Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі - Страница 56

О Творець, яке це щастя, коли повітря заповнює легені, і немає більше тієї болі і тієї байдужості!..

Важко дихаючи, із заплющеними очима, Дженнсен тремтячими пальцями вчепилася в корені. Головне, не зісковзнути знову у воду!..

З кожним подихом до неї поверталася сила. Нарешті, дюйм за дюймом, перехоплюючи руки, вона змогла витягти себе з води на берег і завмерла на боці, важко дихаючи, кашляючи, тремтячи і дивлячись, як всього в декількох дюймах від неї колишеться холодна важка мокра смерть.

Потім вона розгледіла голову змії, яка розрізала воду, легко, граціозно, беззвучно. Жовті очі спостерігали за Дженнсен.

Деякий час колишні вороги дивилися один на одного. Потім Дженнсен прошепотіла:

— Спасибі тобі…

І змія, немов зрозумівши, ковзнула в глибину.

Дженнсен уявлення не мала, про що думала ця тварюка і чому вона не спробувала знову вбити безпорадну, потопаючу людину. Може бути, після першого нападу вона вирішила, що Дженнсен занадто велика, щоб її з'їсти? Може бути…

Але чому вона допомогла? Можливо, це — знак поваги? Може бути, вона просто розглядала Дженнсен як конкурента в пошуках їжі і вирішила прибрати її зі своєї території? Може бути…

Як би там не було, змія врятувала їй життя. Дженнсен не любила змій, але ця врятувала її…

Все ще намагаючись вирівняти подих, вона почала рухатися, на колінах і ліктях, поповзом. Вода збігала з одягу і волосся. Дженнсен не могла стати на ноги — вона ще просто не довіряла своїм ногам. Було добре вже те, що вона може рухатися.

Незабаром вона прийшла в себе настільки, що, хитаючись, підвелася на ноги. Їй треба йти. Час закінчується…

Вона завжди любила ходити. І дуже скоро майже відновила сили. У душі народилося п'янке почуття від того, що вона знову жива і стала такою ж, як раніше. Тепер їй моторошно хотілося жити. І моторошно хотілося, щоб жив Себастян.

Ще більшу радість вона відчула, коли, нарешті, вибралася до місця, де з болота по ліз вгору знайомий скельний гребінь. Вона знайшла потрібне їй місце, вона не заблукала серед бездоріжжя трясовини, і скоро ця моторошна драговина залишиться лише в спогадах. Ставало все темніше, і Дженнсен згадала, що шлях нагору далекий і нелегкий. Дженнсен відчайдушно не хотілося провестити ніч поруч з болотом, але не менш страшно було і підійматися в темряві по хребту.

Ці страхи погнали її вперед. Поки ще світло, вона повинна рухатися. Спіткнувшись, вона згадала, що в деяких місцях по сторонах зяють провалля, і наказала собі бути більш обережною. Ніякі змії не допоможуть їй, якщо вона в темряві зірветься зі скелі. Продовжуючи підніматися, вона не переставала обдумувати те, що їй сказала Алтея. Дженнсен уявлення не мала, як звільнити Себастяна, але знала, що повинна зробити це — адже вона була його єдиною надією. Він врятував їй життя, тепер вона повинна врятувати його.

Їй страшенно хотілося побачити його усмішку, блакитні очі, їжачок сивого волосся. Їй була нестерпна сама думка про те, що його можуть катувати. Вона зобов'язана витягти його з лабетів ворогів.

Але як їй виконати цю неможливу задачу? Ну, для початку треба хоча б повернутися туди, вирішила вона. Може, до того часу вона і придумає який-небудь спосіб…

У Палац її відвезе Том. Том буде чекати, турбуватися. Том… А чому, до речі, Том допомагає їй?

Це питання виникло в її голові, як несподівано знайдений самородок, і застрягло у свідомості, ніби віха. Ось тільки куди її приведе ця віха?

Тому допомагає їй. Чому?..

Вона зосередилася на цьому питанні, продовжуючи підніматися по крутому гребеню. Том сказав, що у нього не буде миру в душі, якщо вона одна та ще й без припасів відправиться на захід. Він заявив, що вона помре, а він не може дозволити, щоб таке трапилося. Начебто досить здорові почуття…

Однак вона розуміла, що за цим щось криється. Він був так рішуче налаштований на допомогу їй, наче це був його обов'язок. Він жодного разу не поставив питання, що вона має намір зробити, лише запитав, як вона збирається йти, і зробив все, щоб допомогти. А потім заявив, що їй слід розповісти лорду Ралу про його допомогу, пояснити, що він, Том, хороша людина. Хоча кинуто це було мимохідь, він був цілком серйозний. Ось тільки що він мав на увазі?

Дженнсен розглядала питання з усіх боків, продовжуючи підйом на гребінь. У вологому повітрі з'явилися крики звірів. Їм відповідали здалеку таким же посвистом і криками. Теплі повітряні хвилі несли з собою болотні аромати.

Дженнсен згадала, що Том бачив її ніж. Вона відкинула поли плаща і виявила обрізані ремінці гаманця. Тоді він і побачив ніж.

Дженнсен зупинилася і випросталась.

Може, Том вирішив, що вона — якийсь… якийсь представник або агент лорда Рала? Може, Том подумав, що вона виконує важливу місію, доручену їй лордом Ралом? Може, Том вирішив, що вона особисто знає лорда Рала?

А може, все простіше? — Вона була повна наполегливої рішучості відправитися в, здавалося б, нездійсненний похід. — І він просто зрозумів, наскільки це важливо для неї…

Дженнсен рушила далі, пірнаючи під важкі гілки. Темрява продовжувала згущуватися, і Дженнсен з новим запалом взялася дертися вгору по крутому схилу. Вона згадала, як Том дивився на її руде волосся. Люди часто відчували занепокоєння, бачачи її волосся. Багато хто думав, що у неї є дар. Вона часто стикалася з людьми, які боялися її через її волосся. Вона навмисно використовувала цей страх в цілях власної безпеки. У першу ніч з Себастяном вона постаралася вселити йому думку, що у неї є спосіб захиститися за допомогою магії, якщо він проявить ворожі наміри. Цим же способом вона відлякала людей в таверні…

Темрява все густішала. Дженнсен розуміла, що продовжувати підйом в таких умовах небезпечно, але не зупинялася. Вона повинна йти вперед. Заради Себастяна…

Раптово щось темне пронеслося повз її лице. Дженнсен коротко скрикнула і ледь не впала, але істота вже помчала геть. Летюча миша… Дженнсен притиснула руку до грудей: серце шалено калатало. Воно билося так само швидко, як крила кажанів. Ці маленькі істоти вилетіли пополювати на мошок, які кишіли в повітрі.

Дженнсен постаралася не думати, що від переляку могла запросто оступитися і впасти в прірву, і продовжувала дерлася далі і далі, час від часу спотикаючись у темряві, тримаючись на дотик за скелю і намагаючись не збитися з шляху.

Пройшла вічність, і її стала турбувати нова думка: з настанням темряви в небезпеці опиниться Том. Яка-небудь тварюка під покривом ночі може вибратися з болота і схопити його. І, вийшовши до лугу, Дженнсен виявить, що Том і коні понівечені чудовиськами, створеними з магії алтеї…

«Припини, — сказала вона собі. — Всі приводи для тривоги не перебереш! «

І раптово вивалилася з заростей на відкритий простір.

Зовсім недалеко горіло багаття. Вона здивовано дивилася на нього, не вірячи своїм очам.

— Дженнсен! — Сидячий біля багаття Том підхопився і помчав до неї. Обхопив її за плечі. — Милостиві духи, з тобою все в порядку?

Вона кивнула, не в силах від втоми промовити ні слова. Він не побачив її кивка — уже біг до воза. Дженнсен важко впала на траву, намагаючись віддихатися і невимовно радіючи, що вибралася з болота.

Тому вже біг назад.

— Ви наскрізь мокра, — сказав він і накинув на неї ковдру. — Що сталося?

— Я була в воді.

На мить він перестав витирати їй обличчя кутом ковдри і насупився:

— Я не хочу втручатися у ваші справи, але не думаю, що це була гарна ідея.

— Ось і змія б з вами погодилася.

Він нахмурився ще більше і схилився до неї:

— Яка змія? Що сталося? Що ви маєте на увазі, говорячи про змію?

Все ще намагаючись віддихатися, Дженнсен мовчки махнула рукою. Вона так боялася, що темрява завадить їй дійти, що фактично протягом останньої години бігла вгору по крутому схилу. І зараз була на межі. Плечі її тремтіли. Всі пережиті страхи обрушилися на неї. Вона зрозуміла, що з усіх сил стискає мускулисту руку Тома. Він, схоже, не помічав цього або вдавав, що не помічає. І Дженнсен відсунулася, хоча було приємно відчувати його силу, надійність і щиру турботу.