лукан? — Вона пхнула папірця. — Мушу принести нового меча для пана Лионеля.

— Пан Лионель почекає. — Він відтяг її убік за руку. — Минулого вечора Мантулик запитав мене, чи я чув, як ти волала «Зимосіч!» у тому острозі, коли ми всі билися на стіні.

— Не волала!

— Ще й як волала. Я сам тебе чув.

— Там усі щось волали, — викручувалася Ар’я. — Мантулик гукав «Гарячі мантулики!» разів, напевне, сто.

— Тут важливо, що саме волала ти. Я сказав Мантулику, хай вичистить вуха, бо ти кричала «Звіра січи!». Як він тебе спитає, то кажи те саме.

— Скажу, — відповіла вона, хоча й подумала, що таку дурницю не стала б кричати ніколи в світі. Мантуликові вона не наважилася сказати про себе правду. «Може, варто назвати Якенові його ім’я.»

— Я приведу Лукана, — мовив Гендрі.

Лукан побурчав над папірцем (хоч Ар’я сумнівалася, що він вміє його читати) і дістав важкого меча-півторака.

— Надто добрий для того йолопа. Так йому і перекажи, — мовив майстер, віддаючи їй клинка.

— Перекажу, — збрехала вона. Якби Ар’я таке переказала, то Вис побив би її до крові. Якщо Лукан хоче лаятися, то хай ходить сам.

Меч був значно важчий, ніж Голка, та Ар’ї відчуття його в руці подобалося. З мечем вона почувалася сильнішою. «Може, я ще не водотанцюристка, та авжеж не миша. Миша не вміє битися мечем, а я вмію.» Брама була відчинена, вояки шугали туди-сюди, вози в’їжджали порожні, а виїжджали важкі від всякого добра, розгойдуючись зі скрипом. Вона подумала, чи не піти до стайні та не сказати там, що пан Лионель потребує нового коня. Вона ж мала папірця, а стайнярі вміли читати не краще, ніж Лукан. «Я б узяла коня та меча і просто виїхала геть. Якби стражники мене зупинили, я б показала їм папірця і сказала б, що їду до пана Лионеля з дорученням.» Втім, який був той пан Лионель з себе і де його шукати, вона не знала. Якби її допитали, то все б дізналися, і тоді Вис… Вис…

Поки вона жувала губу, намагаючись не думати, як воно — жити з пеньками замість ніг, повз неї пройшла купка лучників у шкіряних кубраках та залізних шоломцях, закинувши луки за спину. Ар’я почула уривки їхніх балачок:

— …кажу тобі, велетні! Він має велетнів у п’ять аршин заввишки. Привів їх з-за Стіни. Вони за ним ходять, мов собаки…

— …химерна штука — отак на них наскочити, просто серед ночі. Він не людина, а вовк. Усі вони, Старки, такі самі…

— …та срав я на твоїх вовків з велетнями. Малий обісцить собі ноги, як дізнається, що ми йдемо. Йому не стало духу рушити на Гаренгол, еге ж? Утік в інший бік, от тобі й усе! Зараз теж втече, якщо не дурний.

— Це ти так кажеш. А малий, може, щось таке знає. Може, це нам краще тікати…

«Так», подумала Ар’я. «Так, це вам краще тікати. Вам усім, з вашим князем Тайвином і Горою, паном Аддамом і паном Аморі, а ще дурнуватим паном Лионелем, хто б він не був. Краще тікайте, бо мій брат вас уб’є. Він — Старк, він вовк, а не людина. І я теж.»

— Куна! — Голос Виса ляснув, наче батіг. Вона й не бачила, де він взявся, аж раптом вже стоїть просто перед нею. — Ану віддай. Щось ти довгенько ходила.

Він вихопив меча в неї з рук і завдав пекучого ляпаса тилом долоні.

— Наступного разу ворушися швидше.

На якусь мить вона знову стала вовчицею, але ляпас Виса скінчив ту мить і лишив їй тільки смак крові у роті. Від удару вона вкусила язика і зиркнула на Виса з ненавистю.

— Хочеш іще? — гиркнув він. — То зараз дам. Не смій мені отак нахабно витріщатися. Біжи до броварні й скажи Балабушкові, що я маю для нього два тузні барил. Хай пришле за ними своїх хлопців, доки їх не забрав хтось спритніший.

Ар’я рушила була, та на смак Виса, не досить швидко.

— Хутко, бо посажу на воду без хліба! — заволав він. Про пухкого засмаженого каплуна, вочевидь, вже не йшлося. — І якщо знову загубишся, то так кров пущу, знатимеш мені!

«Не пустиш», подумала Ар’я. «Ніколи більше не пустиш.» Але побігла. Мабуть, її кроки спрямували старі боги півночі, бо на півдорозі до броварні, пробігаючи під аркою кам’яного мосту між Вдовиною Баштою та Гори-Король, вона почула хрипкий грубий сміх. З-за рогу вийшов Рорж з трьома іншими вояками; на грудях в усіх були нашиті значки пана Аморі з мантикорою.

Забачивши її, він спинився і вишкірився ротом, повним кривих чорних зубів, під шкіряною латкою, яку інколи носив, щоб прикрити дірку в обличчі.

— Мала Йоренова хвойда! — вигукнув він. — То ось з якого дива той чорний вилупок віз тебе на Стіну, га? За те, що в тебе між ніг?

Він зареготав, і решта приєдналася.

— Ну, куди свого дрючка запхала? — раптом спитав Рорж, вмить зігнавши вишкір з лиця. — Я тобі, здається, обіцяв, що відгойдаю ним до крові.

Рорж ступив до неї крок, Ар’я сахнулася назад.

— Вже не така хоробра, коли я не в залізах, ге?

— Я тебе врятувала з вогню!

Вона стояла за добрих три стопи від нього, готова тікати стрімко, мов змія, щойно він спробує її схопити.

— За це відгойдаю гарненько вдруге, честь по честі. Старий Йорен тобі в яку дірку пхав: у більшу солоденьку чи в меншу тугеньку?

— Я шукаю Якена, — відповіла вона. — Йому передали послання.