Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі - Страница 159

— Он там вози з припасами! — Крикнула вона, вказуючи мечем.

Її люди знали, що треба робити. Вози облили ламповим маслом і підпалили. Вози спалахнули, як смолоскипи. Галейці підпалили ще декілька наметів. Їх мешканці, прокинувшись від шуму, занадто пізно зрозуміли, що намети охоплені полум'ям. Келен і її люди продовжували свій шлях до порятунку. І раптом вони зрозуміли, що ворожий табір уже скінчився, що вони вирвалися на волю і опинилися на відкритому просторі. Ті, хто їхав попереду, сповільнили крок, щоб озирнутися.

— Вислати розвідників вперед! — Закричала Келен. — Де розвідники?

Двоє вийшли вперед. Келен пошукала очима інших, але більше ніхто не з'явився.

— Де ж решта? — Запитала вона. — Їм було наказано вести нас назад.

Відповідь Келен прочитала в сумних очах воїнів.

— Ну що ж… Ви знаєте дорогу. Виводьте нас звідси.

П'ятдесят чоловік відправилися шукати дорогу назад. Цілих п'ятдесят чоловік, щоб була впевненість, що провідники у її людей будуть в будь-якому випадку. Тільки двоє залишилися в живих.

Келен про себе прокляла духів, але, засоромившись, тут же взяла свої слова назад. Вони врятували життя хоча б цим розвідникам, інакше Келен та її людям довелося б бродити в тумані, поки вони не замерзнуть або поки їх не наздоженуть люди Імперського Ордена.

Зупинивши Ніка, Келен закричала, звертаючись до мечоносцями:

— Швидше, швидше, будьте ви прокляті! Втікайте! Вони ось-ось наздоженуть нас! В цей час з нею порівнялися візники, верхи на ломових конях. Пітера і Бріна серед них не було. — Гей, візники! — Крикнула вона. — Слідуйте за розвідниками попереду. Вони знають дорогу.

Ті мовчки закивали.

Слідом за ними з'явилася група галейців, одягнених в д'харіанські мундири.

Тих самих, що проникли в табір ворога, переодягнувшись в мундири ворожих вартових.

— Не забудьте про віхи, коли будете сідати на коней, — нагадала Келен. — Треба їх прибрати.

Вони повинні були сісти на ломових коней позаду погоничів, щоб їхати на одну із стоянок, влаштованих раніше неподалік від ворожого табору. Ще вдень вони проклали кілька обманних стежок, так що потрапити на стоянки можна було, тільки орієнтуючись по віхах. По слідах на снігу, залишеним пішими воїнами, ворогові було б легко їх вистежити, тому вони і придумали цей спосіб.

Незабаром Кален помітила, що їх ар'єргард вступив в бій з противником.

Помічник командира Слоан повинен був запобігти цьому. Проклинаючи все на світі, вона повернула коня, і галопом поскакала назад. Вона вклинилася між галейцями і д'харіанцями на подив тих і інших. Скориставшись розгубленістю, Келен влетіла в натовп галейців.

— Що відбувається? — Закричала вона. — Ви ж знаєте наказ? Відходьте!

Воїни почали рухатися. Хтось із них зібрався тягнути за собою мертве тіло.

— Де Слоан? — Запитала Келен. — Йому слід було бути тут!

Один з воїнів показав на вбитого. Це і був Слоан. Д'харіанці знову кинулися в атаку. Келен натягнула поводи, і Нік встав на диби. Вороги зупинилися, з побоюванням дивлячись на білу жінку на коні.

— Він уже мертвий! — Продовжувала Келен, звертаючись до своїх. — Залиште його.

Тікайте! Та біжіть же, бовдури! Якщо хоч хтось із вас ще хоч раз затримається, не важливо через що, то я примушу вас до кінця цієї війни битися голими. Швидше! Кому я кажу!

Немов розбуджені її словами, вони помчали вперед, рятуючи своє життя. І знову галейцям вдалося прорватися, змусивши розступитися ворогів, викликавши серед них замішання.

Келен зрозуміла, що зараз вона знову повинна відвернути на себе увагу, щоб виграти час. Вона помчала прямо на д'харіанцев, давлячи тих, хто опинявся на її шляху. Але не всі в страху розбігалися, побачивши білий привид на бойовому коні, деякі схопилися за зброю і кинулися за нею. Якщо їм вдасться схопити Ніка за ноги…

Поки вона тиснула ворожих воїнів і рубала їх мечем, замикаюча група галейців вже зникла в тумані. «Біжіть, — благала вона. — Біжіть швидше».

Оглянувшись в черговий раз, вона вже нікого не побачила.

Відбиваючись від ворогів, намагаючись виграти час, щоб дати своїм піти, Келен зрозуміла, що перестала розуміти, де знаходиться. Навколо були д'харіанські воїни, причому їх, здається, ставало дедалі більше. Вона чула, як хтось кричав, підбадьорюючи товаришів, що вона, Келен, — ніяке не привид, а просто баба, і щоб вони не надумали її вбивати. Здається, ніколи за всю цю ніч вона не відчувала так гостро свою наготу.

Д'харіанци намагалися затримати Ніка, і, хоча він вставав на диби і лягав їх, місце впали займали нові. Келен відрубувала їм руки, розкроювала черепи, наносила удари в груди. Але як і раніше її з усіх боків оточували вороги. Вона зрозуміла, що відбитися від них не зможе. Ясно було, що якщо їм вдасться стягнути її з коня, то їй кінець, а кінь уже зашкутильгав. Вперше за всю ніч вона відчула страх. Невже вона так і загине в цій засніженій долині і ніколи більше не побачить Річарда?

І знову Келен відчула біль у шиї, немов у неї вп'ялися крижані голки. Боліло вкушене місце. Їй здалося, що вона чує тихий сміх Даркена Рала.

Все важче ставало відбиватися від натиску д'харіанців. Вона продовжувала наносити удари мечем направо і наліво, але все нові руки хапалися за вуздечку Ніка. Напевно, ворожі вояки не хотіли вбивати хорошого бойового коня без особливої потреби: він міг стати прекрасною здобиччю.

Якийсь здоровенний чолов'яга вхопився за луку її сідла.

— Не вбивайте її! — Закричав він. — Це ж Мати-сповідниця! Не вбивайте.

Беріть живцем. Їй потім повинні відрубати голову.

Вона нанесла йому удар мечем в шию, і його кров бризнула їй на ноги. Але вже хтось ще волав:

— Беріть її живою! Тягніть з коня цю суку!

Регіт товаришів був йому відповіддю.

Келен з останніх сил наносила удари людям, які норовили схопити її за ноги. Нік відчайдушно намагався вирватися, але кілька сильних рук вже міцно тримали його за вуздечку.

Ще один д'харіанець стрибнув на неї ззаду, схопив за волосся і став стягувати її з коня. Келен закричала від болю. Вона сама не помітила, як опинилася на землі.

Чиїсь ручища хапали її за ноги, за руки, за груди. Почалася звалище.

Хтось з ворогів спробував ухопитися за меч, щоб вирвати його у Келен, але вона вивернулась і відсікла йому пальці. Вона ще намагалася відбиватися, але була вже притиснута до землі, так що їй важко стало дихати.

Келен кусала руки, затискають їй рот. Тоді чийсь величезний кулак вдарив її в щелепу. Ворогів було надто багато. Нарешті їм вдалося схопити її за руки, позбавивши можливості чинити опір.

«О, Річард, де ти?» — Безнадійно подумала Келен.

45

Келен не могла дихати. Їй здавалося, що ще трохи, і її розчавлять. Хтось навалився на неї і, дихаючи перегаром, боляче уперся ліктем їй у бік.

Очі затягла пелена сліз, і вона майже нічого не бачила. Розбиті губи кровоточили, і вона відчувала солоний смак крові. І тут вона почула щось дивне, ніби грім десь далеко. Спочатку вона ясно відчула, як тремтить земля. Звук все наростав, і ось вона вже чує крики людей.

Раптом Келен стало трохи легше, напевно, той, хто навалився на неї, підвівся, щоб подивитися, що там таке. Вона навіть змогла вдихнути. Ніколи ще їй не доставляла такого задоволення сама можливість вільно вдихнути ковток повітря.

Коли велетень, той, що навалився на неї і вдарив по обличчю, повернув голову на шум, Келен помітила у нього страшний шрам через всю щоку. У воїна не було одного ока. Келен вдалося вивернутися і схопити його за горло.

Тільки тепер вона зрозуміла, що дивний гуркіт — це стукіт кінських копит.

Вона побачила Бріма і Пітера, які, верхи на Дейзі і Піпе, скакали вздовж лінії д'харіанцев, натягнувши ланцюг. Вороги падали на землю, як дерева, що захоплюються селевим потоком в горах. Вони ще явно не отямилися від раптовості атаки і навіть не намагалися чинити опір.