Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі - Страница 156

Келен не пам'ятала, якого кольору нині вимпели на командних наметах. Вона ніяк не могла збагнути, скільки в точності днів була відсутня. Десь трохи більше місяця. Вона вхопила за рукав найближчого офіцера.

— Де командири?

— Он там, Мати-сповідники, — вказав він мечем.

— Ви знаєте, що відбувається?

— Ні, Мати-сповідниця. Прозвучав сигнал тривоги. Від пробігаючої сестри я почув, що він справжній.

— Вам відомо, де зараз мої сестри і Уоррен? — Запитала офіцера Верна.

— Сестри тут снують всюди, аббатиса. А чарівника Уоррена я не бачив.

Темніло, і дорогу висвітлювали лише тьмяні вогні багать. Втім, майже всі вогнища загасили по тривозі, так що табір став схожий на чорний лабіринт.

Мимо проскакав роз'їзд д'харіанських кавалеристів. Піхотинці бігом вирушали з табору на розвідкуу. Схоже, ніхто не знав, що саме їм загрожує, але в цьому-то якраз не було нічого незвичайного. Атаки — крім того, що були частими і непередбачуваними, — як правило, ще й учиняли неабиякий переполох.

Келен з Карою і Верною в оточенні щільного кільця солдатів більше години пробиралися до офіцерських наметів по вируючому табору розміром з місто. І в наметах вони не виявили жодного офіцера.

— Безглуздий спосіб дій, — пробурмотіла Келен. Знайшовши свій намет зі стоячою на столику «Сильною духом», Келен зажбурнула всередину сідельні сумки разом зі збруєю. — Давайте-но просто почекаємо тут, щоб нас можна було знайти.

— Згодна, — кивнула Верна.

— Підіть і знайдіть офіцерів, — наказала Келен кільком солдатам зі своєї охорони. — Повідомте їм, що Мати-сповідниця з аббатисою в командирських наметах. Ми будемо чекати тут доповідей.

— І передайте це ж усім сестрам, що побачите по дорозі, — додала Верна. — А якщо побачите Уоррена або Зедда, їм теж скажіть, що ми повернулися.

Солдати зникли в ночі, поспішаючи виконати наказ.

— Мені це не подобається, — пробурмотіла Кара.

— Мені теж, — відповіла Келен, входячи у свій намет.

Кара залишилася вартувати зовні разом із солдатами, а Келен тим часом зняла вовчий кожух і одягалася в шкіряні обладунки. Вони так часто рятували її від ран, що вона воліла з ними не розлучатися. Достатньо лише одній людині прослизнути і увігнати в неї меч — і це швидше за все буде кінець. Якщо пощастить і проткнуть ногу або навіть живіт, є шанс, що якась із сестер вилікує її, але якщо потраплять в якесь інше місце — серце, знесуть голову або перерубають одну з основних артерій, — то тоді навіть маги не зможуть нічим допомогти.

Шкіра обладунків була надзвичайно міцною. Звичайно, мечі, списи і стріли можуть її пробити, але все ж вона досить-таки непогано захищала, при цьому в бою не сковуючи руху. Удар меча повинен бути вірно спрямований, інакше клинок лише ковзне по доспіху, і тільки. Багато солдатів носили металеві кольчуги, що захищали куди краще, але для Келен така кольчуга була занадто важкою. У бою життя залежить від швидкості і спритності.

Келен не збиралася даремно ризикувати життям. Вона куди цінніша для їх справи як вождь, ніж як простий боєць. Але, хоча вона і рідко прямо вплутуватися в бій, бій сам приходив до неї.

Нарешті з'явився сержант з доповіддю.

— Вбивці, — тільки й вимовив він. Одного цього моторошного слова було достатньо. Так вона і думала, і це дуже навіть пояснювало переполох в таборі.

— Скільки жертв? — Запитала Келен.

— Напевно знаю тільки, що один напав на капітана Циммера. Капітан вечеряв біля багаття зі своїми людьми. Смертельного удару йому вдалося уникнути, але він отримав паршиву рану в ногу. І втратив багато крові. Якраз зараз з ним возяться хірурги.

— А вбивця? — Запитала Верна. Питання сержанта, здавалося, здивував.

— Капітан Циммер його прикінчив. — Він скривився від огиди, продовживши доповідь. — Вбивця був у д'харіанській формі. І спокійно пересувався по табору, поки не виявив мету — капітана Циммера — і не напав.

Верна схвильовано сказала:

— Капітанові може допомогти одна з сестер.

Келен кивком відпустила сержанта. Той відсалютував, притиснувши кулак до серця, і відбув, повертаючись до своїх обов'язків.

І тут Келен побачила Зедда. Перед його балахона був мокрим і чорним, безсумнівно, від крові. По обличчю старого чарівника струмували сльози. По тілу Келен побігли мурашки.

Верна ахнула, коли Зедд раптово побачив її і завмер на мить, перш ніж поспішив до них. Верна вчепилася в плече Келен.

Зедд схопив Верну за руку.

— Поспішімо, — тільки й сказав він.

Більше йому нічого і не треба було говорити. Всі і так все зрозуміли.

З сумним криком Верна поспішила за старим чарівником. Келен з Карою побігли слідом. Зедд дуже швидко вів їх серед снуючих солдатів, мчачих галопом коней, маршируючих колон і проводячих перекличку офіцерів.

Перекличка потрібна була через те, що на убивцях була д'харіанська форма і вони могли спокійно підібратися до своєї здобичі. Так що було життєво важливо перерахувати всіх, щоб вичислити чужаків. Важка і складна задача, але необхідна.

Вони проштовхався у натовп біля наметів, де лежали поранені. Хтось вигукував накази, несли поранених. У кожному наметі лежали десять — дванадцять чоловік.

Верна кинулася вперед. Зедд притримав її, взявши за руки.

— Один із нападників порізав Холлі, — здавленим голосом промовив він. — Уоррен знаходився поблизу і спробував захистити дівчинку. Верна, клянуся тобі душею моєю померлої дружини… Я зробив усе, що міг. Хай вибачать мені добрі духи, але я зобов'язаний тобі сказати… Я не в силах йому допомогти. Він кличе тебе і Келен.

Келен завмерла, серце підкотилося до горла. Зедд, легенько підштовхуючи її в спину, примусив поквапитися. Келен слідом за Верною пірнули в намет.

У дальньому кінці палатки лежали закриті простирадлами шість мертвих тіл. Там і сям-під простирадлом стирчали закривавлені руки. На одному з мерців не було чобота. Келен стояла, тупо на все дивилася і ніяк не могла збагнути, яким чином солдат втратив чобіт. Це здавалося так по дурному — померти і втратити чобіт. Трагедія і комедія під одним саваном.

Уоррен лежав на матраці. Над ним схилилася сестра Філіпа. З іншого боку сиділа сестра Фібі, тримаючи його за руку. Обидві підняли на Верну залиті сльозами лиця.

— Уоррен, — промовила сестра Філіпа. — Це Верна. Вона тут. І Келен теж.

Обидві сестри швидко відсунулися, звільняючи місце для Верни і Келен. Затискаючи рот, щоб не заридати вголос, вони стрілою вилетіли з намету.

Уоррен був біліший лежачих поруч чистих бинтів. Його широко розплющені очі дивилися вгору… наче він уже нічого не бачив. Світле кучеряве волосся злиплося від поту. Балахон наскрізь просочився кров'ю.

— Уоррен! — Простогнала Верна. — Ох, Уоррен!

— Верна? Келен? — Ледь чутно прошепотів він.

— Так, любов моя. — Верна обсипала поцілунками його долоню.

— Я теж тут, Уоррен. — Келен стиснула безвольну руку молодого чарівника.

— Я повинен був протриматися. До вашого повернення. Щоб сказати вам обом.

— Що сказати, Уоррен? — Крізь сльози вимовила Верна.

— Келен… — Прошепотів він.

— Я тут, Уоррен, — нахилилася вона до нього. — Не намагайся говорити, просто…

— Послухай мене…

Келен притиснула його долоню до своєї щоки.

— Я слухаю, Уоррен.

— Річард правий. Його видіння. Я повинен сказати тобі.

Келен не знаходила слів.

По його попелястому лицю ковзнула посмішка.

— Верна…

— Що, любов моя?

— Я люблю тебе. Завжди любив.

— Уоррен, не вмирай! — Верна ледве могла говорити крізь душили її сльози. — Не вмирай! Будь ласка, не вмирай!

— Поцілуй мене, поки я ще живий, — прошепотів Уоррен. — І не оплакуй мене, а думай про те, як щасливі ми були. Поцілуй мене, кохана.

Нахилившись, Верна припала до його губ в ніжному люблячому поцілунку, гублячи сльози на його обличчі.

Не в силах довше виносити страждання, Келен вилетіла з намету і опинилася в обіймах Зедда. Вона ридала, уткнувшись йому в плече.