Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 88

— Я не битимуся з братчиком у поході за Стіною, — вимовив Джон голосом, спокійнішим за свій настрій.

Верхоляк став на коліно, щоб підвестися.

— Він тебе боїться, Чете. На Сестрах ми для таких, як він, маємо одне слівце.

— Я всі ті слова знаю, не труди язика.

І Джон пішов геть з Привидом при боці. Поки він дістався брами, дощ стишився до дрібної мряки. Скоро настануть сутінки, а за ними — ще одна вогка, темна, бридка ніч. Хмари сховають місяць, зірки та Мормонтів Смолоскип, у лісі стане темно, наче в ямі. Навіть вийти посцяти — то вже буде пригода, хоча і не з тих, про які мріяв собі колись Джон Сніговій.

Знадвору під деревами дехто з розвідників знайшов досить глиці та сухого дерева, щоб запалити вогонь під похилим уламком лупакової скелі. Інші поставили намети або зробили собі грубі навіси, розтягнувши сіряки та кожухи на низьких гілках. Велетень забився у дупло мертвого дуба.

— Подобається мій замок, Снігу-воєводо?

— Нічогенький, затишний. Знаєш, де Сем?

— Іди, як ішов. Коли надибаєш шатро пана Отина, значить, вже проминув. — Велетень посміхнувся. — Хіба що Сем теж знайшов собі дерево. Чималеньке ж воно має бути!

Та зрештою Сема розшукав Привид. Лютововк кинувся уперед, наче стріла з арбалета. Сем саме годував круків під скельним причілком, що давав якийсь захист від дощу. Чоботи його чвакали, коли він ступав.

— Ноги промочив наскрізь, — визнав Сем зі скрутою на лиці. — Коли злазив з коняки, то ступив у яму і провалився аж до колін.

— То знімай чоботи та висуши панчохи. Я знайду сухі дрова. Якщо під скелею на грунті не мокро, то ми ще, може, й багаття собі зладнаємо.

Джон показав Семові кролика.

— А тоді влаштуємо бенкет.

— Хіба тобі не треба служити панові Мормонту в хаті?

— Ні, мені не треба. А от тобі доведеться. Старий Ведмідь хоче, щоб ти намалював мапу. Крастер сказав, що знає, де Манс-Розбишака, і нам покаже.

— Ой. — Сем на вид зовсім не прагнув зазнайомитися з Крастером, навіть у теплій хаті коло вогню.

— Та спершу він звелів попоїсти. Давай-но, суши ноги.

Джон пішов зібрати палива. Аби знайти сухіші дрова, він розкопував упале листя на землі, відкидав шари промоклої глиці у пошуках належного розпалу. Все одно, здавалося, минула вічність, доки вогнище схопило іскру і запалало. Джон повісив кобеняка на виступ скелі, щоб уберегти невеличке димне багаття, і утворив маленьку затишну печерку.

Поки він стояв навколішки і патрав кроля, Сем стягав чоботи.

— Мені вже пальці мохом поросли, — жалівся він, ворушачи згаданими пальцями на ногах. — А кролик має вийти смачний. Хай навіть з кров’ю, мені байдуже.

Він відвів очі убік і додав:

— Ну, не те щоб зовсім байдуже.

Джон насадив тушку на рожен з гілки, поставив обабіч вогню двійко каменів і поклав на них їхню вечерю. Кролик був дрібний та кощавий, але поки смажився, розповсюджував гідні королівського бенкету пахощі. Найближчі розвідники кидали заздрісні погляди, і навіть Привид принюхувався та зиркав голодними червоними очима, у яких відбивалося полум’я багаття.

— Той Крастер такий дикий, як про нього розповідають, га? — спитав Сем. Кролик виявився трохи недопечений, та все ж смакував розкішно. — Який в нього дитинець?

— Купа гною з дахом та ямою для багаття.

Джон розповів Семові про все, що бачив та чув у Крастеровому Дитинці. Доки він закінчив, ззовні стемніло, а Сем облизував пальці.

— Смакота. От би тепер ще ягнячу ніжку. Я б цілу ніжку з’їв сам-один, з м’ятною приправою, медом та гвоздичками. Ти тут часом ягнят не бачив?

— Овеча кошара є, а овець катма.

— Цікаво, як він годує замкову залогу?

— Залоги я не бачив — самого лише Крастера, його жінок та кілька малих дівчаток. Аж самому дивно, як він тут тримається. Оборони в нього ніякої немає, лише земляний вал. Та ти йди вже, намалюй мапу. Дорогу знайдеш?

— Якщо не потону в грязюці.

Сем вліз до чобіт, знайшов перо та пергамен і виліз надвір. По його кобенякові та вислому брилю стукотів дощ.

Привид вклав голову на лапи та заснув коло вогню. Джон простягся коло нього, вдячний за тепло. Не те щоб холод і вогкість зовсім зникли, але трохи відступили на якусь хвильку. «Може, сьогодні ввечері Старий Ведмідь дізнається щось таке, що приведе нас до дядька Бенджена.»

Коли Джон прокинувся, то найперше побачив свій власний подих у холодному вранішньому повітрі. Коли ж ворухнувся, йому заскніли кістки. Привид зник, вогонь вигорів. Джон потягся по кобеняка, якого підвісив на скелі; той виявився твердий та заморожений. Джон підліз під нього і встав на ноги посеред лісу, перетвореного на кришталь.

Бліде рожеве вранішнє світло розсипало іскри гіллям, листям та каменями. Кожна травинка була вирізьблена зі смарагду, кожна крапля води перетворилася на діамант. Квіти та гриби вкрилися скляною поливою. Навіть калюжі грязюки сяяли брунатним, мов налощені. Крізь блиск морозного лісу виднілися чорні намети братчиків, також скуті тонкою крижаною плівкою.

«Отже, за Стіною все-таки є чари.» Він чомусь згадав про сестер — мабуть, тому, що вони йому снилися. Санса сказала б, що це чародійське диво, і очі б її наповнилися сльозами захвату. Ар’я ж почала б реготати, верещати та бігати, бажаючи все помацати власними руками.

— Воєвода Сніг? — почув він голос. Тихий та боязкий. Він обернувся.

Нагорі скелі, під якою він знайшов собі притулок на ніч, скрутилася клубочком вчорашня хазяйка кролів, загорнута у велетенського чорного кобеняка, в якому вона тонула з головою. «Чому це вона у Семовій одежині?»

— Товстун сказав мені, що вас можна знайти тут, ясний пане, — промовила вона.

— Ми з’їли кролика, якщо ти по нього. — Зізнавшись, Джон чомусь відчув себе по-дурному винуватим.

— Старий пан гайворон, в якого птах розмовляє, подарував Крастерові арбалета, вартого сотні таких кролів.

Її руки склалися на пухкому животику.

— Чи це правда, ясний пане? Ви справді брат короля?

— Зведений брат, — зізнався він. — Я байстрюк Неда Старка. Мій брат Робб — Король-на-Півночі. Ти чому тут?

— Отой Сем, товстун, він сказав мені піти до вас. Дав свого кобеняка, щоб ніхто не помітив чужинки в таборі.

— Хіба Крастер на тебе не гніватиметься?

— Батько ввечері випили забагато гайворонячого вина. Тепер, мабуть, день просплять.

У повітрі смикалися крихітні хмарки її подиху.

— Кажуть, король дарує правдивий суд і захищає слабких.

Вона почала незграбно злазити зі скелі, та від криги камінь став слизький, і ноги її ковзнули вперед. Джон упіймав її, не дозволивши впасти, і спустив донизу. Жінка стала навколішки на скрижанілому грунті.

— Ласкавий пане, благаю вас…

— Не благай мене ні про що. Вертайся до свого обійстя, тобі тут не можна… Ми маємо наказ не балакати з Крастеровими жінками.

— Балакати не треба, мосьпане, якщо не хочете. Тільки візьміть мене з собою, коли підете.

«Усього лише», подумав він. «Така собі дрібничка.»

— Я… я буду вам дружиною, якщо хочете. Батько мають вже дев’ятнадцять дружин, без однієї якось обійдуться.

— Чорні братчики присягаються не брати дружин, хіба ти не знала? До того ж ми — гості в садибі твого батька.

— Ні, ви не гість, — мовила вона. — Я дивилася. Ви не їли з їхнього столу, не спали коло вогню. Вони не дали вам прав гостя, тому ви не зв’язані словом. Я хочу втекти заради дитини.

— Я навіть імені твого не знаю.

— Батько кличуть мене Йолею. Є така квітка — метьоля.

— Гарне ім’я.

Він згадав, як його повчала Санса: слід завжди казати таке, коли панна чи пані називає своє ім’я. Дівчині він допомогти не міг, то хоч спробував втішити ласкавим словом.

— Ти боїшся Крастера чи ще когось, Йолю?

— Я боюся за дитинку, не за себе. Якщо буде дівчинка, то не так страшно, вона трохи виросте і стане їм дружиною. Але Неля каже, що буде хлопчик, а в неї було шість, вона на цьому знається. Хлопчиків вони віддають богам, коли приходить білий холод — останнім часом дедалі частіше, ось чому вони віддавали овець, хоча полюбляють баранину. Тільки овець вже немає. Далі будуть собаки, аж поки…