Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі - Страница 118

— А для цього гроші і не потрібні. Їх потрібно лише перебрати і замінити прогнилі сходинки. А їх можна вирізати з лежачих повсюди дощок.

Парубок витер долоні об штани.

— Раз ти такий розумний, то чого ж не полагодиш сходинки?

— Відмінна думка. Я так і зроблю.

— Та ну? Я тобі не вірю. — До хлопця знову повернулася нахабство.

— Завтра, після роботи, я полагоджу сходинки. Якщо прийдеш, то я навчу тебе, як це робити.

— Може, й з'явлюся, щоб подивитися на придурка, який буде лагодити щось, що йому навіть не належить, і лагодити задарма до того ж.

— Зовсім не задарма. А тому, що я теж ходжу по цій драбині, і щоб будинок, в якому я живу, виглядав пристойніше. І мені не хочеться, щоб моя дружина зламала собі ногу. Але якщо ти захочеш прийти і навчитися, як лагодити сходи, то спершу одягнеш сорочку з поваги до живучих у твоєму домі жінок.

— А якщо я прийду подивитися, але не стану одівати сорочку, як якийсь старий пердун!

— Тоді у мене не знайдеться достатньо до тебе поваги, щоб витрачати час на те, щоб навчати тебе лагодити сходинки. І ти нічому не навчишся.

— А якщо я не хочу нічому вчитися?

— Ну, тоді, навпаки, я дізнаюся щось нове про тебе.

— Та з якого біса мені взагалі потрібно вчитися лагодити якісь дурнуваті сходинки? — Закотив очі хлопець.

— Взагалі-то особливої необхідності вчитися лагодити сходинки у тебе немає, але якщо тобі не наплювати на себе самого, то тобі слід було б хотіти чому-небудь навчитися. Навіть найпростішим речам. Людина починає пишатися собою, тільки якщо робить щось корисне, нехай це всього лише тільки лагодження декількох сходинок.

— Та ну? Я і так пишаюся собою.

— Ти залякуєш людей і їх страх помилково приймаєш за повагу. Ніхто не може дати тобі самоповагу, навіть ті, кому ти небайдужий. Самоповагу людина виробляє сама. А поки що ти вмієш тільки пижиться і виставляти себе дурнем.

— Це кого ти обізвав… — Схрестив на грудях руки хлопець.

Річард ткнув хлопця пальцем в гладкі груди, змушуючи відступити на крок.

— У тебе всього одне життя. Шлятися по вулицях, ображаючи перехожих і лякаючи людей, з твоєю бандою — це все, що ти хочеш від життя? Це все, на що ти хочеш розтратити своє єдине життя? Кожен, хто чогось хоче від життя, хто хоче, щоб його життя щось значило, побажав би вчитися. Завтра я полагоджу ці сходинки. І завтра ми дізнаємося, що ти собою являєш.

Молодик знову з викликом схрестив руки на грудях.

— Та ну? Ну а може, я вирішу за краще провести час з дружками?

— Саме тому твоє життя і залежить тільки від тебе, — знизав плечима Річард. — Не можу сказати, що скоїв щось дуже вже значне в своєму житті, але я завжди сам роблю свій вибір. В даний момент я волію полагодити східці і злегка привести в порядок місце, де я живу, замість того щоб скиглити і чекати в надії, що хтось інший це зробить за мене. І пишаюся тим, що вмію робити це сам.

Лагодження сходів не зробить тебе людиною, але додасть тобі трохи самоповаги. Якщо хочеш, приводь із собою друзів, і я навчу вас всіх, як використовувати ваші ножики на щось корисніше, ніж розмахувати ними перед носом у перехожих.

— Ми ж можемо прийти тебе висміяти, облом.

— Гаразд. Але якщо ви з корешами хочете навчитися чомусь корисному, то краще вам для початку показати мені, що хочете вчитися, і проявивши повагу, прийти в сорочках. Ось перший вибір, що стоїть перед тобою. Якщо зробиш неправильний вибір, то в подальшому можливість вибирати у тебе стане ще більш обмеженою. І мене звуть Річард.

— Як я вже сказав, ти запросто можеш опинитися посміховиськом. — Він скорчив пику. — Річард.

— Тоді смійся, якщо хочеш. Я знаю собі ціну і мені немає потреби доводити що-небудь тому, хто сам собі ціну не знає. Якщо хочеш вчитися, то знаєш, що тобі робити. А якщо ще хоч раз посмієш погрожувати мені ножем або, понад те, моїй дружині, то тоді зробиш саму останню з численних помилок у своєму житті.

Хлопчисько вирішив за краще проігнорувати загрозу і проговорив з ще більшою бравадою.

— І ким же я можу стати? Черговим придурком як ти, що працює до сьомого поту на жадюгу Іцхака і його транспортну компанію?

— Як тебе звуть?

— Каміль.

— Що ж, Каміль, я працюю за зарплату, щоб утримувати себе і мою дружину. У мене є дещо цінне: я сам. Хтось цінує мене достатньо, щоб платити мені за моє вміння і час. В даний момент, ставши вантажником, я зробив черговий раз вибір. І я вирішив полагодити східці, тому що таким чином поліпшу своє життя. — Річард звузив очі. — І взагалі, при чому тут Іцхак?

— Іцхак? Так він же власник транспортної компанії.

— Іцхак всього лише старший вантажник.

— Іцхак колись жив тут, до того, як Орден забрав будинок собі. Мій батько його знав. Взагалі кажучи, ти спиш в його кабінеті. І тоді ця транспортна компанія належала йому. Але він волів жадібності шлях просвітлення, коли йому запропонували вибір. І погодився, щоб міський робочий осередок допоміг йому навчитися стати гідним громадянином Ордена. І тепер він знає, що нітрохи не кращий за інших. Навіть за мене.

Річард озирнувся на стоячу посеред кімнати Ніккі, яка уважно стежила за розмовою. Він геть про неї забув. Йому перехотілося далі вести бесіду.

— Завтра ввечері я дізнаюся, прийдеш ти посміятися чи повчитися. Це твоє життя, Каміль, і твій вибір.

47

Сонце тільки що встало. Розсіяне світло проникало на склад через високі вікна. Угледівши Іцхака, що наближався з черговим списком на розвантаження, Річард зістрибнув з підставки, на якій сидів.

Річард не бачив старшого вантажника майже тиждень.

— Іцхак? Ти в порядку? Де ти пропадав? — Здоровань квапливо підійшов.

— І тобі привіт.

— Ой, вибач. Привіт. Я турбувався. Ти куди запропастився?

— Збори, — скривився той. — Вічні збори. Сидів то в одній конторі, то в іншій. Ніякої роботи, одні збори з того приводу чи іншого. Довелося нанести візити різній публіці, щоб домовитися про відвантаження необхідних людям товарів. Іноді мені здається, що насправді нікому не потрібно, щоб у місто взагалі поставляли якісь товари. Для них було б набагато простіше, якби всі отримували гроші, але при цьому не працювали. Тоді їм не доведеться підписувати папірці і турбуватися, що в один прекрасний день їх можуть призвати відзвітувати за те, що вони це зробили.

— Іцхак, це правда, що ця транспортна компанія колись належала тобі? — Той аж задихнувся.

— Хто тобі це сказав?

— Так як? Ця компанія дійсно належала тобі?

— Гадаю, що до цих пір належить, — знизав плечима Іцхак.

— Що сталося?

— Що сталося? Та нічого, крім того, що я виявився кмітливішим і здогадався, що справа вимагає куди більше турбот, ніж мені здавалося.

— Чим вони тобі пригрозили?

Іцхак деякий час пильно дивився на Річарда.

— Звідки ти? Щось я не бачив таких сільських хлопчаків.

— Ти мені не відповів, — посміхнувся Річард.

— Та навіщо тобі це? — Роздратовано відмахнувся здоровань. — Що було, то було. Людина повинна реально дивитися на речі і вибирати найкраще з того, що їй підносить життя. Переді мною стояв вибір, і я його зробив. Реальність така, яка вона є. А жалем не нагодуєш моїх дітей.

Річарду раптом здалося, що він веде себе жорстоко. І він вирішив залишити цю тему.

— Я все розумію, Іцхак. Правда, розумію. Пробач. — Здоровань знову смикнув плечима.

— Тепер я тут працюю, як і всі інші. Це куди легше. Я повинен підкорятися загальним правилам, інакше втрачу роботу, як і будь-який інший. Нині всі рівні.

— Хвала Ордену. — Іцхак посміхнувся прихованому смислу слів Річарда. Річард простягнув руку. — Давай список.

Старший вантажник простягнув папірець. Там було вказано всього дві адреси, а також кількість, ціна і якість.

— Що це? — Поцікавився Річард.

— Нам потрібно, щоб з фургоном поїхав вантажник, щоб забрати залізо і простежити за доставкою.