Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви - Гудкайнд Террі - Страница 103

— Сильфіда? — Здивовано спохмурнів Річард.

Розкривши плащ, мрісвіз вказав кинджалом кудись вниз. Раптово він став повністю видимим. Темна луската тварюка в плащі.

— С-Сильфіда там, внизу, гладкокож-жий брат. — Зміїні оченята дивилися на Річарда. — Нарешті до неї мож-жна добратися. Скоро прийде пора йабрі заспівати.

— Йабрі?

Мрісвіз злегка хитнув своїм кинджалом. Вузькі губи розсунулися в подобі посмішки.

— Йабрі. Коли йабрі співає, настає час королеви.

— Королеви?

— Ти потр-рібен королеві, гладкошкір-рий брат.

Ти послан-ний їй допомогти.

Річард відчув як тремтить, притиснувшись до нього, Берліна. Він вирішив, що пора рухатися, поки вона не померла від страху.

Вони спустилися ще на два майданчики. Бердіна як і раніше чіплялася за Річарда.

— Він зник, — шепнула вона йому на вухо. Оглянувшись, Річард побачив, що мрісвіза немає. Заштовхавши Річарда в дверний отвір, Бердіна притиснула його до дверей.

Її блакитні очі збуджено блищали.

— Магістр Рал, це був мрісвіз! Річард кивнув, не розуміючи, що її так схвилювало.

— Магістр Рал, мрісвізи вбивають людей! Ви їх завжди винищували.

— Він не збирався на нас нападати, — махнув Річард в сторону верхнього майданчика. — Я ж тобі сказав. Так що нема чого було його вбивати.

Бердіна спантеличено насупилася.

— Магістр Рал, з вами все в порядку?

— Звичайно. Гаразд, пішли. Схоже, мрісвіз підказав нам, що саме ми шукаємо. Але Бердіна не пустила його.

— А чому він називає вас «гладкошкірим братом»?

— Не знаю. Напевно, тому що він покритий лускою, а я ні. Напевно, він так мене назвав, щоб дати зрозуміти, що не збирається нападати. Він явно хотів допомогти.

— Допомогти… — Недовірливо повторила вона.

— Він же не спробував нам перешкодити, вірно?

Бердіна нарешті відпустила його і пішла слідом за ним, з сумнівом похитавши головою.

По самому низу вежі вздовж стіни йшла доріжка з залізними поручнями, а в центрі мерехтіла темна поверхня води. На камені біля доріжки лежали саламандри. Над водою мерехтіли комахи, на поверхні зрідка булькали повітряні бульбашки і лопалися, залишаючи після себе маленькі кола.

Пройшовши половину доріжки, Річард зрозумів, що знайшов щось не настільки буденне, як читальні зали або навіть дивовижні кімнати і коридори.

Широка платформа там, де колись стояли двері, була буквально усипана уламками каменю, щебенем і пилом. Уламки дверей плавали у воді. Місцями камінь оплавився, немов віск. На всі боки від пролому бігли звивисті тріщини.

Складалося враження, що сюди вдарила блискавка і пропалила дірку.

— Це трапилося недавно, — зауважив Річард, провівши пальцем по темному каменю.

— Звідки ви знаєте? — Озираючись по сторонах, запитала Бердіна.

— Дивись. Бачиш ось тут? Мох на каменях згорів і ще не встиг нарости знову. Це було зовсім недавно. Кілька місяців тому, не більше.

Кругле приміщення, близько шістдесяти футів в поперечнику, виглядало так, наче колись було жерлом вулкана. У центрі кругла стіна висотою в пояс утворювала щось на зразок гігантського колодязя шириною в півкімнати. Піднявши над головою кулю, Річард заглянув в колодязь. Гладкі стіни йшли в нескінченну глибину. Колодязь здавався бездонним.

Куполоподібна стеля заввишки не менше ширини приміщення була гладкою. Ні вікон, ні інших дверей не було. У дальньому кінці Річард розгледів стіл і кілька полиць.

Обходячи колодязь, вони наткнулися на людський скелет. Від одягу людини залишився лише шкіряний пояс і сандалі. Коли Річард торкнувся кісток, вони розсипалися, як пересохла глина.

— Давненько він тут лежав, — зауважила Бердіна.

— Ти абсолютно права.

— Дивіться, Магістр Рал!

Випроставшись, Річард подивився туди, куди вона вказувала. На столі стояла чорнильниця, висохла вже кілька століть назад, поруч лежали перо й відкрита книга. Річард підійшов і здув з книги пил і камінці.

— Написано на древнед'харіанській мові, — сказав він, підносячи ближче кулю, щоб освітити текст.

— Дайте глянути. — Бердіна пробігла поглядом по сторінці, вивчаючи написані літери. — Ви маєте рацію.

— І що тут написано?

Берліна обережно взяла книгу двома руками.

— Вона дуже стара. І прислівники більш древні, ніж будь-які з відомих мені.

Даркен Рал якось показував мені записи говіркою, про яку сказав, що їй більше двох тисяч років. — Вона підняла голову. — А ця мова ще старше.

— Але ти можеш прочитати?

— Я не все розуміла в тій книзі, що ми знайшли нагорі. — Бердіна уважно розглядала останню сторінку, де було щось написано від руки. — А тут і того менше.

Вона перегорнула кілька сторінок назад.

— Хоча б щось ти розумієш? — Річард нетерпляче махнув рукою.

Переставши гортати, Бердіна вдивилася в літери.

— По-моєму, тут написано щось про те, що нарешті досягнуто успіху, і цей успіх означає, що він тут помре. — Бердіна ткнула пальцем. — Бачите?

«Драука». Це слово не змінилося і означає смерть. — Бердіна закрила книгу, глянула на шкіряну обкладинку і знову почала гортати сторінки.

Нарешті вона глянула на Річарда:

— Мені здається, це щоденник. Щоденник того, чий скелет лежить у криниці.

У Річарда по спині побіг холодок.

— Бердіна, це те, що я шукав! Це щось особливе, не те що книги, які ми бачили в бібліотеці. Ти зможеш це перевести?

— Можливо, дещо, але не все. — Бердіна була явно засмучена. Вибачте, Магістр Рал. Я не знайома з таким древнім наріччям. Мені не вистачить слів, щоб вірно заповнити прогалини. Я можу лише здогадуватися.

Річард задумливо пожував губу. Він подивився на останки, розмірковуючи, чим цей чарівник тут займався і яка сила запечатала цю кімнату. Правда, ще більше його цікавило, яка сила її розпечатала.

Річард різко повернувся до Морд-Сіт:

— Бердіна! Та книга, нагорі… Я її знаю. Знаю, про що вона. Якщо я розповім тобі її майже дослівно, це допоможе тобі розпізнати слова і скористатися ними при перекладі щоденника?

Бердіна, трохи подумавши, кивнула:

— Можна спробувати! Якщо ви мені скажете, що означає те чи інше речення, я зможу дізнатися значення незнайомих слів. Цілком імовірно, що у нас все вийде!

Річард обережно закрив щоденник.

— Бережи його як зіницю ока! Я понесу кулю. Давай вибиратися звідси. Ми знайшли те, що хотіли.

Побачивши їх з Бердіною цілими і неушкодженими, Кара з Раїною від щастя ледь не збожеволіли. Річард зауважив, що навіть Докас з Іганом, зітхнувши, прикрили очі, мовчки підносячи подяку добрим духам за те, що ті почули їх молитви.

— У замку є мрісвізи, — повідомила Бердіна подругам.

Кара ахнула.

— Вам багатьох довелося вбити, Магістр Рал?

— Жодного. Вони на нас не нападали. — Він відмахнувся від її обурених питань. — Поговоримо пізніше. За допомогою Бердіни я знайшов те, що шукав. — Він постукав по щоденнику в руках Бердіни. — Тепер нам потрібно повернутися в місто і приступити до перекладу.

Взявши зі столу «Пригоди Бонні Дей», Річард сунув книгу Бердіні і попрямував до виходу, але раптом зупинився і повернувся до Кари і Раїни:

— Е-е, поки ми там бродили, мені прийшла в голову думка, що я не хочу померти, не встигнувши сказати вам дещо.

Сунувши руки в кишені, Річард підійшов ближче.

— Поки ми лазили крізь щити, я зрозумів, що так і не вибачився перед вами за мою тодішню грубість.

— Ви не знали, що на Бердіну накладено закляття, Магістр Рал, — відповіла Кара. — Ми не звинувачуємо вас за те, що ви вирішили тримати нас на відстані.

— Я не знав, що на Бердіну накладено закляття, але я точно знаю і хочу, щоб знали і ви, що тоді я марно подумав про вас погано. Ви ніколи не давали мені приводу так думати. Мені дуже шкода. Сподіваюся, ви зможете мене пробачити.

Кара з Раїною заусміхалися, як діти, і стали зовсім не схожі на Морд-Сіт.

— Ми вас прощаємо, Магістр Рал, — промовила Кара. Раїна радісно закивала.

— Дякую вам.