Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі - Страница 67

— Розі, — сказала Бріджит. — Я бачила її лише раз, і то мигцем. Вона тільки вчора у нас з'явилася.

— Є у вас припущення, хто міг її вбити?

— Ми знаємо, хто це зробив, Магістр Рал, — похмуро відповів Сайлас. Товстий Гаррі.

— Товстий Гаррі? Хто це? Де нам його знайти? Вперше за цей час лице Сайласа спотворилося від гніву.

— Не треба мені було пускати його сюди ще раз. Жінкам він не подобався.

— Жодна з дівчат не хотіла його прийняти, — підтримала Сайласа Бріджит.

— Він п'яниця, а коли напивається, стає просто жахливий. Чому ми повинні це терпіти, якщо в місті стоїть така армія… — Вона затнулася, глянувши на генерала, і закінчила думку дещо інакше:

— У нас зараз досить клієнтів. І нема чого обслуговувати таких п'яничок, як товстий Гаррі.

— Всі жінки в один голос твердили, що більше не бажають його бачити, кивнув Сайлас. — Коли минулої ночі він заявився, я знав, що вони всі до єдиної відмовляться. Але Гаррі наполягав, і вигляд у нього був досить тверезий, от я і запитав Розі, чи не прийме вона його, оскільки вона новенька і не знала…

— Не знала, що їй загрожує небезпека, — докінчив Річард.

— Не зовсім так, — заперечив Сайлас. — Гаррі не виглядав п'яним. Але я знав, що іншим жінкам все одно, п'яний він чи тверезий, тому запитав Розі, чи не візьметься вона. А вона відповіла, що гроші зайвими не бувають. Гаррі був у неї останнім клієнтом. Її труп виявили незабаром після його відходу.

— Де знайти цього Гаррі?

— У Підземному світі, де йому і місце! — Прогарчав Сайлас.

— Ти його вбив?

— Ніхто не бачив, хто перерізав його жирну горлянку. Не знаю, хто це зробив.

Річард подивився на довгий кинджал на поясі Сайласа. Він не винив цю людину. Річард сам би із задоволенням прикінчив цього товстого Гаррі, правда, спочатку судив би його і піддав сповіді, щоб переконатися, що цей злочин скоїв саме він.

Для того й існували сповідниці — щоб не допустити помилки. Один дотик магії сповідниці — і злочинець розповість все, що він зробив.

А Річарду не дуже хотілося, щоб Келен чула, що зробили з цією жінкою, Розі. І вже напевно не від того мерзотника, який її вбив.

Йому противна була сама думка, що Келен доторкнеться до цієї людини.

Людини, яка вбила жінку з такою витонченою жорстокістю. Він боявся навіть уявити, які страшні кошмари будуть потім переслідувати її по ночах.

Зусиллям волі Річард відігнав від себе ці думки і звернувся до Бріджит:

— Чому ти залишилася, якщо решта пішли?

— У деяких є діти, і вони бояться за них. — Вона знизала плечима. — Я їх не засуджую, але тут ми завжди були в безпеці. І Сайлас нас не обманював.

В інших закладах мене, бувало, лупцювали, а у нього — жодного разу. І Сайлас не винен, що божевільний вбивця влаштував таке у нього в закладі. Сайлас ніколи не примушував нас приймати чоловіків, які нам не подобаються.

У Річарда напружилися м'язи живота.

— І ти бачила Дрефана?

— Звичайно. Всі дівчатка бачили Дрефана.

— Всі дівчата, — повторив Річард. Він насилу тримав себе в руках.

— Ага. Ми всі його бачили. Крім Рози. Вона не встигла, тому що…

— Значить, Дрефан не… віддавав переваги якійсь одній? — Річард сподівався, що Дрефан ходив до однієї і тієї ж жінки, яка йому подобалася, і що та хоча б здорова.

Бріджит нерозуміюче моргнула.

— Як може цілитель комусь віддавати перевагу?

— Ну, я хочу сказати, хтось подобався йому більше, або йому було все одно?

Жінка запустила пальці в свої руде волосся і почухала потилицю.

— Магістр Рал, по-моєму, ви нас не так зрозуміли. Дрефан ніколи не доторкався до нас… так. Він приходив сюди, тільки щоб лікувати.

— Він приходив лікувати?

— Ну так, — відповіла Бріджит. Сайлас кивнув на знак підтвердження її слів. У половини дівчаток не одне, так інше. Висип, болячки і все таке. Зазвичай травники не хочуть нам допомагати, і ми обходимося своїми засобами. Дрефан розповів, як нам слід митися. Дав трави і мазі від болячок. До цього він приходив двічі, пізно вночі, коли ми всі вже були вільні, щоб не заважати нам заробляти на життя. І діточок наших дівчаток він теж оглядав. З дітьми Дрефан особливо ласкавий. В одного був сильний кашель, Дрефан йому щось дав, і малюкові стало набагато краще. А сьогодні він прийшов рано вранці. Оглянув одну із дівчаток і пішов до Розі, щоб оглянути її теж. Тоді-то він її і знайшов. Він вилетів звідти як пробка з пляшки і почав кликати на допомогу. Ми всі вибігли в коридор і побачили його тут, — вона тицьнула пальцем в підлогу біля ніг Річарда, — він стояв на колінах, і його рвало.

— Значить, він ніколи… не… Бріджит грубо реготнула.

— Я якось запропонувала — задаром, бо він допомагав мені і всім іншим.

А він сказав, що приходить сюди не за цим. Сказав, що він цілитель і ходить сюди лікувати. Я пропонувала, а я, смію вас запевнити, вмію переконувати! — Вона підморгнула. — Але він відмовився. У нього дуже чарівна посмішка. Дуже. Зовсім як у вас. Магістр Рал.

— Заходьте, — почулося з-за дверей, коли Річард постукав.

Дрефан стояв на колінах перед свічками, запаленими на столі біля стіни. Схиливши голову, він молитовно склав руки.

— Сподіваюся, не завадив? — Запитав Річард. Дрефан озирнувся і, побачивши брата, встав. Його очі нагадали Річарду очі Даркена Рала. Вони були такого ж незвичайного синього кольору, і в глибині їх таїлося той же дивний вираз.

Річард нічого не міг вдіяти з тривожним почуттям, яке вони у нього викликали. Іноді йому здавалося, ніби на нього дивиться сам Даркен Рал.

Люди, які прожили все життя в страху перед Даркеном Ралом, напевно приходили в жах, дивлячись в очі самого Річарда.

— Чим ти займаєшся? — Поцікавився Річард.

— Я молив добрих духів подбати про душу однієї людини.

— Якої?

Дрефан зітхнув. Він здавався втомленим і сумним.

— Про душу жінки, до якої нікому не було діла.

— Жінки по імені Розі? — Дрефан кивнув.

— Як ти дізнався про неї? — І тут же виправився:

— Пробач, я не подумав. Ти Магістр Рал. І напевно тобі повідомляють про такі речі.

— Так, про дещо мені доповідають. — Тут Річард відмітив, що в кімнаті з'явилося щось новеньке. — А ти, я бачу, вирішив трохи прикрасити інтер'єр?

Дрефан побачив, на що дивиться Річард, підійшов до стільця біля ліжка і взяв у руки маленьку подушечку. Він любовно погладив вишиту на ній троянду.

— Це її подушечка. Вони не знали, звідки вона родом, тому Сайлас — це господар закладу — наполіг, щоб я взяв це в подяку за ту малу допомогу, яку надавав його жінкам. Плати я з них не брав. Якби у них водилися зайві гроші, вони б не займалися тим, чим займаються.

Річард погано розбирався у вишивці, але йому здалося, що троянда виконана з любов'ю.

— Ти думаєш, вона сама її зробила? — Сайлас не знає, — знизав плечима Дрефан. — Може, сама. А може, побачила десь і купила, тому що на ній вишита троянда, а її звали Розою.

Дивлячись на квітку, він ніжно водив по ньому пальцем.

— Дрефан, а навіщо ти ходиш… в такі місця? Тут чимало інших людей, що потребують твоєї допомоги. Наші солдати, яких поранив Джеган. Тобі і тут вистачає роботи. Чому ти ходиш в борделі?

Дрефан провів пальцем по вишитому стеблу.

— Солдат я теж відвідую. І завжди приходжу вчасно, так що їм не доводиться мене шукати.

— Але навіщо взагалі туди ходити? — На очі Дрефана навернулися сльози. Він не відриваючись дивився на квітку.

— Моя мати теж була повією, — прошепотів він. — Я син повії. У деяких з цих жінок є діти. Вони такі ж, як я. Моя мати, як і Розі, лягла в ліжко не з тим чоловіком. Ніхто не знав Розі. Ніхто не знав, хто вона і звідки.

Я навіть не знаю імені моєї матері — вона не назвала його цілителю, з яким мене залишила. Сказала лише, що вона повія.

— Дрефан, прости. Це було дурне запитання.

— Ні, це абсолютно логічне запитання. Нікому нема діла до цих жінок. Їх до крові б'ють чоловіки, які до них приходять. Вони заражаються жахливими хворобами. Їх всі зневажають. Травники не пускають їх у свої крамниці, щоб не підривати собі репутацію, інакше порядні люди перестануть у них купувати. Навіть я не знаю як лікувати деякі з тих хвороб, якими хворіють ці жінки.