Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі - Страница 169

— Може, він зараз вже вдома.

— Ти знову хочеш зіткнутися з Ніккі? Ти ж знаєш, на що вона здатна. І нам може не так пощастити, як минулого разу. Ми приїхали сюди не для того, щоб з нею битися. Я приїхала просто побачити Річарда. Навіть якщо Річард і повернувся туди — а ми цього не знаємо, — нам точно відомо, що вранці він буде тут.

— Мабуть, — буркнула Кара.

Коли вони дісталися до підніжжя мармурових сходинок, небо вже почало червоніти. Спереду лунали стогони і плач. Причини цього Келен не бачила, але люди на площі відверто плакали. І що дивно, лунав і щасливий сміх. Хтось лаявся останніми словами, немов у нього під загрозою ножа відбирали всі заощадження.

Повільно вповзаючи вгору східцями, Келен з Карою намагалися не висовуватися, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Площу нагорі заливало світло тисяч смолоскипів, і їх кількість вказувало на чисельність натовпу. Запах горілої смоли змішувався з кислим запахом поту великого скупчення людей.

Крізь просвіт, на мить утворився в натовпі, Келен встигла вгледіти, що там, попереду. І моргнула при вигляді того, що постало перед очима. Але це тут же зникло, знову приховане натовпом. Люди попереду плакали, причому багато, судячи по звуку, від радості.

Келен почала розрізняти чоловічі голоси, які ввічливо просили людей не зупинятися і дати іншим можливість подивитися. Скопище обірваних людей повільно просувався вперед, на білий мармур площі, як жебраки на коронації. Над обрієм піднялося сонце, і чисте денне світло нарешті повністю замінило факели. Золоті промені залили площу.

Статуї на стінах викликали огиду. Якщо вони чимось і відрізнялися від решти скульптур, що траплялися Келен в Старому світі, так тільки тим, що були ще більш потворними, ще більш жахливими.

Келен подумки уявила собі лінії «Сильної духом». І думка, що Річарду довелося ліпити ось ці убожества на стінах, викликала нудоту.

Келен відчула, як її обволікає сумне почуття. Ось суть Ордену: біль, страждання, смерть. Ось яка доля чекає Новий світ в лапах цих монстрів. Вона не могла відвести очей від статуй на стінах, від долі, яка чекає народи її батьківщини. Долі, яку настільки багато хто сліпо вітали.

І тут раптом над головами йдучого попереду натовпу Келен побачила піднесені попереду білі фігури. І ахнула. Сонячні промені омивали їх, немов сонце спеціально піднялося, щоб приголубити ці прекрасні форми у всій їх величі.

Кара болісно вчепилася Келен в руку. Її теж вразило видовище. Скульптура чоловіка і жінки вразила уяву Келен благородством духу.

Вона відчула, як по щоках заструмували сльози, а потім відверто заплакала, як і люди навколо неї, уражена пишністю, величчю і красою того, що стояло перед нею. Це було всім, чим не були статуї на стінах навколо. Ця статуя вільно пропонувала те, в чому їм відмовляли.

ЖИТТЯ — було написано на постаменті.

Келен крізь сльози ловила повітря ротом. Вона вчепилася в Кару, а та в неї, і так вони стояли, підтримуючи один одного, оточені з усіх боків натовпом. Мармуровий чоловік не був Річардом, але в ньому було багато від нього. А жінка не була Келен, але досить сильно була схожа на неї, щоб Келен зашарілася від того, що стільки очей дивляться на це.

— Будь ласка, проходьте далі, — безперервно повторювали стоячі з боків чоловіки. Вони були не в уніформі, а також кепсько одягнені, як і всі інші. Схоже, звичайні городяни, просто вирішили допомогти.

Жінка, що пропонувала Келен хліб, ридаючи, впала на коліна. Чиїсь руки дбайливо підняли її і допомогли рушити далі. Ця жінка, що жила в Старому світі, швидше за все ніколи не бачила подібної краси.

Коли Келен обходила навколо статуї, нездатна відірвати від неї очей, вона, як і всі, потягнулася, щоб торкнутися її. Натовп тягнув її далі, але вона все ж встигла торкнутися гладкого каменю, знаючи, що й пальці Річарда теж торкалися його. І від цього розплакалася ще дужче.

По дорозі Келен побачила, що на сонячному годиннику викарбувані слова:

«Твоє життя належить тобі. Повстань і живи». Було видно, що багато повторюють ці слова. По сходинках піднімався натовп, змушуючи людей біля статуї рухатися далі. В іншому кінці площі чоловіки проводили людей між колонами, в другий кінець недобудованого палацу, забираючи їх з дороги тих, хто ще не бачив статуї.

— Шкода, що Бенджамін цього не бачить. — Сині очі Кари блищали від сліз.

Келен охопив напад реготу.

— А я збиралася було сказати: «Шкода, що Річард цього не бачить!»

Кара засміялася разом з нею, і їх, щасливих, людський потік потягнув далі.

Каміль схопив Келен за руку. Вона зауважила, що і Кару він теж узяв за руку.

— Так, — авторитетно заявив він, — це Річард створив!

— Куди йдемо? — Запитала його Келен. — Де, по-твоєму, ми можемо його знайти?

— Думаю, нам треба повернутися до кузні. Будемо сподіватися, Річард скоро з'явиться. А якщо ні, то, може, Віктор знає, де він.

Слова Каміля «це Річард створив» звучали в її голові радісною музикою.

67

Річард виліз через вікно і стрибнув униз. Чоботи зі стуком вдарилися об землю. Він повірити не міг, що так і проспав всю ніч під пологом у фургоні. І повірити не міг, що Йорі не розбудив його, коли приміщення закривалося. Треба думати, мужик порахував, що не його це справа і він не зобов'язаний це робити. Річард зітхнув. Може, Йорі і не знав, що він спить у фургоні.

Річард обтрусився. Він стояв перед приміщенням транспортної компанії, в якій працював, коли тільки приїхав до Алтур-Ранга, і в якому проспав всю ніч. Звичайно, він спав і не підозрював, що Йорі його замкнув.

Річард не знав, куди йти: чи то додому, чи то до Притулку. Небо вже було оранжево-фіолетовим від сходячого сонця. Мабуть, додому йти немає резону. Так він тільки запізниться на роботу. Річард вирішив, що все ж вирушить на роботу.

На роботу. Яку роботу? Сьогодні ж торжество, освячення. Як тільки брат Нарев побачить статую, Річарду вже більше не доведеться хвилюватися щодо роботи.

Він знав, що якщо спробує втекти, то лише ще більше розсердить Ніккі, і тоді життю Келен прийде кінець. Річард провів з Ніккі більше року — стільки ж, скільки з Келен, — і Ніккі неодноразово дуже дохідливо пояснювала йому його можливості. Життя Келен безпосередньо залежить від його поведінки.

Ніякого особливого вибору у Річарда не було. Ну, принаймні він помилується фізіономією Віктора, коли коваль побачить статую. Від цієї думки Річард посміхнувся. Це єдина приємна перспектива наступного дня.

А закінчиться він скоріше за все в тій сирій темній дірі, де він уже побував. Він аж спіткнувся при думці про це. Йому зовсім не хотілося знову там опинитися. Там так тісно. Річард терпіти не міг сидіти взаперті. Особливо в маленьких приміщеннях. Йому активно не подобалося і те, і інше, а якщо все разом, так це взагалі жах.

Але яка би не була страхітлива перспектива такої долі, він виліпив статую з свідомим наміром і конкретною метою, повністю віддаючи собі звіт про можливу розплату. Але те, що він зробив, того варте. Рабство — це не життя. Ніккі якось пообіцяла, що якщо він помре або віддасть перевагу смерті, то це саме по собі буде для неї відповіддю, і вона не заподіє шкоди Келен. Тепер Річард міг тільки сподіватися, що вона стримає цю обіцянку.

Статуя існує. Тільки це важливо. «Життя» існує. Людям необхідно побачити це. У Старому світі багатьом потрібно побачити, що життя існує, і його потрібно прожити.

Для такого раннього ранку на вулицях Алтур-Рангу було вже дуже жваво. У всі кінці мчали підрозділи важко озброєних міських гвардійців. На святкування освячення в місто приїхало багато народу. Річард припустив, що саме тому на вулицях стільки людей.

Гвардійці не звертали на нього уваги. Але він знав, що скоро звернуть.

Прийшовши в Притулок, Річард очманів від побаченого. Вся територія на багато миль була заповнена народом. Люди юрмилися навколо палацу, як мурахи навколо пролитого меду. Він навіть приблизно не міг підрахувати, скільки людей заполонило навколишні пагорби. Було якось дивно бачити таке різнобарв'я там, де раніше виднілися тільки коричнева земля і дороги. Річард і не думав, що на церемонію освячення захоче прийти так багато народу. Втім, останні місяці він працював цілодобово, звідки йому знати, що там планував народ?