Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі - Страница 202

— І пора тобі почати вчитися тому, що ти повинна вміти. Ми всі будемо робити те, що повинні. Але якщо ти і далі будеш називати мене Матір'ю-сповідницею, ти нас усіх погубиш.

— Я постараюся… Келен. Все, що я знаю, це те, що ми повинні чекати, поки Зедд повернеться в Ейдіндріл. — Джебр наполегливо смикнула Келен за рукав. — Мати-сповідниця, де Річард? — Зніяковівши, вона заговорила зовсім тихо:

— Я нікого не хочу образити і сподіваюся, ніхто не образиться, але Річард дуже потрібен Зедду.

Саме Річард.

— Ось тому-то мені і необхідний Зедд, — відповіла Келен.

61

Річард схопив хлопчаків за руки.

— Не так швидко, — прошепотів він. — Я ж сказав, що піду першим.

Кип і Герш нетерпляче зітхнули. Річард обережно виглянув з-за рогу, оглянув коридор і притиснув хлопчиків до стіни. У них в кишенях копошилися жаби.

— Це все дуже серйозно. Я вибрав вас, бо ви — найкращі. А тепер ви в точності зробите так, як я сказав, в точності, як домовлялися. Стійте тут, притулившись до стінки, і рахуйте до п'ятдесяти. Не смійте навіть носа висовувати, поки не долічите. Я на вас розраховую. Сподіваюся, ви все зробите правильно.

Хлопчаки посміхнулися.

— Не турбуйся, — відповів Кіп. — Ми їх відведемо. Річард присів навпочіпки і погрозив хлопчині пальцем.

— Справа дуже серйозна. Це зовсім не гра. Цього разу ви дійсно можете нарватися на великі неприємності. Ви не передумаєте?

Кип сунув руки в кишені і помацав жаб.

— Ти звернувся до тих, кому треба, Річард. Ми це можемо. І хочемо.

Хлопчики були дуже збуджені, адже вони ніколи ще не викидали такі номери під носом у жандармів. Для них це була незвідана територія. Річард розумів, що діти не віддають собі звіту, на яку небезпеку вони наражаються, і йому було огидно користуватися їх довірливістю. Але нічого іншого придумати не вдалося.

— Ну що ж, тоді починайте рахувати. Один…

Річард вийшов з-за рогу і рушив по залу. Плащ мрісвіза майорів у нього за плечима. Дійшовши до потрібних дверей, він притулився до білої мармурової стіни напроти, підняв капюшон, загорнув плащ і почав зосереджено думати про мармур за спиною; Річард стояв нерухомо. Хлопчаки вилетіли з-за рогу, волаючи і верещачи на всю силу легень, і понеслися по коридору. Зупинившись біля подвійних дверей, вони озирнулися. Річарда вони не помітили, і він зрозумів, що діти ніяк не можуть збагнути, де ж він ховається.

Як і було велено, хлопчики відчинили двері і, сміючись від захвату, почали жбурляти в кімнату жаб. Сестри здивовано завмерли. Але лише на мить. Річард бачив, як вони вискочили з-за столів і одна на ходу схопила хлист. Діти з реготом жбурнули останніх жаб і понеслися в різні боки, волаючи: «Не зловиш! Не зловиш!»

Сестри Юлія та Фінелла вискочили в коридор, ковзаючи по мармуровій підлозі, і ледь не налетіли на Річарда, загальмувавши буквально в декількох дюймах від нього.

Річард затамував подих.

Сестри побачили тікаючих в різні боки хлопчиків і витягли руки.

Жовті блискавки збили на підлогу картини, що висіли на стінах, але в хлопчиків не потрапили. Закричавши від злості, сестри рвонули за хлопцями. Фінеллі — за Кіпом, Юлія — за Гершем.

Річард виждав, поки вони не зникли за рогом, відійшов від стіни і розслабився. Плащ знову став чорним. Цікаво, як це виглядає з боку?

Глядачеві здається, що людина матеріалізувалася буквально нізвідки.

У приймальні нікого не було. Перед дверима, розташованої між столами, повітря мерехтів і пульсувало. Річард простягнув руку. Повітря виявилося тягучим, але, схоже, нешкідливим. Пройшовши крізь мерехтіння, він увійшов у двері.

Кабінет, поменше його власної вітальні, бідно освітлений, був оброблений дорогим темним деревом. У центрі стояв великий горіховий стіл, завалений паперами та книгами. На столі горіли три свічки. Уздовж стін до самої стелі тяглися стелажі, битком набиті пошарпаними фоліантами. Там же лежало кілька дивних предметів.

На стільці стояла літня прибиральниця, одягнена у важке темно-сіре робоче плаття, і витирала пил з верхньої полиці. Коли Річард зупинився, вона здивовано обернулася. Жінка подивилася на двері і знову перевела погляд на юнака.

— Як ти…

— Пробачте, мем. Я не хотів вас налякати. Я всього лише хочу бачити абатису. Вона тут?

Жінка присіла, намагаючись намацати ногою підлогу. Річард подав їй руку. Вона вдячно посміхнулася, відкинувши з чола сиве пасмо. Решта волосся було зібране у вузол на потилиці. Коли жінка випросталась, виявилося, що її верхівка ледь дістає йому до грудей. Жінка була настільки повною, що, здавалося, ніби колись вона була високою, але якийсь велетень натиснув їй на голову і втиснув вниз на цілий фут.

Вона дивилася на нього, здивовано насупившись:

— Сестри Юлія та Фінеллі дозволили тобі пройти?

— Ні, — відповів Річард, оглядаючи поглядом затишне приміщення. — Вони вийшли.

— Але вони повинні були залишити щит…

— Мем, мені необхідно поговорити з абатисою. — У дальньому кінці кімнати Річард побачив відчинені двері, що виходить у внутрішній двір. — Вона тут?

— Тобі призначена зустріч? — Ласкаво поцікавилася жінка.

— Ні, — зізнався Річард. — Я вже багато днів намагаюся домогтися аудієнції.

Але ті дві сестри не занадто згідливі, так що я призначив зустріч сам.

Жінка потеребила пальцем губу.

— Розумію. Але ти повинен домовитися про аудієнцію заздалегідь. Такі правила.

Мені дуже шкода.

Річард рушив до дверей у двір. Він вже почав втрачати терпіння, але намагався говорити спокійно, щоб не налякати стару служницю.

— Послухайте, мем, мені необхідно бачити абатису, інакше всіх нас чекає аудієнція у Володаря: Брови жінки здивовано піднялися.

— Пра-авда? — Вона поцокав мовою. — У Володаря, значить. Так-так-так…

Річард раптово завмер, потім, скривившись, аж крякнув з досади. Він різко розвернувся на каблуках.

— Адже ви і є абатиса, так? Обличчя жінки розпливлося в усмішці, очі стали зовсім вузенькими.

— Так, Річард, гадаю, це я і є;

— Ви знаєте, хто я такий?

— О, так, знаю, — розсміялася вона. Річард зітхнув:

— Отже, це ви тут головна? Жінка засміялася.

— Наскільки мені відомо, схоже, тепер головний тут ти. Пробув менше місяця, а вертиш вже доброю половиною мешканців Палацу. Я вже було подумувала просити про аудієнцію тебе.

Річард дружньо ткнув її в плече.

— Я б вам її надав.

— Я чекала зустрічі з тобою. — Абатиса поплескала юнака по руці. — Відтепер ти можеш приходити до мене, коли захочеш.

— Тоді чому ж ви відмовлялися зустрітися зі мною раніше?

Абатиса склала руки під повні груди.

— Випробування, мій хлопчику. Саме звичайне випробування. — Вона посміхнулася.

— Дуже вражаюче. Я думала, тобі буде потрібно місяців шість — вісім.

Раптово відчинилися двері. Річард, відтягнутий нашийником, з тріском вкарбувався спиною в стіну. Від удару в нього перехопило подих. Він був затиснутий намертво. В дверях, взявшись у боки, стояли дві розгнівані сестри.

— Ну-ну, припиніть, — веліла абатиса. — Відпустіть хлопчика.

Річард гепнувся на підлогу, в упор дивлячись на сестер.

— Це я намовив хлопчаків. У тому, що вони натворили, винен я. Якщо потрібно когось покарати, покарайте мене. А якщо ви їх скривдите, то будете мати справу зі мною.

Одна з сестер зробила крок до Річарда.

— Наказ про їх покарання вже відданий. Цього разу, для різноманітності, вони отримають заслужений урок. — Вона сердито погрозила йому батогом. — А тобі краще подумати, яке покарання чекає тебе.

— Так, сестра Юлія, — сказала абатиса. — Думаю, з покаранням питання вирішене. — Сестра самовдоволено посміхнулась Річарду. — Вашим покаранням, — додала аббатиса.

— Абатиса Аннеліна?! — Ахнула сестра Юлія.

— Хіба я не давала вам особливе розпорядження ні за яких обставин не допускати сюди Річарда? Сестри випростались.