Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 98

— Щ-що відбувається? Я-як це розуміти? Я старий та в-вірний слуга…

Тиріон видерся на ліжко.

— Такий вірний, що відіслали до Дорана Мартела тільки одного з моїх листів. А іншого віддали моїй сестрі.

— Ні-ні, — замекав Пицель. — Ні, то облуда, клянуся, то не я. Варис, то був Варис, Павук, я ж вас застерігав…

— Чи усі маестри так погано вміють брехати? Я сказав Варисові, що віддаю великому князеві Дорану на виховання мого небожа Томена. Мізинцеві розповів, що хочу видати Мирцелу за Роберта, князя на Соколиному Гнізді. Про те, що пропоную Мирцелу дорнійцям, я не казав геть нікому… тільки написав у листі, якого довірив вам.

Пицель зсудомлено вчепився у край ковдри.

— Птахи губляться, листи крадуть чи продають… то був Варис, я вам таке можу розповісти про того євнуха, що в вас кров захолоне в жилах…

— Моя пані полюбляє, щоб кров у мені текла гаряча.

— Майте на увазі, на кожну таємницю, що євнух шепоче вам у вухо, він ще сім ховає для себе. А Мізинець, ого-го, той взагалі…

— Я все знаю про пана Петира. І довіряю йому майже так, як вам. Шагга, відріж його цюцюрку і згодуй козі.

Шагга здійняв величезну обосічну сокиру.

— Тут нема кози, півпане.

— Якось обійдися.

Шагга заревів і хутко рушив уперед. Пицель заверещав і обісцявся, бризкаючи сечею на всі боки, поки намагався уникнути Шаггиних рук. Дикун схопив його за кінець пишної хвилястої бороди та одним помахом сокири вкоротив її на три чверті.

— Як гадаєш, Тімете, наш друг стане більш згідливий та балакучий, коли ми здеремо з нього всю вовну?

Тиріон витер сцянки з чобіт клаптем простирадла.

— Авжеж скоро скаже правду. — В порожній випаленій Тіметовій очниці стояло тихе озеро темряви. — Я чую, як він смердить страхом.

Шагга жбурнув жменю волосся на очерет і вхопив за те, що лишилося від бороди.

— Стійте тихо, маестре, — закликав його Тиріон. — Коли Шагга лютує, йому руки тремтять.

— Шаггини руки ніколи не тремтять, — гнівно заперечив велетень, притиснув круглясте лезо до тремтливого підборіддя Пицеля і почав пиляти рештки його бороди.

— Скільки часу ви шпигуєте для моєї сестри? — спитав Тиріон.

Пицель дихав часто і мілко.

— Все, що я робив, я робив задля дому Ланістер.

Широкий лоб старого вкрився плівкою поту, пасма білого волосся липнули до зморшкуватої шкіри.

— Завжди… багато років… вашого ясновельможного батька, спитайте його, завжди йому вірно служив… це ж я переконав Аериса відчинити браму…

Це була для Тиріона новина. Адже коли місто впало, він був усього лише бридким хлопчаком у Кастерлі-на-Скелі.

— Тобто великий погром Король-Берега — це ваших рук справа?!

— Заради держави! Коли Раегар загинув, війна скінчилася! Аерис був навіжений, Візерис — надто юний, принц Аегон — ще немовля коло грудей, а держава потребувала короля. Я молився, щоб ним став ваш добрий батечко, але Роберт був занадто сильний, а князь Старк з’явився надто швидко…

— Цікаво, скількох ви заразом зрадили? Аериса, Едарда Старка, мене… короля Роберта теж? Князя Арина, принца Раегара? З чого все почалося, Пицелю?

Чим усе скінчиться, він вже знав.

Сокира шкрябала Пицелевого борлака і зачіпала м’яку мляву шкіру під щелепою, зголюючи останні волосини.

— Вас… тут не було, — видихнув він, коли лезо ковзнуло вище, до щік. — Роберт… його рани… якби ви їх бачили, якби нюхали, ви б знали напевне…

— Ой, та я знаю, що всю справу зробив за вас вепр… але ж якби чогось не доробив, то ви б, поза сумнівом, скінчили задумане.

— Він був негідний король… марнославний п’яниця та розпусник… він радо б позбавився вашої сестри, своєї королеви… благаю… Ренлі змовлявся привезти до двору вирійську князівну, щоб спокусити свого брата… чиста правда, от як перед богами…

— А на що змовлявся князь Арин?

— Він знав, — мовив Пицель. — Про те… про те, що…

— Я знаю, про що він знав, — обірвав Тиріон, який зовсім не прагнув, щоб те саме взнали Шагга й Тімет.

— Він відсилав дружину назад до Соколиного Гнізда, а сина — на виховання до Дракон-Каменя… хотів діяти…

— То ви отруїли його першим.

— Ні! — Пицель спробував слабенько впиратися. Шагга загарчав і вхопив його за голову. Долоню гірський ватажок мав таку величезну, що розчавив би черепа маестра, наче яйце, якби трохи стиснув.

Тиріон поцокав язиком.

— Я бачив серед ваших трунків сльози Лису. Власного маестра князя Арина ви відіслали і взялися порати його вельможність самі, щоб він не зміг уникнути смерті.

— Облуда!

— Ану поголи його чистіше, — наказав Тиріон. — Знову шию.

Сокира знову ковзнула вниз, хрустко шкрябаючи шкіру. Пицелеві губи затрусилися, на них виступили пухирі піни.

— Я намагався врятувати князя Арина! Присягаюся…

— Обережніше, Шагга, ти його порізав.

Шагга загарчав.

— Дольф народжував воїнів, а не голярів.

Коли старий відчув, як шиєю на груди йому стікає кров, він здригнувся, і останні сили його залишили. Пицель наче зіщулився, став удвічі менший та слабший, ніж коли вони вдерлися до його опочивальні.

— Так, — заскиглив він, — так, Колемон давав проносне, тому я його відіслав. Королева хотіла смерті князя Арина, хоч і не казала, бо Варис слухав, завжди слухав, але ж я дивився на неї й сам бачив. Але отруту дав йому не я, присягаюся!

Старий заплакав, схлипуючи.

— Варис вам розкаже, то був хлопець, його зброєносець. Звався він Гуго, то напевне він зробив, от спитайте сестру, спитайте…

Тиріон відчув відразу.

— Зв’яжіть його та виведіть геть, — наказав він. — Киньте до кам’яного мішка.

Пицеля витягли крізь сплюндровані двері.

— Ланістерів, — стогнав він, — усе заради добра Ланістерів…

Коли маестра прибрали, Тиріон трохи пошукав у його приміщеннях і забрав з полиць ще кілька невеличких слоїків. Круки буркотіли над його головою; їхні голоси були дивно заспокійливі. Треба буде когось знайти, щоб порав круків, доки Цитадель не надішле нового маестра замість Пицеля.

«А це ж саме йому я сподівався довіритися.» Варис та Мізинець, як він підозрював, мали не більше вірності… тільки що краще ховалися, а тому були небезпечніші. Може, батьків спосіб виявився б найкращим: покликати Ілина Пейна, виставити три голови на брамі, та й по тому.

«Ой, яке красне було б видовисько», подумав про себе Тиріон.

Ар’я VI

«Страх ріже глибше, ніж меч», повторювала собі Ар’я, та від того страх не минав. Вона мусила призвичаїтися до нього так само, як до черствого хліба та пухирів на пальцях ніг після довгого дня походу твердою, розбитою коліями дорогою.

Вона раніше гадала, що вже знає, як це воно — боятися, але у тій коморі на березі Божого Ока на неї чекали нові знання. Вісім днів Ар’я сиділа там, перш ніж Гора наказав вирушати, і щодня вона бачила чиюсь смерть.

Гора приходив до комори вранці, щойно поснідає, і обирав одного з бранців для допиту. Селяни ніколи не здіймали на нього очей. Мабуть, гадали, що як вони не дивитимуться на нього, то й він їх не помітить… але він помічав і вибирав, кого хотів. Не можна було ані сховатися, ані обдурити його, ані віднайти якийсь інший спосіб вберегти себе.

Одна дівчина ділила постіль з одним зі стражників три ночі поспіль. На четвертий день Гора обрав її. Стражник не сказав ані слова.

Один старий всенький час усміхався, лагодив воякам одежу і белькотів про свого сина, що служить золотокирейником у Король-Березі.

— Він на королівській службі, — розказував старий усім навколо, — вірнопідданий ясного пана короля нашого. Так само, як і я. Ми за Джофрі!

Він повторював те саме так часто, що інші бранці почали називати його Ми-за-Джофрі, коли стражники не чули. Ми-за-Джофрі забрали на п’ятий день.

Молода мати з рябим після віспи обличчям пообіцяла розповісти усе, що знає, якщо не чіпатимуть її дочку. Гора її вислухав, а наступного дня забрав дочку, щоб упевнитися, що мати нічого не приховала.