Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі - Страница 74

— Зовсім нічого, — запевнив Річард. — У вас чудовий онук. Ми бачили, як він грає в джа-ла. Але один хлопчик з їхньої команди хворий. Гірше того, два інших вже померли.

— Померли? — Очі Дарбі стали круглими як плошки. — Хто?

— Кіп, — відповів Йонік тремтячим голосом.

— І Сідні, — додав Річард. — А Берт дуже поганий. Дарбі в шоці дивився на нього. Дідусь поклав руку на плече хлопчика.

— Мій брат, Дрефан, — продовжував Річард, — цілитель. Ми обходимо всіх хлопчиків з команди Кіпа. Ми не знаємо, чи може Дрефан допомогти, але він хоче спробувати.

— Я здоровий, — пискнув Дарбі.

Ерлінг, неголений худий старий з такими кривими зубами, що Річард не зрозумів, як він взагалі може жувати, зауважив, що холодний вітер роздуває біле плаття Келен, і жестом запросив гостей зайти в майстерню:

— Усередині тепліше, і не задуває. Вітер сьогодні пронизливий… Судячи з усього, чекай снігопаду.

Докас з Іганом встали біля хвіртки. Солдати чекали на вулиці. Річард, Келен, Надін і Дрефан увійшли в майстерню. Кара з Раїною теж увійшли, але залишилися біля дверей.

На вбитих у курні стіни гаках висіли старі стільці і табурети. Павутина в кутах була вся в тирсі. На верстаті лежали заготовки для стільців, відмінно заточена пила, купа всяких планок, рейок і безліч гвинтів. Над верстатом були розвішані інструменти.

На підлозі стояли незакінчені стільці, пов'язані мотузкою зібрані стільці та стільці, що сохнули після склеювання.

Клайв, широкоплечий молодий чоловік, явно вважав за краще, щоб бесіду вів дід.

— Від чого померли діти? — Запитав Ерлінг Дрефана. Той кашлянув, але надав право відповідати Річарду. Річард настільки втомився, що ледве тримався на ногах. Йому ледь не здавалося, що він уже спить, а все, що відбувається — лише поганий сон.

— Від чуми. І я радий бачити, що Дарбі здоровий. Ерлінг в жаху відсахнувся.

— Хай охоронять нас добрі духи! — Клайв побілів.

— Мої дочки хворі!

Він різко повернувся і кинувся до сходів, але тут же зупинився.

— Прошу вас, майстер Дрефан, ви їх не подивитеся?

— Звичайно. Ведіть.

Нагорі мати Дарбі, його бабуся і тітка готували пиріжки з м'ясом. У горщику варився буряк, і вікна запітніли від пари.

Всі три жінки, стривожені криком Клайва, вже чекали у вітальні. Вони здивувалися, побачивши сторонніх, але тут же схилилися в поклоні, помітивши білу сукню Келен. У Ейдіндрілі Келен в білій сукні Матері-сповідниці не було потрібно нікому представляти.

— Хетті, ця людина, майстер Дрефан, цілитель. Він прийшов оглянути дівчаток.

Хетті витерла руки об фартух і оббігла поглядом людей, що прийшли до неї в будинок.

— Дякую вам. Сюди, будь ласка.

— Як вони почуваються? — Запитав у неї Дрефан по шляху в спальню.

— Бет від учора скаржиться на головний біль, — відповіла Хетті. — А сьогодні її нудить. Звичайне дитяче нездужання, тільки і всього. — Річарду це здалося швидше благанням, ніж впевненим твердженням. — Я дала їй трохи чорного шипшинового чаю, щоб заспокоїти живіт.

— Це добре, — кивнула Надін, — і настій болотної м'яти теж може піти на користь. У мене є трохи з собою, я вам її залишу на випадок, якщо знадобиться.

— Спасибі вам за доброту, — подякувала Хетті. Її тривога зростала з кожним кроком.

— А друга дівчинка? — Запитав Дрефан. Хетті була вже майже біля дверей.

— Лілі не те щтоби хвора, але їй щось не по собі. Я підозрюю, вона просто хоче, щоб її теж пожаліли, як старшу сестричку, і дали чаю з медом. Всі діти такі. У неї крихітні круглі болячки на ногах.

Дрефан спіткнувся.

У Бет була температура, але не дуже висока. Вона кашляла і скаржилася на головний біль. Дрефан звернув усю увагу на Лілі, яка сиділа на ліжку і вела серйозну розмову зі своєї солом'яною лялькою.

Бабуся смикала комір і дивилася від дверей, як Хетті поправляє Бет ковдру. Тітка чистою ганчірочкою промокнув Бет лобик, а Надін тихо заспокоювала дівчинку. Навколо Надін дійсно встановлювалася певна аура спокою і доброти. Вона відібрала потрібні трави, загорнула їх у кульочки і пояснила Хетті, що з ними робити.

Річард, Келен і Дрефан підійшли до Лілі. Келен, присівши навпочіпки, завела з дівчинкою розмову про те, яка у неї славна лялька, щоб дитина не злякалася Річарда з Дрефаном. Лілі весело цвірінькала, але на чоловіків поглядала з побоюванням.

Келен обняла Річарда за талію, показуючи цим, що його не потрібно боятися. Річард змусив себе посміхнутися.

— Лілі, — з напускною життєрадісністю звернувся до дівчинки Дрефан, — ти не покажеш мені болячки у твоєї ляльки?

Лілі перевернула ляльку догори ногами і показала точки на внутрішній стороні стегон:

— У неї бубка тут, тут і тут, — і подивилася на Дрефана великими очима.

— А вони у неї болять? Лілі кивнула.

— Вона говорить «ой», коли я їх чіпаю.

— Правда? Що ж, це погано. Втім, готовий посперечатися, що скоро їй стане краще. — Присівши навпочіпки, він обійняв Келен за талію і змусив присісти поруч.

— Лілі, це моя подруга. Її звуть Келен. Але вона не дуже добре бачить і не може розгледіти болячки у твоєї ляльки. Ти не могла б показати їй ті, що в тебе на ніжках?

Надін як і раніше розмовляла з матір'ю про старшій дівчинці. Лілі подивилася на них.

Келен відкинула маляті волосся з лоба і ще раз похвалила її лялечку. Лілі засяяла. Довге волосся Келен її цілком зачарувало. Келен дозволила їй їх помацати.

— Можеш мені показати болячки у тебе на ніжках? — Запитала Келен.

Лілі задерла білу нічну сорочку.

— Ось, вони такі ж, як бубки у моєї ляльки. На внутрішній стороні стегон дівчинки виднілися кілька темних крапок розміром з пенні. Коли Дрефан обережно торкнувся їх, Річард зрозумів, що вони тверді, як мозолі. Келен поправила Лілі сорочку і натягнула їй на коліна простирадло. Дрефан сказав, що вона хороша дівчинка, а бубки її ляльки до ранку пройдуть.

— От і добре, — відповіла Лілі. — А то їй це зовсім не подобається.

Ерлінг з відсутнім виглядом стругав заготовку. Річард бачив, що він не дивиться, що робить, і вже занапастив деталь. Коли вони спускалися по сходах, він не підняв очей. За наполяганням Річарда Клайв залишився нагорі з дружиною і доньками.

— У них те саме? — Хрипко спитав Ерлінг.

— Боюся, що так. — Дрефан поклав руку старому на плече.

Ерлінг зробив невірний рух і зіпсував деталь остаточно.

— У молодості я жив в Спарвілі. Одного разу влітку прийшла чума. І забрала життя багатьох людей. Я сподівався, що ніколи більше не побачу такого.

— Я розумію, — м'яко промовив Дрефан. — Мені теж доводилося бачити, як вона обрушується на міста. Вони мої єдині внучки. Як їм допомогти?

— Ви можете спробувати окурити будинок, — запропонував Дрефан.

— Ми робили так в Спарвілі, — хмикнув Ерлінг. — Люди купували ліки і всякі трави. Але толку ніякого, все одно мерли.

— Я знаю, — кивнув Дрефан. — Хотів би я вам допомогти, але я ніколи не чув про надійний засіб. Якщо в молодості вам щось, на вашу думку, допомогло вберегтися, спробуйте це. До того ж я не знаю всіх способів лікування. У гіршому випадку шкоди від цього не буде, а в кращому може і допомогти.

Ерлінг відклав рубанок.

— Деякі влітку топили в будинках печі, щоб вигнати хворобу з потом.

Інші, навпаки, говорили, що у них від спеки занадто розігрілася кров, і обмахували хворих. Ви б що з цього порадили?

— Вибачте, але я просто не знаю, — похитав головою Дрефан. — Я чув, люди видужували, спробувавши обидва способи, — але інші вмирали, теж застосувавши і той, і інший. Деякі речі нам непідвладні. Ніхто не може зупинити Володаря, коли він приходить.

Ерлінг потер підборіддя.

— Я буду молити добрих духів, щоб вони вберегли дівчаток. — Його голос зірвався. — Вони занадто добрі і чисті, щоб Володар їх вже торкнувся. Вони принесли стільки радості в цей будинок!

Дрефан знову поклав руку Ерлінгу на плече.

— Мені дуже шкода, майстер Андерсон, але у Лілі на тілі плями.