Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 201

Озфрид Кіптюг заспішив з палати, а за ним і його брат. Багато гостей ринули слідом; хтось із жінок плакав, хтось молився, а інші лишилися за столами й спитали ще вина.

— Серсеє, — благав пан Лансель, — але ж якщо ми втратимо замок, Джофрі все одно загине! Хай він лишається, я сам буду поруч із ним, присягаюся…

— Геть з дороги! — Серсея вдарила відкритою долонею просто по рані свого брата у перших. Пан Лансель скрикнув з болю і трохи не зомлів, а королева вийшла з палати повз нього. Сансу вона й поглядом не вшанувала. «Серсея геть про мене забула. Пан Ілин мене вб’є, а вона й не згадає.»

— О боги, — заскиглила якась стара, — нам кінець, битву програно, королева тікає!

Декілька дітей залилися сльозами. «Вони вміють відчувати страх.» Санса відчула себе самотньою і покинутою на помості. Що робити: лишитися тут чи кинутися за королевою благати про життя?

Вона й сама зрештою не зрозуміла, чого зіп’ялася на ноги.

— Не бійтеся! — гучно закликала вона жінок. — Королева наказала підняти міст. Тут найбезпечніше у всьому місті. Ми маємо товсті мури, глибокий рів, шпичаки…

— Що трапилося? — вимогливо гукнула трохи знайома Сансі дружина дрібного князька. — Що сказав Озней королеві? Чи живий ще король? Чи не здалося ще місто?

— Скажіть нам! — заверещав хтось іще. Одна жінка питала про батька, інша про сина.

Санса здійняла руки, прохаючи тиші.

— Король Джофрі повернувся до замку. Його не поранено. Битва досі триває, усі б’ються хоробро, а більше я нічого не знаю. Королева скоро повернеться.

Наприкінці вона збрехала, але тільки затим, щоб усіх заспокоїти. Раптом Санса помітила під балконом блазнів.

— Ану, Місячку, звесели-но нас!

Місячок крутнувся колесом, скочив на стіл, ухопив чотири чари для вина і почав ними жонглювати. Коли-неколи якась із них падала і била його по голові. Палатою залунало кілька збентежених смішків. Санса пішла до пана Ланселя і стала коло нього на коліна. Там, де королева його вдарила, рана знову спливала кров’ю.

— Божевілля! — зойкнув він. — О боги, Біс мав рацію, він все вірно казав…

— Допоможіть! — гукнула Санса до служників. Один зиркнув на неї та підбіг разом з глеком, якого тримав. Інші слуги вже виходили, і Санса не могла їх зупинити. Разом з челядником Санса поставила пораненого лицаря на ноги.

— Відведіть його до маестра Френкена!

Лансель був один з них, але Санса чомусь не могла знайти в собі сили бажати йому смерті. «Я саме така м’якотіла і тупа, як казав Джофрі. Я мала б його вбити, а не допомагати.»

Смолоскипи потроху догоряли, один чи два замиготіли та згасли, проте ніхто не потурбувався їх замінити. Серсея не поверталася. Скориставшись тим, що всі очі були прикуті до іншого дурня, пан Донтос видерся на поміст.

— Повертайтеся до опочивальні, мила Жонкіль, — зашепотів він. — Засуньте двері, вам буде безпечніше. Я прийду по вас, коли скінчиться битва.

«Хтось таки по мене прийде», подумала Санса, «але чи ви, чи пан Ілин?» У короткому нападі божевілля вона хотіла була попрохати Донтоса захистити її. Адже той був лицарем, навченим меча та списа, він давав присягу захищати слабких. «Ні. Він не має ані мужності, ані хисту, тільки занапастить своє життя за мене.»

Коли вона повільно та поважно виходила з королевиної палати для танців, то докладала неймовірних зусиль, щоб не ринути з усіх ніг світ за очі. Але досягши сходів, таки ринула, і бігла вгору та по колу, поки не засапалася і не відчула запаморочення. Один зі стражників врізався у неї на сходах; з кармазинової киреї, яку він ніс у оберемку, вилетіли й застукотіли додолу сходинками коштовний келих з каменями та двійко срібних свічників. Стражник заспішив за здобиччю, не звертаючи на Сансу жодної уваги, щойно зрозумів, що вона його не спинятиме і не відбиратиме здобуте.

У опочивальні було темно, наче в ямі. Санса засунула двері, наосліп пробралася до вікна, зірвала запони, і їй перехопило подих.

У південному небі крутилися вихори перемінливих кольорів, мерехтливого блиску — віддзеркалення величезних пожеж, що буяли унизу. Черевом хмар рухалися зловісні зелені хвилі; небесами розтікалися озера жовтогарячого світла. Червоні й жовті барви звичайного полум’я вели війну проти смарагду та нефриту шал-вогню; кольори спалахували та блякнули, породжували численні, але нетривалі тіні, що гинули на якусь мить пізніше. Зелений світанок за пів-удару серця змінювався жовтогарячими сутінками. Повітря смерділо, наче згоріле — так смердить казан з юшкою, якщо лишити його на вогні надовго, і вся юшка википить. Жарини пурхали у повітрі, наче зграї світляків.

Санса позадкувала від вікна до безпечного прихистку свого ліжка. «Ляжу спати», сказала вона собі, «а коли прокинуся, то буде вже новий день, і небо знову засяє блакиттю. Битва скінчиться, і хтось скаже мені, чи я житиму, а чи помру.»

— Панночка, — заскиглила Санса тихенько, питаючи себе, чи стріне вона колись свою вовчицю після смерті.

А тоді за нею щось ворухнулося, і з темряви по її зап’ясток сягнула рука.

Санса відкрила рота, щоб заверещати, але друга рука схопила її за обличчя і задавила крик. Пальці були грубі, мозолясті, липкі від крові.

— А я знав, що ти прийдеш, пташечко, — заскреготів п’яний голос.

За вікном раптом сягнув мало не до зірок спис нефритового сяйва, скручений спіралею. Він заповнив опочивальню зеленим мерехтінням, і Санса побачила чорно-зелену постать, темну, мов смола, кров на обличчі, відблиск очей, наче в пса уночі. А тоді світло згасло, і лишилася тільки величезна чорна постать у заплямованому білому корзні.

— Якщо заверещиш, я тебе вб’ю. Ти вже повір. — Він відняв руку від її рота, і Санса зсудомлено вхопила ротом повітря, а Хорт узяв глек вина, який, напевне, сам і приніс, з її нічного столика та зробив довгий ковток. — Тобі не цікаво, хто перемагає, га, пташечко?

— Хто? — покірно спитала Санса, лякаючись перечити йому.

Хорт зареготав.

— Напевне я знаю лише те, хто програв. Я!

«Він ще п’яніший, ніж я його пам’ятаю. Він спав у моєму ліжку. Чого йому тут треба?»

— Програли?

— Усе на світі. — Обпалена половина його обличчя перетворилася на кірку засохлої крові. — От гемонський карлик! Чого я не вбив його багато років тому?

— Кажуть, він загинув.

— Загинув? Ні, дідька лихого, так не годиться! Я не хочу його смерті. — Він відкинув убік порожній глек. — Я хочу, щоб його обпік вогонь. Якщо боги матимуть ласку, то лишать на ньому вогняне тавро. Але я на те не дивитимуся. Бо тікаю звідси.

— Тікаєте? — Санса спробувала вирватися, та його рука скидалася на залізні лещата.

— Дурненька пташечка й досі повторює все, що чує. Так, тікаю.

— Куди?

— Якнайдалі звідси. Далі від вогню. Мабуть, вийду Залізною брамою. І піду кудись на північ. Байдуже, куди.

— Ви не вийдете, — мовила Санса. — Королева зачинила Острог. Міські брами теж зачинені.

— Тільки не для мене. Я маю біле корзно. А ще оце. — Він попестив руків’я меча. — Хто спробує мене зупинити — здохне. Якщо тільки не палатиме вогнем.

Хорт гірко засміявся.

— Навіщо ви прийшли?

— Ти обіцяла мені пісеньку, пташко. Чи вже забулася?

Санса не розуміла, про що він каже. Яка ще пісня тут і зараз, коли небо вихориться вогнем, а люди помирають сотнями й тисячами?

— Не можу! — відповіла вона. — Пустіть мене, я вас боюся!

— Та ти усього боїшся. Ану дивись на мене. Дивись на мене!

Кров сховала найстрашніші його рубці, але лишилися ще очі — білі, величезні, жахливі. Обсмалений кут рота смикався й смикався. Санса відчувала його сморід: піт, кисле вино, засохле блювотиння, а понад усе — кров, кров і кров.

— Я б міг тебе вберегти, — проскреготів Клеган. — Мене усі бояться. Тебе ніхто більше не зачепить. А хто зачепить — я його вб’ю.

Хорт притягнув Сансу до себе, і на мить вона вирішила, що він хоче її поцілувати. Опиратися його силі вона не могла, тому заплющила очі й чекала, коли все скінчиться. Але нічого не сталося.