Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 131

— Князя Ренлі убито, — повідомила вона.

— Ми сподівалися, що то якась ланістерівська брехня, або…

— Якби ж то. У Водоплині править мій брат?

— Так, мосьпані. Його милість поставив пана Едмура тримати Водоплин і берегти його тили.

«Хай боги дадуть йому сили та наснаги», подумала Кетлін. «І розуму б не завадило.»

— Чи не чути щось від Робба на заході?

— А ви не знали? — здивувався вояк. — Його милість здобув велику перемогу при Волоброді. Пан Стафорд Ланістер загинув, його військо розігнане.

Пан Вендел Мандерлі затюгукав з радощів, але Кетлін лише кивнула. Завтрашні негаразди непокоїли її більше, ніж учорашні здобутки.

Мартин Водограй стояв табором у руїні спаленого острогу, коло стайні без даху та сотні свіжих могил. Він став на коліно, коли Кетлін злазила з коня.

— Мої вітання, ясна пані. Ваш брат доручив нам видивлятися ваш почет і супроводити до Водоплину якомога швидше, щойно ми вас знайдемо.

Кетлін наказ не надто сподобався.

— Справа у моєму батькові?

— Ні, ясна пані. Здоров’я князя Гостера лишається незмінним.

Водограй був дебелий рум’яний чолов’яга, не надто схожий на своїх зведенюків.

— Ми боялися, щоб ви не наскочили на ланістерівські чати. Адже князь Тайвин вийшов з Гаренголу і суне на захід з усім військом.

— Підведіться, — мовила вона до Водограя, спохмурнівши. Скоро і Станіс Баратеон рушить у похід. «Хоч би нас тоді боги вберегли.» — Чи скоро князь Тайвин має з’явитися біля нас?

— Днів через три або чотири. Важко сказати напевне. Ми маємо очі на всіх дорогах, та все ж краще не баритися.

Вони й не барилися. Водограй швидко згорнув табір, сів у сідло поруч з нею, і загін рушив у путь. Майже п’ятдесят вершників тепер їхало під прапорами з лютововком, пстругом у стрибку та двома баштами.

Її людям кортіло більше почути про Роббову перемогу при Волоброді; пан Водограй охоче задовольнив їхню цікавість.

— До Водоплину прибився пісняр, що називає себе Римундом Римоспівцем. Він склав думу про битву. Цього вечора ви, мосьпані, напевне її почуєте. Римоспівець назвав її «Вовк у темряві ночі».

Далі Водограй розповів, що рештки війська пана Стафорда відійшли назад до Ланіспорту. Без обложних пристроїв годі й думати брати Кастерлі-на-Скелі приступом, тому наразі Молодий Вовк платить Ланістерам за свавілля у річковому краї тією ж монетою. Князі Карстарк і Гловер плюндрують узбережжя, пані Мормонт відганяє кілька тисяч голів худоби до Водоплину, а Великоджон захопив золоті копальні у Кастамирі, Забіч-Ярі та Пендрікових Кучугурах.

Пан Вендел зареготав.

— Хочеш побачити, як Ланістер бігає, мов ошпарений — наклади руки на його золото!

— Як король зміг узяти Зуб? — спитав пан Первин Фрей свого брата-байстрюка. — То вельми міцна твердиня, ще й царює над дорогою поміж гір.

— А він його не брав. Прослизнув мимо посеред ночі. Кажуть, лютововк — отой його Сірий Вітер — показав йому дорогу. Звір винюхав криву та кам’янисту козячу стежку, що бігла донизу яром і догори хребтом. Вершники змогли там проїхати вервечкою по одному. Ланістерівці у вартових вежах геть нічого не побачили. — Водограй стишив голос. — Дехто каже, що після битви король вирізав серце Стафорда Ланістера і згодував своєму вовкові.

— Я б не радила вам вірити у такі казки, — різко відповіла Кетлін. — Мій син — не навіжений варвар.

— Перепрошую, мосьпані. Може, того і не було, але вовк певно ж заслужив нагороду. Він не звичайний собі звір. Великоджон якось казав, що лютововків послали вашим дітям старі боги півночі.

Кетлін згадала той день, коли її діти знайшли цуценят у пізньолітньому снігові. Вовченят було п’ятеро — троє хлопчиків та двоє дівчаток для п’яти шлюбних дітей дому Старк… і шостий, білий хутром і червоний оком, для Недового байстрюка Джона Сніговія. «Так, незвичайні звірі», подумала вона. «Геть незвичайні.»

Того вечора, щойно вони стали табором, Брієнна знайшла її намет.

— Ласкава пані, ви тепер знову серед своїх, у безпеці, за день шляху до братового замку. Прошу вашого дозволу поїхати.

Кетлін аніскільки не здивувалася. Незугарна молода жінка трималася осторонь впродовж цілої подорожі. Головним чином вона поралася коло коней: вичісувала шкуру, витягала камінці з підків. Шадові вона допомагала куховарити і білувати дичину, а згодом довела, що й полювати вміє не гірше за решту вояків. Все, до чого Кетлін прохала її докласти рук, Брієнна виконувала швидко і не жаліючись. Коли до неї зверталися, вона відповідала чемно, але ніколи не брала участі у подорожніх або табірних балачках, не плакала і не сміялася. Вона їхала з загоном і ночувала з загоном, але до загону начебто і не належала.

«Так само було і з Ренлі», подумала Кетлін. «На бенкеті, у бугурті, навіть у Ренліному шатрі поруч з братчиками Веселкової Гвардії. Навколо неї стоять мури, вищі за зимосіцькі.»

— Якщо ви поїдете, то куди? — спитала Кетлін.

— Назад, — відповіла Брієнна. — До Штормоламу.

— І певно, сама. — Вона не питала, бо знала.

Широке обличчя нагадувало озеро тихої води — не виказувало нічого, що відбувалося під поверхнею.

— Так.

— Ви хочете вбити Станіса.

Брієнна стиснула грубі мозолисті пальці на руків’ї свого меча. Колись цей меч належав Ренлі.

— Я заприсяглася. Дала святу і непорушну обітницю. Ви чули її самі.

— Чула, — визнала Кетлін.

Вона знала, що дівчина досі лишила при собі веселкове корзно, хоча викинула решту заплямованих кров’ю речей. Власне своє майно Брієнна кинула в таборі, коли тікала, тому змушена була вдягатися у те, що їй позичив пан Вендел Мандерлі зі своїх сакв — ніхто інший з загону не мав досить великої для неї одежини.

— Обітниць треба триматися, я згодна, та Станіс оточив себе великим військом і сторожею, що присягнулася берегти його життя.

— Його сторожі я не боюся. Ніхто з них не може зі мною рівнятися. Та й взагалі, не слід було мені тікати.

— То вас турбують чиїсь звинувачення у боягузстві? — Кетлін зітхнула. — Ви не винуваті у смерті Ренлі. Йому ви служили вірно і хоробро, та якщо бажаєте зійти за ним у могилу, то не прислужитеся цим нікому.

Кетлін простягла руку, аби втішити дівчину ласкавим дотиком.

— Я знаю, як важко…

Брієнна відкинула її долоню.

— Ніхто цього не знає!

— Помиляєтеся, — різко відказала Кетлін. — Кожного ранку я згадую, щойно прокидаюся, що Неда немає зі мною. Я не вмію тримати меча у руках, але від того не слабшає моя власна мрія: увірватися до Король-Берега, власноруч взяти за біле горлечко Серсею Ланістер і душити, поки їй лице не посиніє.

Краля підняла очі — єдину гарну рису на її обличчі.

— Якщо такою є ваша мрія, чого ж ви не дозволяєте мені справдити мою? Хіба з-за того, що тоді сказав Станіс?

«А хіба?» Кетлін роззирнулася табором. Двоє вартових гуляли туди-сюди зі списами в руках.

— Мене вчили, що добрі люди мусять боротися проти зла у цьому світі, а смерть Ренлі — то чисте зло, я не маю в тім сумніву. Але ще мене вчили, що королів підносять на престол боги, а не мечі людей. Якщо Станіс — наш законний король…

— Ні! Бо Роберт теж не був законним королем, так казав навіть Ренлі. Законного короля вбив Хайме Ланістер, а законного спадкоємця престолу — Роберт на Тризубі. Де тоді були боги? Богам начхати на людей — і на королів так само, як на свинопасів.

— Доброму королю не начхати.

— Князь Ренлі… його милість, він… він був би найкращим королем, пані моя, він був такий добрий, він…

— Він більше не з нами, — закінчила Кетлін так лагідно, як тільки могла. — Лишилися Станіс та Джофрі… а ще мій син.

— Але він… ви ж не укладете миру зі Станісом, ні? Не зігнете коліна? Ви ж не…

— Скажу тобі щиро, Брієнно: я не знаю. Мій син — король, та я ніяка не королева… лише матір, яка хоче вберегти своїх дітей, чим може.

— Я не створена бути матір’ю. Мені треба битися.

— То бийтеся… але за живих, не за мертвих. Вороги Ренлі — також і вороги Робба.