Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 191

— Правдиві лицарі ніколи не кривдять жінок та дітей. — Сказане залунало у її власних вухах порожнім белькотінням.

— Правдиві лицарі… — Здається, королеву її слова надзвичайно звеселили. — Аякже, ти маєш рацію. Гаразд, люба: сьорбай собі юшечку гарненько, як слухняна дівчинка, і чекай порятунку від Симеона Зореокого та принца Аемона Драконолицаря. Упевнена, вони не забаряться з’явитися на наш захист.

Давос III

Чорноводна затока хвилювалася, уся вкрита бурунами в білих шапках. «Чорна Бета» осідлала приплив; її вітрило ляскало та рипіло на кожен порив вітру. «Примара» та «Пані Мар’я» йшли біч-обіч з нею, лишаючи якихось двадцять п’ять аршинів між коробами. Його сини вміли тримати стрій, і Давос ними пишався.

Через море хрипко й басовито загули роги, наче горлянки величезних зміїв. Один корабель за іншим повторював їхній наказ.

— Спустити вітрило! — наказав Давос. — Щоглу зняти. Веслярі — до весел!

Його син Матос передав накази далі. Чардак «Чорної Бети» скипів — то жеглярі кинулися виконувати свої обов’язки, штовхаючи вояків, які завжди траплялися на дорозі, де б не стояли. Пан Імрі ухвалив, що в гирло річки вони мають увійти на самих лише веслах, аби не підставляти вітрила під скорпіони та вогнеплюйки, що стояли на мурах Король-Берега.

Давос розрізняв «Лють» далеко на південному сході; її вітрила блищали золотом, на полотні танцював вінчаний олень Баратеонів. Саме з її містка Станіс Баратеон очолював напад на Дракон-Камінь шістнадцять років тому. Але цього разу він вирішив іти разом з військом суходолом, а «Лють» і провід над флотом довірив братові дружини — панові Імрі — який перебіг на його бік при Штормоламі разом з князем Алестером та рештою Флорентів.

Давос знав «Лють» незгірш своїх власних кораблів. Над її трьома сотнями весел був окремий чардак для самих лише скорпіонів, а вище на носі та кормі були встановлені дві великі метавки, що могли жбурнути барила підпаленої смоли. Грізний корабель, а до того ж швидкий, хоча пан Імрі набив його важко узброєними лицарями та щитниками, дещо стишивши хуткість ходу.

Роги засурмили знову; від «Люті» надходили накази. Давос відчув штрикання у відтятих пальцях.

— Весла на воду! — загукав він. — Шикуйсь!

Сотня весел занурилася у воду, застугонів тулумбас веслярського старшини, наче велетенське повільне серце. Весла рухалися з кожним ударом; сто людей тягли разом, як один.

«Примара» та «Пані Мар’я» також розгорнули дерев’яні крила. Три галери трималися ніс у ніс, нуртуючи воду веслами.

— Малий хід! — закликав Давос. Срібна «Гордість Плавня» князя Веларіона стала на своє місце справа від «Примари», «Зухвалий сміх» швидко наганяв стрій, але «Стара відьма» тільки-но занурила весла у воду, а «Морський коник» ще досі не спустив щоглу. Давос кинув погляд назад. Еге ж, далеко на півдні, як завше, лишилася наздоганяти «Меч-риба». Вона мала дві сотні весел та найбільший таран у всьому флоті, хоча щодо хисту її капітана Давос плекав тяжкі сумніви.

Він чув, як вояки підбадьорливо гукали один до одного через море. Від самого Штормоламу вони сиділи на кораблях мертвим тягарем і тепер прагнули вже допастися до ворога, певні своєї перемоги так само, як і їхній очільник — великий коронний керманич, пан Імрі Флорент.

Три дні тому він зібрав усіх капітанів на військову раду на «Люті», поки флот стояв на якорі у гирлі річки Вендявки, і ознайомив їх з наказами щодо бойового порядку. Давос разом з синами отримав місце у другій шерезі, майже на правому кінці строю, де мало бути найнебезпечніше.

— На честь і славу! — оголосив Алард, задоволений можливістю довести свою відвагу.

— На лихо та погибель, — пробурмотів його батько. Сини подарували йому погляди, повні жалю та зневаги, навіть юний Марік. Він наче чув їхні думки: «Цибульний лицар перетворився на стару полохливу бабу. А душа як була перемитницька, так і лишилася.»

Втім, останнє було чистою правдою, і Давос навіть не думав того соромитися. Прізвище Лукомор відлунювало шляхетством, та глибоко всередині він лишався Давосом з Блошиного Подолу, що повертався до свого міста на трьох пагорбах. Він знався на кораблях, вітрилах та берегах незгірш будь-кого у Семицарстві, свого часу скуштував чимало різанини меч проти меча на мокрих корабельних дошках. Але на цю битву він ішов, наче злякана діва на шлюбне ложе. Перемитники не сурмлять у роги, не піднімають прапорів. Коли вони відчувають небезпеку, то напинають вітрила і мчать світ за очі швидше від вітру.

Якби його поставили на чолі флоту, він би усе зробив інакше. Найперше надіслав би кілька швидких кораблів на розвідку вгору річкою, аби побачити, що чекає на них там — замість сунути стрімголов усією купою, геть нічого не відаючи. Та коли він запропонував свій спосіб панові Імрі, то почув подяку великого коронного керманича на словах, але не побачив її у його очах. «За кого себе має цей підло уроджений боягуз?», питали ті очі. «Чи не він колись купив собі лицарство за цибулю?»

Маючи вчетверо більше кораблів, ніж король-хлопчак, пан Імрі не бачив потреби бути обережним чи вдаватися до хитрощів. Він вишикував флот у десять шерег по двадцять кораблів у кожній. Перші дві шереги мусили увійти в річку, стати до бою проти малого флоту Джофрі та знищити його, тим поклавши край «хлопчиковим човникам», як їх обізвав пан Імрі на радість своїм вельможним капітанам. Наступні мали висадити загони лучників та списників під мурами міста і тільки тоді приєднатися до битви на річці. Менші та повільніші кораблі позаду мали наказ перевезти головне Станісове військо з південного берега під захистом Саладора Саана та його лисенійців. Останні мусили стояти у затоці на випадок, якщо Ланістери тримали ще якісь кораблі на узбережжі з наміром вдарити ззаду.

Кажучи по правді, поспіх пана Імрі не був такий вже невиправданий. Вітри по дорозі з Штормоламу не надто їх жалували. Два кочі розтрощилися на скелях затоки Човнозгуби просто у день відплиття — недобра прикмета для початку походу. Одна з мирійських галер набрала води й потонула у Тарфійській протоці, а при вході до Гирла флот запопав шторм, що розкидав кораблі мало не по всьому вузькому морі. Нарешті усі вони, крім двох десятків, зібралися за безпечним хребтом Масейового Гаку, але часу втратили чимало.

Станіс мусив досягти Чорноводної вже багато днів тому. Королівський гостинець біг зі Штормоламу прямо до Король-Берега, значно коротший за морський шлях. До того ж більша частина війська сиділа верхи — майже двадцять тисяч лицарів, легкої кінноти, охочих компанійців. Ренлін спадок, що перейшов до його брата проти волі покійного. Втім, хоч прибули вони й першими, але мали б небагато хісна з закутих у броню бойових огирів та п’ятиаршинних списів у глибоких водах Чорноводної та на високих кам’яних мурах міста. Станіс, більше за все, стояв з панством на південному березі річки, помирав з нетерплячки та питав себе, куди пан Імрі подів його кораблі.

За два дні до того проти Русалчиної Скелі вони побачили з пів-десятка рибальських байдаків. Рибалки спробували були втекти, але один за одним їх наздогнали та схопили.

— Малий ковток перемоги — якраз те, що треба напередодні великої битви, щоб заспокоїти шлунок, — задоволено казав пан Імрі. — Хай люди нагуляють спрагу до головної страви.

Давос, утім, прагнув радше почути, що бранці розповідають про оборону Король-Берега. Карлик начебто будував по берегах щось таке, що мало зачинити гирло річки, хоча рибалки не могли сказати напевне, чи вже скінчилося те будівництво. Давос раптом зрозумів, що бажає, аби скінчилося — якщо річку загородили б, то пан Імрі не мав би іншого виходу, крім зупинитися і зважити подальші дії.

Море бриніло різноманітними звуками: вигуками та викликами, гудінням рогів, стугоном тулумбасів, пищанням сопілок, ляпанням тисяч весел по воді.

— Тримати стрій! — кричав Давос. Пориви вітру смикали його стару зелену кирею. Кубрак з вареної шкіри та відкритий шолом, що лежав коло ніг — то були усі його обладунки. Давос тримався думки, що важка лицарія на морі може так само легко занапастити життя, як і врятувати. Проте пан Імрі та інші вельможні капітани його думки не поділяли й виблискували панцирами та кольчугами, міряючи кроками чардаки.