Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 220

— Чи гострий в тебе меч, Джоне Сніговію? — спитав Кворин Піврукий через миготіння полум’я.

— В мене меч валірійського булату. Подарунок Старого Ведмедя.

— Ти пам’ятаєш слова обітниці?

— Так. — То були слова, які не скоро забуваються. Проказавши їх один раз, ніхто не міг від них відмовитися. Обітниці міняли твоє життя назавжди.

— То прокажи їх зі мною ще раз, Джоне Сніговію.

— Як забажаєте.

Їхні голоси змішалися у один під місяцем, що сходив у небі. Присягу двох братчиків слухав Привид, а мовчазними свідками стояли самі гори.

— Збирається ніч, і починається моя варта, що скінчиться з моєю смертю. Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям. Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті. Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей. Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.

Коли вони скінчили, то надовго замовкли. Єдиними звуками навколо лишилися тихий тріск багаття та віддалене зітхання вітру. Джон згинав та розгинав спечені пальці, крутив у голові сказані слова і молився, щоб боги його батька дарували йому наснаги померти смертю хоробрих, коли настане його остання година. А лишилося вже недовго. Бахмути виснажилися майже до смерті; Джон гадав, що Кворинова конячка не переживе наступного дня.

Багаття потроху вигоріло, тепло від нього розвіялося.

— Скоро вогнище згасне, — мовив Кворин, — та якщо впаде Стіна, то згаснуть усі вогні, скільки їх є.

Джон не мав що відповісти і просто кивнув.

— Ми б могли ще втекти, — зазначив розвідник. — Чи вже не могли б, не знаю напевне.

— Я не боюся померти. — Джон збрехав тільки наполовину.

— Тут, Джоне, справа не така проста, як ти гадаєш.

Джон нічого не зрозумів.

— Ви про що?

— Якщо нас доженуть, ти мусиш здатися.

— Здатися? — Джон блимнув, не вірячи своїм вухам. Дичаки не брали в полон людей, яких звали гавами чи гайворонами. Вони їх вбивали без жалю, не рахуючи хіба що…

— Але дичаки дарують життя тільки клятвопорушникам. Тим, хто кривить присягою — от як Манс Розбишака.

— І ти.

— Ні! — Джон затрусив головою. — Ніколи! Я не стану зрадником.

— Станеш. Бо я тобі наказую.

— Наказуєте?! Але…

— Наша честь важить не більше, ніж наше життя, проти безпеки та добра царини людей. Скажи мені, чи є ти присяжним братчиком Нічної Варти?

— Так, але…

— «Але» не буває, Джоне Сніговію. Ти або є братчиком Варти, або ні.

Джон випростався і сів з прямою спиною.

— Так, я є присяжним братчиком Нічної Варти.

— Тоді слухай. Якщо нас упіймають, ти перебіжиш до них, як тебе закликала та дичацька дівчина, що ти відпустив. Вони можуть захотіти, щоб ти порізав свого чорного кобеняка на шматки, присягнув їм на вірність на могилі твого батька, прокляв найгіршими словами твоїх братів та князя-воєводу. Не вагайся, чого б від тебе не вимагали. Роби все, що накажуть… але в серці пам’ятай, хто ти такий і чим живеш. Подорожуй з ними, їж з ними, бийся поруч з ними, поки мусиш. А сам дивись і чатуй на потрібну мить.

— Яку саме? — спитав Джон.

— Якби ж я знав, — відповів Кворин. — Твій вовк бачив, як вони копають у долині Молочної. То далека і сувора місцина. Що вони там шукали? Чи знайшли те, що хотіли? Ось про що ти маєш дізнатися, перш ніж повернешся до воєводи Мормонта і твоїх братів. Ось який обов’язок я покладаю на тебе, Джоне Сніговію.

— Я виконаю наказ, — неохоче погодився Джон, — але ж… ви їм скажете? Хоча б Старому Ведмедеві? Скажете, що я не порушував присяги?

Кворин Піврукий зиркнув на нього через вогнище очима, потонулими у озерах тіні.

— Коли знову побачу, тоді скажу, присягаюся тобі. — Він махнув рукою на багаття. — Підкинь дрів. Хочу, щоб палахкотіло гаряче та яскраво.

Джон пішов нарубати ще гілок; ламаючи їх на шматки, він кидав одну за одною в полум’я. Дерево стояло мертве вже давно, але у вогні мовби знову ожило. Всередині кожної сухої гілки вихором крутилися вогняні танцівниці у повних мерехтливого блиску жовтогарячих та червоних сукнях.

— Годі, — різко мовив Кворин. — Тепер їдьмо.

— Їхати? — Зовсім поруч з вогнищем панувала темрява і крижана ніч. — Куди?

— Назад. — Кворин знову всівся на стомленого коника. — Сподіваюся, вони набіжать на вогонь. Їдьмо, брате.

Джон натяг рукавиці й підняв каптура. Навіть коні неохоче залишали яскраве багаття. Сонце давно зникло, і єдиним світлом на зрадливому грунті шляху, що лежав попереду, лишилося холодне срібне сяйво півмісяця. Джон не знав, що замислив Кворин, і мусив сподіватися, що вони мають бодай якусь надію. «Я не хочу зображати з себе кривоприсяжця, навіть задля чогось важливого.»

Рухалися вони сторожко — так тихо, як тільки здатен вершник на коні, — йшли по власних слідах, поки не досягли горловини вузької ущелини, де з-поміж двох гір витікав невеличкий крижаний струмок. Джон пригадав це місце — тут вони напували коней, коли сонце ще не закотилося.

— Вода замерзає, — зазначив Кворин, відвертаючи убік, — інакше б ми пішли струмком. Але якщо зламати лід, вони побачать сліди. Тримайся скель. За версту попереду є поворот, він нас сховає.

Він в’їхав до ущелини. Джон кинув останній спраглий погляд на їхнє віддалене багаття і рушив слідом. Що далі вони їхали, то ближче з обох боків підступали скелі. Вершники рухалися місячною доріжкою струмка вгору до його витоку; кам’янисті береги завісили бурульки, але Джон досі чув дзюркіт води під тонкою твердою кіркою.

Велика купа каміння, що утворилася після падіння шматка скелі, перегородила їм шлях нагору. Але міцні та спритні маленькі бахмутики змогли пробратися між нагромадженнями. Далі скельні стіни різко сходилися на гострий кут, і потік скоро привів їх до підніжжя високого звивистого водоспаду. Повітря повнилося туманом, наче подихом велетенського холодного звіра. Вода у водоспаді блищала під місяцем, як срібло. Джон у розпачі озирнувся. Виходу звідси не було. Вони з Кворином ще б могли спробувати якось видертися на скелі, але ж не з кіньми. А пішки вони у цих горах зайдуть недалеко.

— Хутко! — наказав Піврукий. Здоровань на малій конячці проїхав по каменях, слизьких від льоду, просто крізь водяну запону, зник за нею і не з’явився знову. Джон вдарив свого коника п’ятами і рушив слідом. Коник відважно намагався не сахнутися, коли їх обох крижаним молотом вдарила вода; струс від холоду був такий, що Джон аж дихати забув. Та зрештою, змоклий і тремтливий, він все ж подолав перепону.

Ущелина в скелі була така мала, що заледве пропускала вершника на коні. Але за нею стіни розходилися, а грунт перетворювався на м’який пісок. Джон відчував, як бризки водоспаду крижаніють в нього у бороді.

Невдоволений Привид проскочив крізь водоспад одним лютим стрибком, струсив краплі з хутра і підозріливо принюхався до темряви. А тоді задер лапу на скельну стіну. Кворин зліз з сідла; Джон зробив те саме.

— Ви знали, що тут за місце.

— Коли я був не старший за тебе, то почув, як один братчик розповідав, що пішов крізь водоспад за сутінькотом. — Кворин розсідлав конячку, зняв вуздечку з байраком, запустив пальці у кошлату гриву. — Тут є прохід крізь саме серце гори. На світанку, якщо нас не знайдуть, ми рушимо далі ним. Перша варта моя, брате.

Кворин всівся на пісок, сперся спиною на стіну і перетворився на ледь помітну чорну тінь у мороці печери. Крізь шум водоспаду Джон почув тихий шурхіт криці на шкірі — він міг означати тільки те, що Піврукий оголив меча.

Джон зняв мокрого кобеняка, але в печері було надто холодно та вогко, щоб роздягатися далі. Привид витягся поруч, лизнув його рукавицю і згорнувся клубком спати. Джон був вдячний за тепло вовчого боку. Йому стало цікаво, чи досі ззовні горить вогонь, а чи вже згас. «Якщо Стіна колись впаде, то згаснуть всі вогні, які є на світі.» Місяць світив крізь запону падаючої води, кидав тремтливі бліді смужки на пісок. Але за якийсь час і вони зблякли та згасли у темряві.