Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі - Страница 94

Скрін наступав, а Зедд з Еді задкували через кімнату. Зедд випробував на скріні всі відомі йому види магії, але нічого не добився. Еді висипала на долоню залишки піску і, коли скрін знову беззвучно загарчав, жбурнула їх йому в пащу, вигукнувши заклинання на своїй мові. Щелепи зі стуком зійшлись, скрін позадкував.

— Це все, що в мене було, — сказала Еді. — Сподіваюся, вистачить.

Не вистачило. Скрін похитав головою і, виплюнувши пісок, знову рушив на людей. Поки Еді намагалася зайти до нього в тил, Зедд жбурляв в скріна поліна, стільці, уламки столу, але вони тільки відскакували від ходячої купи кісток.

Зедд сунув руку в кишеню і, взявши звідти жменю магічного піску з власних запасів, кинув пісок туди, де у скріна повинен був знаходитися шлунок. Безрезультатно. Втім, Зедду вдалося хоча б відвернути увагу скріна від Еді. Скориставшись цим, вона зірвала зі стіни якусь давню кістку. З одного кінця в неї звисали пір'я, а з іншого — червоні і жовті намистинки.

Зедд спробував схопити скріна за якусь кістку, але був відкинутий в сторону. Скрін повернувся до Еді. Вигукнувши заклинання, вона ткнула його кісткою. Скрін метнувся вперед, його ікла клацнули. Еді відскочила, встигнувши врятувати руку, але талісман пропав. Скрін перекусив його навпіл.

От і все. Вони зробили все, що могли. Перекрутившись через голову, Зедд опинився поряд з Еді.

— Пішли! Пора забиратися звідси!

— Я не можу! Тут бути дуже важливі речі!

— Хапай, що можеш, і йдемо.

— Де та кругла кістка, що я тобі показувала? Зедд зробив спробу проскочити в кут, але скрін ледь не схопив його. Зедд відступив, відбиваючись всіма відомими видами магії.

— Еді, йдемо!

— Не можна залишати талісман! Він бути занадто важливий для завіси!

Вона кинулася в кут. Зедд спробував схопити її, але промахнувся. На щастя, скрін теж. І все ж він зачепив її руку. Еді з криком відлетіла до стіни і впала обличчям вниз. Зверху на неї посипалися кістки.

Зедд вхопив її за плаття і відтягнув убік. Криві кігті вп'ялися в стіну, в кількох дюймах від його голови. Еді звивалася на підлозі, намагаючись вирватися і дістатися туди, куди покотився талісман.

Знову закинувши голову в беззвучному рику, скрін випростався на весь зріст.

Стеля тріснула. Скрін взявся шматувати стіни. Зедд потягнув чаклунку, яка впиралася, до дверей.

— Тут бути речі, які треба взяти! Це важливо! Я збирала їх все життя!

— Немає часу, Еді! Заберемо їх потім!

Вона вирвалась і кинулась до стіни, на якій висіли талісмани. Скрін потягнувся до неї. За допомогою магії Зедд смикнув її назад, згріб в оберемок і разом з нею вискочив за двері. Величезні щелепи клацнули їм услід.

Опинившись на ганку, Зедд побіг геть, штовхаючи перед собою Еді. Вона намагалася чинити опір за допомогою магії, але Зедд безжально припинив ці спроби. Нічне повітря було холодним, крижаний вітер підхоплював і ніс сизі хмарки їх дихання.

Еді ридала, немов мати, у якої забирають дитину. Простягаючи залиті кров'ю руки до будинку, вона благала:

— Будь ласка! Мої речі! Я не можу їх залишити! Ти не розумієш! Там бути важлива магія!

Скрін трощив будинок, щоб вирватися і дістатися до них.

— Еді! — Зедд нахилився до неї впритул. — Мерцю вони не знадобляться!

Повернемося за ними, коли втечем від скріна.

Груди її важко здіймалися, по щоках текли сльози.

— Будь ласка, Зедд! О добрі духи, мої кості! Ти не розумієш! Там важлива магія. Вона допоможе замкнути завісу! Якщо кістки потраплять у погані руки…

Зедд свистом підкликав коня і потяг Еді до нього. Чаклунка впиралася на кожному кроці.

— Зедд, прошу тебе! Не треба! Ми повинні забрати їх!

— Еді, якщо ми помремо, то вже нікому не допоможемо! Кінь рив копитами землю, боязко позираючи на скріна, який вже вибирався з-під зруйнованого будинку, розкидаючи колоди і дошки. Він злякано заіржав, але Зедд вхопив його за гриву, сів верхи, посадивши Еді магією собі за спину.

— Скачи! Лети як вітер, мила!

У повітря злетіли грудки землі, і кінь стрімко рвонув вперед.

Зедд пригнувся, Еді обхопила його за пояс, і темрява понеслася їм назустріч. Позаду, кроків за десять, мчав скрін. З тією ж швидкістю.

Добре, що не швидше, промайнуло у Зедда. Він чув, як клацають його щелепи. Кінь теж чув це і мчав з усіх сил. Тепер все залежало від того, хто втомиться раніше, кінь або скрін. Втім, Зедд нітрохи не сумнівався — хто.

24

Річард відкрив очі.

— Мені здається, сюди хтось іде.

Сестра Верна, що сиділа з другого боку вогнища, відклала невеличку книжечку, в якій щось писала:

— Ти торкнувся свого Хань, так?

— Ні, — чесно зізнався Річард. У нього затекли ноги. Він просидів без руху щонайменше годину. — Але я не помиляюся. Сюди хтось іде. Щовечора повторювалося одне й те саме. Річард сидів і сумлінно уявляв собі свій меч на чорному тлі, намагався намацати ту силу, що, за словами сестри Вірні, таїлась в глибині його єства. Але до сих пір у нього нічого не виходило. Сестра Верна спостерігала за ним, щось записувала, а іноді сама поринала в медитацію. Після того випадку Річард жодного разу не намагався уявити собі меч на чорному квадраті, зануреному в Білу Безмежність. Він не хотів повторення того кошмару.

— Я починаю думати, що взагалі не здатний торкнутися свого Хань. Я роблю все, що можу, але нічого не виходить.

Сестра піднесла книжечку до самих очей і при світлі місяця почала перечитувати написане.

— Я вже говорила тобі, Річард, це вимагає часу. По суті, ти навіть ще не починав. Не переймайся. Свого часу це відбудеться.

— Сестра Верна, повторюю ще раз: сюди хтось іде. Вона знову почала писати.

— Якщо ти не торкнувся свого Хань, Річард, як ти можеш про це знати?

— Поняття не маю. — Річард почухав потилицю. — Але я багато часу провів в лісах. Іноді я виразно відчував чужу присутність. Хіба тобі це незнайоме? Хіба ти не відчуваєш, коли на тебе дивляться?

— Тільки якщо торкнуся свого Хань, — не перестаючи писати, сказала вона. Її обличчя, освітлене відблисками вогню, було байдуже.

— Ти казала, що ці місця небезпечні. Сюди хтось іде, сестра Верна!

Сестра відкрила попередню сторінку і почала перечитувати написане.

— І давно ти про це знаєш?

— Я сказав тобі відразу, як тільки відчув. Досить давно.

Вона поклала книжечку на коліна і підняла голову.

— Але ти кажеш, що не торкнувся свого Хань? Ти нічого не відчув в собі? Ні сили, ні світла? Не відчув присутності Творця? — Її очі звузилися. — Краще не бреши мені, Річард! Краще не бреши, коли справа стосується Хань!

— Сестра Верна, ти що, оглухла? Хтось йде сюди!

Вона закрила книгу.

— Річард, я знаю це з того моменту, коли ти тільки закрив очі.

Він здивовано подивився на неї.

— Так чого ж ми сидимо?

— Ми не просто сидимо. Ти намагаєшся торкнутися Хань, а я займаюся своїми справами.

— Чому ж ти нічого не сказала?

Сестра Верна, зітхнувши сунула книжечку за пояс.

— Тому що той, хто йде сюди, ще далеко. Поки ми все одно нічого не можемо зробити, а ти тренуєшся-вчишся. Ти повинен пробувати знову і знову, поки не торкнешся свого Хань. — Вона зі смиренням похитала головою. — Втім, я бачу, ти зараз дуже збуджений. У нас є ще хвилин десять — п'ятнадцять. Саме час почати збирати речі.

— А раніше? Чому ми не поїхали відразу, як ти це відчула?

— Тому що, якщо нас вистежили, вислизнути вже не вдасться. Це їх землі; нам все одно не відірватися.

— Тоді навіщо ж ти збираєшся бігти зараз?

Вона глянула на нього, як на безнадійного ідіота.

— Не можемо ж ми ночувати тут після того, як вб'ємо їх.

Річард схопився на ноги:

— Вб'ємо?! Ти навіть не знаєш, хто ці люди, а вже засудила їх до смерті.

Сестра Верна встала і випросталась, дивлячись йому в очі.

— Річард, я зробила все, щоб цього уникнути. Зустріли ми до сих пір хоч одну людину? Ні. І це незважаючи на те що людей тут більше, ніж комарів на болоті. Я уникала будь-кого, кого могла відчути своїм Хань, я припинила всі спроби контакту. Я зробила все, щоб обійтися без неприємностей. Я не хочу нікого вбивати, але ці люди хочуть убити нас.