Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі - Страница 96

Вперше Келен не боялася жінки-відьми. Якщо Шота НЕ присягне залишити Річарда в спокої, вона перетвориться на порох ще до заходу сонця.

День розгорявся; хмари розсіювалися, і скелясті піки із засніженими вершинами, здавалося, росли на очах.

Келен відчувала, що в неї вистачило б могутності зрівняти із землею ці гори. Варто тільки Шоті висловити вголос те, що несе загрозу для Річарда, — і вона буде спопеляти. Самюель призупинився і показав довгим пальцем.

— Господиня. — Жовті очі з ненавистю дивилися на Келен. — Господиня чекає тебе.

Келен підняла руку. Сині нитки потріскували навколо її стиснутого кулака.

— Піднімешся на моєму шляху чи насмілишся втрутитися — помреш.

Самюель подивився на її кулак, потім подивився Келен в очі. Його безкровні губи розсунулися, він зашипів і стрімко поскакав у ліс, під захист дерев.

В коконі клекочучого гніву Келен рушила по схилу туди, де чекала її жінка-відьма. Вітерець був по-весняному теплий, день — яскравий і радісний.

Келен же радості не відчувала.

Під покровом високих дубів та кленів стояв стіл, накритий білою скатертиною і заставлений стравами, чашками і келихами. Перед столом на мармуровому троні, прикрашеному барельєфами з виноградними лозами з золотими листям і зміями, сиділа Шота. До трону вели три великі ступені.

Нестаріючі очі Шоти кольору мигдалю піднялися на Келен. Шота поклала руки на підлокітники, і кам'яна горгуля підняла голову, немов бажаючи, щоб її погладили. Червоний парчевий навіс приховував господиню трону від сонця, і все ж густе темно-руде волосся Шоти мерехтіло, ніби його торкалися сонячні промені.

Келен зупинилася, пильно дивлячись на відьму. Синя блискавка рвалася на волю.

Шота цокнула пальцями з яскраво нафарбованими нігтями. На її повних червоних губах заграла самовдоволена посмішка.

— Ну-ну, — сказала Шота своїм оксамитовим голосом. — Дівчинка-вбивця нарешті завітала.

— Я не вбивця, — сказала Келен. — І я не дівчинка. Але з мене вистачить твоїх ігор, Шота.

Шота перестала посміхатися і встала. Вітер зметнув її легке плаття. Не зводячи очей з Келен, вона спустилася по мармурових сходах.

— Ти припізнилися. — Шота повела рукою над столом. — Чай охолов, З безхмарного неба вдарила яскрава блискавка, і Келен здригнулася від несподіванки. Блискавка вдарила в чайник, але, як це не дивно, не заподіяла йому шкоди.

Шота глянула на руки Келен і знову перевела погляд на її обличчя.

— Ну от, чай знову гарячий. Хіба ти не хочеш присісти? Будемо пити чай і… розмовляти. — Знаючи, що Шота помітила сині нитки, Келен посміхнулася їй такою ж самовпевненою посмішкою. Шота сіла за стіл і знову зробила рукою запрошувальний жест.

— Будь ласка, сідай. Мені видається, є речі, які треба б обговорити.

Келен сіла. Шота розлила чай по чашках, потім підняла золоту кришку і запропонувала Келен гарячі тости. Келен обережно взяла один, і Шота підсунула їй через стіл блюдо з кульками свіжого масла.

— Ну, — сказала вона, — не так вже й противно? — Проти волі Келен посміхнулася:

— Гидко.

Шота взяла срібний ніж, намазала маслом тост і зробила ковток з чашки.

— Їж, дівчинко. Вбивати завжди краще на повний шлунок.

— Я прийшла не для того, щоб тебе вбити. — Шота лукаво посміхнулася;

— Я вважаю, ти знайшла цьому гідне виправдання, хіба ні? Відплата, чи не так? Або, може бути, самозахист? Покарання? Правосуддя? Розплата? — Посмішка Шоти стала ширше. — Погані манери?

— Ти послала Надін, щоб вона одружила Річарда на собі.

— Ах! Значить, ревнощі, — Шота відкинулася на стільці і піднесла чашку до губ. — Благородний привід, відмінне виправдання. Сподіваюсь, ти розумієш, що ревнощі можуть бути жорстоким тираном.

Келен відкусила шматочок хрусткого тосту.

— Річард любить мене, і я люблю його. Ми хочемо одружитися.

— Так, я знаю. Але від тієї, хто стверджує, що любить його, я б чекала більшого розуміння.

— Розуміння?

— Зрозуміло. Якщо ти любиш когось, значить, хочеш, щоб ця людина була щаслива.

— Річард щасливий зі мною. Я потрібна йому.

— Так — тільки ми не завжди отримуємо те, що нам потрібно, чи не так?

Келен злизала з пальців солодке масло.

— Скажи мені тільки, чому ти нас переслідуєш. — Здавалося, Шота щиро здивована.

— Переслідую? Ти насправді так думаєш? Ти думаєш, що мною рухає злоба?

— Чому ж іще ти завжди намагалася нас розлучити? — Шота витонченим рухом взяла з блюда тост. Вона не кваплячись прожувала його, а потім запитала:

— Чума таки почалася? — Чашка завмерла біля самих губ Келен.

— Звідки ти знаєш про неї?

— Я — відьма. Я бачу потік подій. Дозволь мені задати тобі одне питання.

Якщо ти приходиш до дитині, хворої на чуму, і мати запитує тебе, чи видужає вона, а ти говориш їй правду — чи винна ти в смерті дитини, тому що передбачила її смерть?

— Звичайно ж, ні.

— А. Ну, тоді, мабуть, ти судиш про мене за іншими мірками.

— Я тебе не суджу. Я просто хочу, щоб ти припинила втручатися в наше з Річардом життя.

— Посланця часто страчують за послання.

— Шота, коли ми бачилися востаннє, ти сказала, що, якщо ми зупинимо Володаря, ти будеш у нас в боргу. Ти попросила мене допомогти Річарду.

Ми зупинили Володаря. Це дорого коштувало нам, але ми його зупинили. Ти у нас в боргу.

— Так, я знаю, — прошепотіла Шота. — Саме тому я послала Надін.

Келен відчула, як у неї знову скипає лють.

— Вельми дивний спосіб виразити свою вдячність, — загрозливо сказала вона.

— Ні, дитино, — м'яко відповіла Шота. — Ти дивишся на речі, але очі твої незрячі.

Келен розуміла, що повинна допомогти Річарду, з'ясувавши все, що можливо, — і захистити його, якщо доведеться. Але перш вона повинна отримати відповіді, і, значить, доведеться терпіти цю ухильну бесіду.

— Що ти маєш на увазі? — Запитала вона. Шота потягувала чай.

— Ти лягла з Річардом?

Питання застало Келен зненацька, але вона швидко оговталася. Вона недбало знизала плечима і відповіла байдуже:

— По суті справи, так.

Шота відставила чашку і пильно подивилася на Келен.

— Ти брешеш.

Радіючи, що в голосі Шоти прослизнули нотки переляку, Келен підняла брову:

— Це чиста правда. Якщо тобі не до душі послання, чи будеш ти гніватися на посланця?

Очі Шоти звузилися. Її погляд був спрямований на Келен як стріла, лежача — тятиві.

— Де, Мати-сповідниця? Де це було?

Келен тріумфувала, бачачи, що Шота починає злитися.

— Де? Яка різниця де? Або ти вирішила стати не відьмою, а пліткаркою? Я спала з ним. Подобається тобі це чи ні, але це правда. Я більше не незаймана.

Я була з Річардом; все інше не важливо.

Пильний погляд Шоти став смертельно небезпечним.

— Де? — Повторила вона.

Тон її був загрозливим, і Келен на мить забула, що їй нічого боятися жінки-відьми.

— В обителі між світами, — сказала вона з раптовою тривогою. — Добрі духи… віднесли нас туди. — Вона затнулася. — Добрі духи подарували… вони хотіли, щоб ми були разом.

— Розумію. — Пильний погляд Шоти охолов, і до неї повернулася посмішка. — Боюся, що це не в рахунок.

— Не в рахунок! Що, в ім'я всього святого, ти хочеш скачати? Я була з Річардом. Ось і все. Чи ти допитуєшся тільки тому, щоби впевнитися, що це правда.

— Правда? Ти не була з ним в цьому світі, дитя. У цьому світі, в якому всі ми живемо. Стало бути, це не в рахунок. У цьому світі ти все ще незаймана.

— Нісенітниця якась. — Шота знизала плечима:

— Думай що хочеш. Я рада, що ти не була з Річардом.

Келен склала на грудях руки.

— Цей світ або інший — яка різниця. Я була з ним. Шота глузливо вигнула брову.

— Якщо так, чому ж в цьому світі ви не ляжете з ним, раз ти вже втратила цноту, як стверджуєш? — Келен моргнула.

— Ну, я… Ми… ми подумали, що краще всього почекати, поки…

Дзвінкий сміх Шоти розсипався в ранковому повітрі.

— Ось бачиш? Ти знаєш, що я права. — Вона знову взялася присьорбувати чай, хихикаючи між ковтками.