Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 145

— Я пригадую одного шмаркача, якому свого часу доручили оборону Штормоламу. Йому навіть і двадцяти років не було.

— Князь Лукач не має такої кам’яної впертості, як мав я.

— Гаразд. Але упертий він чи боягузливий — яка різниця? Пан Корній Пенроз видався мені вельми здоровим і бадьорим на вигляд.

— Такий був і мій брат за день до своєї смерті. Ніч темна і повна жахіть, Давосе.

Давос Лукомор відчув, як в нього на потилиці дрібні волосини стали дибки.

— Пане мій, я не дуже вас розумію.

— Твоє розуміння мені не потрібне. Тільки твоя покора. Пана Корнія за день не стане на світі. Мелісандра бачила це у полум’ї майбутнього. І його смерть, і її спосіб. Ясна річ, він не загине у лицарському двобої.

Станіс простягнув кухля, і Деван наповнив його з глека.

— Її вогні не брешуть. Вона бачила долю Ренлі. Ще на Дракон-Камені, де розповіла Селисі. Князь Веларіон та твій друг Саладор Саан хотіли, щоб я рушив морем проти Джофрі, але Мелісандра сказала, що як я підступлю до Штормоламу, то заберу собі кращу частину братового війська. Так і сталося.

— А-але ж, — запнувся Давос, — князь Ренлі прийшов сюди тільки тому, що ви обложили замок. Він вже йшов на Король-Берег, проти Ланістерів, він збирався…

Станіс посовався на стільці, насупив брови.

— Йшов, збирався… кому тепер яке діло? Він зробив те, що зробив. Припхався сюди з корогвами та бросквинами і знайшов свою долю… на краще для мене. До речі, Мелісандра бачила у полум’ї також інший день. Ранок, коли Ренлі прибуває з півдня у своїй зеленій лицарії та розбиває моє вояцтво під стінами Король-Берега. Якби ми стрілися там, то замість нього міг би загинути я.

— Або приєднати свою силу до його і разом звалити Ланістерів, — заперечив Давос. — Чому б ні? Якщо вона бачила два майбутніх, то… обидва ж не можуть бути правдивими.

Король Станіс підняв пальця.

— Отут ти помиляєшся, Цибульний Лицарю. Деякі вогні кидають не одну тінь, а кілька. Стань перед ніч-ватрою, і побачиш сам. Вогні рухаються, танцюють, ніколи не стоять на місці. Тіні ростуть і меншають, і кожна людина кидає їх з десяток. Просто деякі слабші за інші, от і все. Але люди кидають тіні й на майбутнє. Одну чи кілька, байдуже — Мелісандра бачить їх усі.

— Ти її не любиш, Давосе, і я це знаю — сам-бо не сліпий. Моє панство теж її не терпить. Естермонт вважає, що палаюче серце — поганий знак, що ми обрали його дарма, і що краще б нам битися під вінчаним оленем, як споконвіку. Пан Гвияр каже, що жінка не має бути моїм хорунжим. Інші шепочуть, що їй не місце у моїй раді, що я мушу вислати її назад до Асшаю, що лишати її в моєму наметі на ніч — то гріх. Вони шепочуть… а вона тим часом служить.

— Як саме служить? — спитав Давос і злякався відповіді.

— Як треба, так і служить. — Король подивився на нього. — А ти?

— Я… — Давос облизнув губи. — Я виконаю все, що у вашій волі. Наказуйте.

— Я накажу тобі знову зробити те, що ти вже колись робив. Доправити до замку човна серед темної ночі, лишившись непоміченим. Зможеш?

— Зможу. Сього ж вечора?

Король різко кивнув.

— Човна візьмеш невеличкого. Авжеж не «Чорну Бету». І ніхто не повинен знати.

Давос хотів був заперечити. Тепер він лицар, а не перемитник. І ніколи не був убивцею. Та коли він розтулив рота, слова застрягли у горлі. Перед ним сидів Станіс, його законний повелитель, котрому він завдячував усім. Ще й про синів своїх треба подумати. «Боги праві, що вона з ним зробила?»

— Щось ти замовк, — зазначив Станіс.

«Бо не хочу ляпнути зайвого», відповів Давос подумки, але вголос мовив:

— Володарю, тепер я розумію, що замок ви мусите взяти, але ж мають бути інші способи. Чистіші способи. Лишіть панові Корнію байстрюка, тоді він зможе скласти зброю добром.

— Мені потрібен той хлопчик, Давосе. Конче потрібен. Мелісандра це теж бачила у полум’ї.

Давос пошукав якоїсь іншої відповіді.

— У Штормоламі зараз немає лицарів, рівних у бою панові Гвияру, князеві Карону або ще сотні ваших служивих воїнів. Цей двобій… може, пан Корній шукає способу здатися з честю? Навіть якщо муситиме віддати своє життя?

Обличчям короля пробігла тінь занепокоєння.

— Радше він задумав якусь хитромудру штуку. Не буде ніякого двобою. Пан Корній був мертвий раніше, ніж кинув свою рукавицю. Вогонь не бреше, Давосе.

«Але вимагає, щоб я власноруч справджував його віщування», подумав лицар. Давно вже Давос Лукомор не почувався так гнітюче.

І ось він знову перетинає затоку Човнозгубу посеред глупої ночі біля стерна невеличкого байдака з чорним вітрилом. Небо лишилося тим самим, і море теж. Повітря мало той самий запах солі, вода шепотіла на коробі суденця так само, як він пам’ятав. Тисячі вогників табірних багать блимали навколо замку, як блимали вогні тирелівського та рожвинівського війська шістнадцять років тому. Але все інше змінилося.

«Минулого разу я віз до Штормоламу життя, що втілилося у цибулі та солоній рибі. А цього разу везу смерть, втілену в Мелісандрі з Асшаю.» Шістнадцять років тому вітрила скрипіли і ляскали з кожною переміною вітру, аж поки він не спустив їх і не пішов на обмотаних ганчір’ям веслах. І все одно серце його калаталося десь у п’ятах. Утім, вояки на галерах Рожвина за час облоги добряче зледащіли, і Давос ковзнув через кордон гладенько, мов чорним шовком. Цього ж разу єдина посудина на воді належала Станісові, а єдина небезпека походила від вартових на замкових мурах. І все ж Давос почувався напнутим, наче тятива.

Мелісандра купчилася на лаві байдака, губилася у складках темно-червоного кобеняка, що вкривав її від голови до п’ят. Лише бліда пляма обличчя виднілася з-під каптура.

Давос любив воду. Він спав найкраще, коли під ним хилитався чардак корабля. Жоден співець ані на арфі, ані на цимбалах не зіграв би йому пісню, милішу за зітхання вітру в напнутих корабельних линвах. Та зараз його не втішало навіть море.

— Я чую від вас, пане лицарю, запах страху, — тихо мовила червона жінка.

— Хтось мені колись казав, що ніч темна та повна жахіть. До речі, сеї ночі я не лицар, а знову Давос-перемитник. Шкода лишень, що ви не цибулина.

Вона засміялася.

— То це ви мене боїтеся? Чи нашої справи?

— Вашої справи. Я її навіть знати не хочу.

— Ви підняли вітрило власноруч. І власноруч тримаєте стерно.

Давос мовчки перевів очі на шлях попереду. Берег вишкірявся іклами скель, тому човна він вів далеко через затоку. Перш ніж знову наближатися до берега, доведеться чекати припливу. Штормолам зникав за ними у мороці, та червону жінку він, здавалося, не цікавив.

— Чи добра ви людина, Давосе Лукоморе? — спитала вона.

«Хіба добра людина стане таке робити?»

— Я просто людина, — відповів він. — Звичайнісінький собі чоловік. Я добрий до своєї дружини, але знав інших жінок. Намагався бути батьком синам, допомагав їм знайти місце в цьому світі. Так, закони я порушував, але до нинішньої ночі не почувався злим. Напевне, скажу, що в мені різного намішалося, пані. Доброго і недоброго.

— Сірий чоловік, значить, — мовила вона. — Ані білий, ані чорний, а щось таке від одного й іншого. Отже, ось ви який, пане Давосе?

— Може, й такий. То й що? Здається мені, люди в більшості своїй саме такими і є.

— Якщо половинка цибулини чорна від гниття, то це гнила цибулина. Так і людина. Вона може бути або доброю, або злою.

Вогні позаду злилися у одне тьмяне сяйво проти чорного неба. Землі майже не було видно. Настав час повертати.

— Бережіть голову, пані.

Давос натиснув на стерно, і байдак на повороті відкинув убік кучері темної води. Мелісандра вправно, не змигнувши оком, сперлася на облавок однією рукою, схилила голову і пустила над собою рухливу перечку щогли. Скрипіло дерево, ляскало полотно, плюскотіла вода — так гучно, що здавалося, в замку вже напевне мусять почути. Але Давос знав, що там чують насправді. Єдиний звук, що долинав крізь товстелезні приморські мури Штормоламу, і то ледь-ледь, був нескінченний гуркіт хвиль на скелях.