Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 187

— Зачини віконниці.

У опочивальні було холодно, наче у сновидному лісі.

Усі його сни останнім часом були холодні, а кожен наступний — страшніший та бридкіший за попередній. Минулої ночі він перенісся назад до млина, де вдягав мертвих, стоячи навколішки. Руки й ноги їх вже кам’яніли; здавалося, вони опираються спробам напівзамерзлих пальців натягти на них штани, зав’язати усі поворозки, нап’ясти чоботи з хутряною облямівкою на тверді негнучкі ноги, застібнути шкіряного паса на стані, який можна було охопити долонями.

— Я нічого цього не хотів, — казав він, працюючи. — Мені не лишили вибору.

Трупи не відповіли, тільки стали холодніші та важчі.

А позаминулої ночі йому наснилася мірошничиха. Теон давно забув її ім’я, але пам’ятав тіло: м’які, наче подушки, груди, розтяжки на животі, гострі нігті у його спині під час утіхи. Вночі уві сні він знову був з нею в ліжку, але цього разу вона мала зуби згори та знизу і вчепилася у горлянку, одночасно відтинаючи його чоловічу міць. Яке безумство. Адже вона теж померла на його очах. Гельмар звалив її одним ударом сокири, поки вона скиглила про милосердя. «Дай мені спокій, жінко. Тебе вбив він, а не я. Та й він теж уже мертвий.» Добре, хоч Гельмар не приходив до Теона лякати уві сні.

Доки Векс з’явився з водою, сон зблякнув і відступив. Теон змив з себе піт та млявість, ретельно, не поспішаючи, вдягся. Аша примусила його довгенько чекати; хай тепер чекає сама. Він обрав собі сорочку з єдвабу в чорно-золоту смужку, тонкої роботи шкіряну камізелю зі срібними заклепками… і тільки тоді згадав, що його клята сестра більше поціновує гострі клинки та міцну броню, ніж тонкий крам та гарне шиття. Він вилаявся, здер з себе усе і вдягся знову — в просту чорну вовну, підбиту повстю, та кольчугу. Навколо стану він застібнув паса з мечем та кинджалом, згадавши той вечір, коли вона принизила його за власним батьковим столом. «Дитинча коло грудей, еге ж. Я теж маю ножа, сестричко, і вмію ним користуватися.»

Останньою він вдяг корону — вінця з холодного заліза, завтовшки з палець, змережаного важкими шматками чорного діаманту та золотими самородками. Корона була крива та неоковирна, але вдіяти він нічого не міг. Мікен лежав на погості, а новому ковалеві хисту вистачало хіба що на цвяхи та підкови. Теон заспокоював себе, що то лише принцова корона. От як коронує себе королем, то матиме пишнішу.

За дверима чекав Смердюк з Урзеном та Кромом. Теон кивнув, і вони рушили. Цими днями він водив за собою варту навіть до нужника. Адже Зимосіч бажала його смерті. Тієї самої ночі, коли вони повернулися з Жолудянки, Гельмар Похмурий впав з якихось сходів і скрутив собі в’язи. Наступного дня знайшовся Аггар з перетятим від вуха до вуха горлом. Гинір Бульба так перелякався, що припинив пити вино, спав у кольчузі, підшоломнику та шоломі, а з псярні узяв собі найгаласливішого собаку, аби той попереджав про найменші спроби підібратися до нього уві сні. Ось одного ранку замок і збудив шалений гавкіт малого собачати — той бігав навколо колодязя, у якому плавав потонулий Бульба.

Вбивства не можна було лишати без кари. На Фарлена якраз падала підозра, і він годився незгірш інших, тому Теон влаштував суд, визнав його винуватим і прирік на смерть. Та навіть страта не склалася, як гадалася. Схилившись до пенька, доїзжачий мовив:

— Наш пан Едард завжди страчував власною рукою.

Теон мусив узяти до рук сокиру, щоб не виглядати слабаком. Руки йому спітніли, держак крутнувся у руці під час удару, і сокира втрапила Фарленові між плечі. Знадобилося ще три удари, щоб прорубати кістки та м’язи й відділити голову від тіла. Опісля Теона нудило, коли він згадував, скільки разів сидів зі страченим за кухлем меду, балакаючи про хортів та звірині лови. «Я не мав іншого вибору!», ладен був заволати він на труп. Залізні не вміють зберігати таємниці, тому мусили померти. І хтось мав узяти на себе вину. Аби ж тільки вдалося стратити його якось вірніше. Нед Старк, приміром, завжди стинав голову одним певним ударом.

Свавілля припинилося після Фарленової смерті, але Теонові люди все одно ходили похмурі та занепокоєні.

— У відкритому бою вони нікого не бояться, — казав йому Чорний Лорен. — Але жити серед ворогів — то зовсім інша справа. Тут не знаєш, чи праля хоче тебе поцілувати, а чи горло врізати. А за столом, як кухлі наливають, то невідомо, що ти з них вип’єш. Краще нам піти звідси.

— Я принц Зимосіцький! — заволав Теон. — Тепер тут мій стіл, я тут правлю, і ніхто мене звідси не вижене! Ані чоловік, ані баба!

«Аша… То все вона. Моя власна люба сестричка, хай Інші її мечем в сраку гойдають.» Вона хотіла його смерті, щоб забрати собі місце батькового спадкоємця. Тому й лишила скніти тут на самоті, незважаючи на прямий наказ, який він їй послав.

Теон знайшов сестру на панському місці Старків. Вона саме роздирала каплуна на шматки пальцями. У трапезній гучно лунали голоси її людей: вони пили разом з Теоновими і обмінювалися оповідками. Галас стояв такий, що Теонової появи ніхто не помітив.

— Де решта? — вимогливо спитав він Смердюка.

За столами на кобильницях сиділо зо п’ять десятків людей, більшість з них — його власних. А у великій трапезній Зимосічі могло бенкетувати вдесятеро більше.

— Весь загін тутечки, мосьпане принце.

— Весь… скільки ж вона привела людей?

— Я нарахував двадцять.

Теон Грейджой закрокував туди, де вільно розташувалася на кам’яному престолі його сестра. Аша саме сміялася з якоїсь побрехеньки свого вояка, та припинила, побачивши брата.

— Ти ба, до нас тут пан принц Зимосіцький припожалували! — Вона жбурнула кістку одному з собак, що нишпорив трапезною. Широкий рот під яструбиним дзьобом насмішкувато шкірився. — Чи то пак, принц Йолоп-Бевзь-Дурноголовський?

— Шляхетній діві не личить заздрість.

Аша облизнула жир з пальців. Кучерик чорного волосся впав їй на очі. Її люди галасували, вимагаючи хліба та сала. Гармидер вони вчиняли неабиякий, як на їхнє мізерне число.

— Яка така заздрість, Теончику?

— Ти маєш іншу назву для свого почуття? Я захопив Зимосіч за одну ніч з тридцятьма вояками. А ти мала тисячу людей і витратила поворот місяця, щоб узяти Жбир-у-Пущі.

— Гаразд, погоджуся — я не такий великий воїн, як ти.

Аша дмухнула одним ковтком половину рога пива і витерла рота тилом долоні.

— Бачу, в тебе на брамі виставлені голови. Скажи-но мені, котрого було важче перемогти: каліку чи мале дитя?

Теон відчув, як до обличчя ринула кров. Дивлячись на голови на мурі, він радів не більше, ніж тоді, коли показував безголові тіла дітей перед замком. Стара Мамка стояла, роззявляючи беззубого рота без жодного звуку, а Фарлен загарчав, наче один з його хортів, і кинувся на Теона. Урзен та Кадвил мусили побити його ратищами списів до нестями.

«Як я до цього докотився?», питав себе Теон, стоячи над тілами, обліпленими мушвою.

Сам лише маестер Лювин мав мужність підійти близько. Скам’янівши обличчям, малий сірий чоловічок попрохав дозволу пришити голови хлопців назад на плечі, щоб покласти до крипти разом з іншими мертвими Старками.

— Ні, — відповів Теон. — Тільки не до крипти.

— Але чому, мосьпане? Адже вони вже не становлять загрози. Їхнє місце — серед пращурів. Усі земні рештки Старків…

— Кажу — ні.

Голови йому були потрібні для муру, але безголові тіла разом з усім одягом спалили того ж дня. Потім Теон став навколішки серед кісток і знайшов ляпку розтопленого срібла та потрісканого гагату — все, що лишилося від пряжки з вовчою головою, яка колись була Бранова. Він мав її при собі й досі.

— Я поводився з Браном та Ріконом за шляхетним звичаєм, — мовив він сестрі. — Вони самі накликали свою долю.

— Ми всі самі кличемо свою долю, братику.

Його терпець урвався.

— Як я маю утримувати Зимосіч, коли ти привела мені тільки двадцятеро людей?!

— Десятеро, — виправила Аша. — Решта повернеться зі мною. Ти ж не хочеш, аби твоя люба сестричка піддавала своє життя небезпекам лісу без усякого супроводу, га? Там-бо у мороці ночі никають лютововки.