Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі - Страница 135

Річард потихеньку дістався до околиці, далі простягалися поля. Він вдихнув повними грудьми аромат свіжозораної землі. Вогні рідкісних ферм мерехтіли як самотні зірки. У місячному світлі Річард розгледів обриси лісу. Коли він в'їхав на територію вуглекопів — вуглекоп, нервовий малий по імені Фаваль, швидко підскочив до фургона.

— Річард Сайфер! Ось і ти! Я вже почав турбуватися, думав ти не приїдеш.

— Чому?

Вуглекоп тоненько засміявся. Фаваль часто сміявся зовсім несмішним речам. Річард розумів, що просто він такий вродився. Фаваль був нервовий мужичок, і своїм сміхом не хотів нікого образити, він просто-напросто нічого не міг з собою вдіяти. Однак багато людей уникали його через цей дивний сміх, побоюючись, що він божевільний — оскільки це покарання, як вони вважали, яким Творець карає грішників. Інші злилися на нього, бо думали, що він сміється над ними. Від цього Фаваль лише ще більше нервував і відповідно ще більше сміявся. У нього не вистачало передніх зубів і ніс був кривий, оскільки не раз бував зламаний. Річард розумів, що вуглекоп дійсно нічого не може з собою вдіяти, тому ніколи на нього не ображався. В остаточному підсумку Фаваль затоваришував з ним.

— Не знаю. Я просто подумав, що ти можеш не приїхати.

Фаваль безпорадно закліпав. Річард був дещо спантеличений.

— Фаваль, я ж сказав, що приїду. З чого ти раптом вирішив, що мене не буде? Фаваль потеребив вухо.

— Та так.

Річард зліз із фургона.

— Мене зупинили міські гвардійці…

— Ха! — Смішок Фаваля розірвав тишу. — Чого вони хотіли? Вони про щось тебе питали?

— Запитали, чи не бачив я чого незвичайного.

— А ти не бачив. — Він хихикнув. — І вони тебе відпустили. Ти нічого не бачив.

— Ну, взагалі бачив я того хлопця з двома головами. — У тиші скрекотали цвіркуни. Фаваль моргав, розкривши рот від подиву.

— Ти бачив людину з двома головами? — Цього разу розреготався Річард.

— Та ні, Фаваль, не бачив. Я просто пожартував.

— Так? Ну, так це не смішно. — Річард зітхнув.

— Напевно. Ти підготував вугілля? Мені ще їздити цілу ніч. Віктор чекає метал, а Пріска — вугілля, інакше, за його словами, йому доведеться закривати лавочку. Він сказав, що ти не виконав його останнє замовлення.

Фаваль захихотів.

— Я не міг! Я хотів, Річард Сайфер. Мені потрібні гроші. Я заборгував дроворубам за дерева, з яких роблю вугілля. Вони сказали, що перестануть постачати мені ліс, якщо я з ними не розплачуся.

Фаваль жив на краю лісу, тому сировини у нього під рукою було навалом, але йому було заборонено рубати ліс. Всі ресурси належали Ордену. Дерева рубали тільки тоді, коли маючі дозвіл на вирубку дроворуби потребували роботи, а не тоді, коли комусь потрібна деревина. Так що більша частина деревини валялася на землі і гнила. Всякий, спійманий за незаконним збором деревини, підлягав арешту за крадіжку у Ордена.

Фаваль благально підняв руки:

— Я намагався доставити Пріска вугілля, але комітет відмовив мені в дозволі. Вони сказали, що я не потребую грошей. Не потребую грошей! Можеш собі уявити? — Він болісно засміявся. — Він сказали, що я багач, тому що у мене є своя справа, і мені доведеться почекати, поки вони подбають про потреби простих людей. Я лише намагаюся вижити.

— Знаю, Фаваль. Я сказав Пріска, що це не твоя вина. Він все розуміє. У нього самого такі ж проблеми. Він просто в розпачі, бо йому до зарізу потрібне вугілля. Ти ж знаєш Пріску. Він вічно гарчить на тих, хто абсолютно не винен в його труднощах. Я сказав йому, що привезу партію вугілля сьогодні вночі і ще дві завтрашньої ночі. Чи можу я розраховувати завтра на дві партії вугілля?

Річард простягнув срібну монетку за вугілля.

Фаваль молитовно склав руки.

— О, дякую тобі, Річард Сайфер! Ти мій рятівник! Ці дроворуби просто мерзенні типи. Так, так, і ще дві завтра. Я вже зараз його роблю. Ти мені все одно що син, Річард Сайфер. — Хіхікнувши, він мотнув головою кудись у темряву. — Он воно, робиться. Ти його отримаєш.

Річард бачив десятки і десятки горбків, схожих на маленькі скирти. Це і були земляні печі. З невеликих дерев'яних полін, вбитих в землю впритул один до одного, робивлося коло. У центр клався трут, потім все це зверху засипалися прілим листям і рокитником, а зверху цю споруду присипали щільно утрамбованою землею. Потім розпалювався вогонь і дірку закривали. Днів шість — вісім з невеликих віддушин виходила волога і дим, а коли дим більше не йшов, віддушини закривали, щоб загасити вогонь. Потім, коли все остигало, земляні печі можна було розкривати і діставати вугілля. Так що робота вуглекопів була досить трудомісткою, але нескладною.

— Давай допоможу завантажити фургон, — запропонував Фаваль.

Річард схопив уже йдучого за вугіллям Фаваля за сорочку.

— Що відбувається, Фаваль?

Фаваль, засміявшись, притиснув палець до губ, немов йому було боляче сміятися. Повагавшись, він все ж пошепки відповів:

— Повстання. Воно почалося. — Річард так і думав.

— Що тобі про це відомо, Фаваль?

— Нічого! Я нічого не знаю!

— Фаваль, це ж я, Річард. Я не видам тебе. — Фаваль засміявся.

— Звичайно, ні. Звичайно, ні. Прости мене, Річард Сайфер. Я так нервую, що не подумав.

— Так що там з цим повстанням? Фаваль безпорадно розвів руками.

— Орден, він душить народ. Жити неможливо. Якби не ти, Річард Сайфер… ну, не хочу про це й думати. Але інші, вони не такі везучі. Вони голодують. Орден віднімає все, що вони вирощують. У людей заарештовують близьких. А ті зізнаються у тому, чого не робили.

Тобі про це відомо, Річард Сайфер? Що вони зізнаються у тому, чого не робили? Я сам ніколи цього не вірив. Я думав: раз зізнаються, значить, винні. Навіщо зізнаватися, якщо невинний? — Він хихикнув. — Навіщо? Я думав, що вони погані люди, охочі заподіяти шкоду Ордену. Я думав, що так їм і треба, і радів, що їх заарештували і покарали.

— Так що ж змусило тебе змінити точку зору?

— Мій брат. — Хихикання Фаваля раптом перетворилося у схлипування. — Він допомагав мені палити вугілля. Ми разом його робили. Ми утримували таким чином наші сім'ї, роблячи вугілля. Гарували від світанку да заходу. І спали в одному будинку, ось там. Он він стоїть. В одній кімнаті. Ми весь час були разом.

У минулому році, на зборах, де ми всі повинні були вставати і розповідати, як Орден робить наше життя кращим, коли ми вже йшли з зібрання, його заарештували. Хтось назвав його ім'я як можливого заколотника. Я тоді не стривожився. Мій брат не був ні в чому винен. Він просто палив вугілля.

Річард чекав продовження. По спині його струменів піт. Фаваль деякий час мовчки дивився в нікуди.

— Я цілий тиждень щодня ходив до казарм говорив їм, що брат нічого не зробив проти Ордена, що ми з ним любимо Орден, що Орден хоче, щоб усі люди були ситі й одягнені.

Гвардійці сказали, що мій брат в кінці кінців зізнався. У державній зраді, як вони це назвали, — він замішаний у змові, мета якої — повалення Ордена. Вони сказали, що він у цьому зізнався.

Я був такий злий, що збирався піти на наступний день до чиновників — в казармах і сказати їм, що вони жорстокі тварюки. Моя дружина кричала і плакала, благала мене не ходити туди, боячись, що і мене теж заарештують. Заради неї і дітей я не пішов. До того ж все одно толку не було б. Вони отримали від мого брата визнання. А раз ти зізнався, значить, ти винен. Це всім відомо.

Вони стратили мого брата. Його дружина з дітьми як і раніше живе з нами. Ми ледь… — Хіхікнувши, Фаваль закусив кісточки пальців.

Річард поклав руку йому на плече.

— Я все розумію, Фаваль. Ти нічого не міг вдіяти. Фаваль витер очі.

— А тепер я винен у інакомисленні. А це ж злочин, знаєш. І я винен у цьому. Я думаю про те, якою могла б бути життя без Ордена. Я мрію обзавестися власним возом — всього лише возом, — щоб мої сини і племінники могли постачати покупцям те вугілля, що ми виробляємо. Хіба це було би не чудово, Річард Сайфер? Я міг би купити… — Він замовк.