Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі - Страница 181

Мені самій було боляче, навіть коли я ненадовго відчула це. — Вона боязко погладила його по шиї, точно бажаючи заспокоїти. — Я не знаю, що заподіяло тобі такий біль, Річард. Я не питаю, чи зможу я замінити її.

Річард закрив очі, і його голова безсило опустилася їй на плече. Він проковтнув клубок у горлі. Тепер уже Паша гладила його по голові.

Через деякий час Річард зміг говорити.

— Може, я таки зможу іноді надягати що-небудь з цих ваших нарядів.

Паша подивилася на нього заплаканими очима:

— Може бути, ми підемо зараз повечеряємо разом з сестрами?

Він знизав плечима:

— Чому б і ні? Ти сама вибереш, у що мені одягнутися. Я в нарядах не розбираюся. — Він змусив себе посміхнутися. — Адже я лісовий провідник.

Її обличчя прояснилось.

— Тобі дуже піде червоний плащ.

— Чому обов'язково червоний?

Вона торкнулася ейджу, що висів у нього на шиї.

— Ні, Річард, не обов'язково червоний. Я тільки подумала, що він буде добре виглядати на твоїх широких плечах.

Він зітхнув.

— Все одно у мене буде безглуздий вигляд.

— У тебе буде зовсім не безглуздий вигляд, ти будеш гарним. — Вона посміхнулася. — Всі жінки будуть задивлятися на тебе. — Вона взяла в руки ейдж. Річард, що це?

— Просто дрібничка. Ти готова повернутися додому? Думаю, що тобі дійсно треба почати вчити мене. Чим швидше ти мене навчиш, тим швидше я зможу зняти нашийник. І тоді ми обоє будемо щасливі: ти станеш сестрою Світла, а я стану вільним.

Він обійняв її за плечі, а вона його — за талію, і вони пішли туди, де Річард прив'язав Бонні.

53

На мосту, який вів до Палацу, під ліхтарем, їх оточила велика група юнаків і молодих людей. Багато хто був в розкішних нарядах, деякі — у скромних балахонах, і кожен носив на шиї Рада-Хань. Всі вони накинулися на них з питаннями. Чи правда, що Річард убив мрісвіза? І яке воно з себе, це чудовисько? Кожен прагнув познайомитися з Річардом, і всі просили його витягнути з піхов меч і показати, як він знищив легендарного звіра.

Паша відповідала на питання найбільш наполегливого хлопця:

— Так, Кіп, це правда, що Річард убив мрісвіза. Сестра Марена зараз вивчає його залишки, і якщо вона вважатиме за потрібне, то все тобі розповість. Поки ж я можу тільки сказати, що це — справжнє страховисько. А тепер ідіть, скоро вечеря.

Молоді люди були трохи розчаровані, але і те, що їм вдалося дізнатися, вже давало багату поживу уяві. Збуджено перемовляючись, вони побігли до Палацу — поділитися новиною з друзями.

Річард відвів Бонні в стайню, і вони з Пашею знову пішли по залах і коридорах. На цей раз він намагався запам'ятати розташування кімнат. Паша показала їдальні для хлопчиків і великий обідній зал — для сестер і тих, хто постарші. Потім вона вказала на красиву кам'яну стіну за залізними воротами, уздовж якої росли великі дерева.

— А ось будинок, де живе і працює абатиса.

— А вона буде сьогодні на вечері?

Паша тихенько засміялася:

— Звичайно, ні. У абатиси немає часу вечеряти разом з нами.

Річард звернув у коридор, який вів до воріт.

— Річард! Ти куди? — Закричала Паша. — Хочу відвідати абатису. — До неї не можна заходити просто так. — Чому?

Вона квапливо наздогнала його.

— Вона дуже зайнята, її не можна турбувати через дрібниці. І тебе до неї ніхто не пустить. Охорона просто не дозволить тобі пройти через ворота.

Він знизав плечима:

— Ну, запитати-то можна, це не страшно. А потім ти підбереш мені якийсь наряд, і ми підемо на вечерю, добре?

Паша зупинилася в нерішучості. Може бути, він і має рацію?

Річард вже прямував до стражників. Паша побігла за ним, намагаючись не відставати. Стражник вийшов з воріт і, поклавши руку на руків'я меча, загородив їм дорогу. Річард підійшов до нього впритул і поклав йому руку на плече.

— Ох, прости, будь ласка, — як ні в чому не бувало почав Річард. — Сподіваюся, я тебе не підвів? Вона не приходила, щоб насварити тебе?

Стражник в подиві втупився на незнайомця, а Річард тим часом продовжував:

— Послухай… як тебе звати?

— Мечоносець Андельмер… Кевін Андельмер.

— Послухай, Кевін, вона сказала, що пошле за мною стражника, який стоїть біля західних воріт, якщо я спізнюся хоч на хвилину. Мабуть, вона просто забула відправити тебе. Це не твоя вина. Обіцяю, я їй нічого не скажу. Сподіваюся, ти не тримаєш на мене зла? — Він повернувся спиною до Паші і, нахилившись до охоронця, заговорив майже пошепки:

— Розумієш, тут така справа… — Він поглядом вказав на послушницю, яка як раз намагалася привести в порядок розпатлане волосся. — Ну, ти зрозумів. Ось що, давай-ка я куплю тобі пива, Кевін. Добре? Зараз мені краще скоріше пройти туди, поки у тебе через мене не почалися неприємності, але спочатку пообіцяй мені, що ти не заперечуєш, щоб я пригостив тебе пивом і між нами б все владналося?

— Ну… чому б ні?

Річард поплескав його по плечу.

— Хороший ти хлопець, — сказав він Кевіну на прощання і швидким кроком пройшов у ворота. Паша пішла за Річардом. Обернувшись, вона посміхнулася Кевіну і помахала йому рукою.

— Як тобі це вдалося? — Тихо запитала вона. — Нікому ще не вдавалося тут пройти.

Річард галантно відчинив перед нею двері.

— Я дав йому їжу для роздумів, — відповів він, — і привід для хвилювань.

Паша постукала в наступні двері і, отримавши дозвіл, увійшла разом з Річардом в напівтемну приймальню, де сиділи дві сестри, кожна за своїм столом.

Паша зробила реверанс.

— Сестри, я послушниця Паша Маєс, — сказала вона, — а це — наш новий учень Річард Сайфер. Він хотів би бачити абатису.

Обидві сестри невдоволено втупилися в неї. Та, що справа, відповіла:

— Абатиса зайнята. Ти вільна, послушниця. Злегка збліднувши, Паша знову присіла:

— Спасибі, що приділили мені увагу, сестри.

— Так, дякую вам, сестри, і передайте абатисі мої найкращі побажання, — додав Річард. Коли вони вийшли, Паша нагадала:

— Я ж казала, що вона не захоче нас прийняти.

— Ну що ж, ми зробили все, що від нас залежало. Спасибі тобі за поблажливість.

Він і так знав, що Паша права. Просто йому треба було подивитися, як тут все влаштовано, і запам'ятати розташування приміщень. Річард, якого як і раніше обтяжував полон, вирішив підійти до справи по-іншому. Спочатку треба трохи почекати і подивитися, чому вони зможуть його навчити. Краще б йому звільнитися від нашийника, не заподіявши нікому шкоди.

Вони увійшли в будинок Гійома — будівля, де знаходилися покої Річарда. Йому вже пояснили, що Гійом був великим пророком. Тут, на сходовому майданчику, до Річарда підійшов якийсь сором'язливий юнак. Світловолосий, з короткою стрижкою, він був одягнений у ліловий балахон, окантований по коміру сріблястою парчею.

Через звички сутулитися юнак здавався нижче, ніж був насправді. Він вклонився Паші, уникаючи зустрітися з нею поглядом.

— Будь благословенна, Паша, — промовив незнайомець. — Ти прекрасно виглядаєш сьогодні. Смію сподіватися, у тебе все добре.

Паша насупилася, явно пригадуючи, хто це.

— Уоррен, якщо не помиляюся? — Він радісно кивнув, здивований, що вона пам'ятає його ім'я. — У мене все добре, Уоррен, дякую за увагу, А це Річард Сайфер.

Уоррен боязко посміхнувся Річарду:

— Так, я пам'ятаю. Ти вчора зустрічався з сестрами Світла.

— Ти, мабуть, теж уже чув про мрісвіза? — Зітхнувши, запитала Паша.

— Про мрісвіза?

— Річард убив його. Ти про це хотів запитати?

— Правда? Убив мрісвіза?.. Ні, я не про те… — Він повернувся до Річарда. Я хотів запитати, чи не спустишся ти, коли зможеш, разом зі мною в скрипторіум, щоб ми разом подумали над пророцтвами.

Річарду не хотілося розчаровувати хлопця, але пророцтва його не цікавили.

— Я задоволений твоєю пропозицією, Уоррен, — відповів він, — але, боюся, я не сильний в рішенні головоломок. Уоррен знітився: