Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі - Страница 71

Часом Верну відвідувала неприємна підозра, що передбачена древніми книгами поява Річарда в цьому світі служить для того, щоб довести неспроможність самого поняття пророцтва.

Дії Річарда завжди було нелегко передбачити, навіть — чи вірніше особливо — в пророцтвах. Спочатку Верну дуже засмучували його дії, вона ніколи не могла передбачити, як він відреагує на ту чи іншу ситуацію, або й просто яку несподіванку викине в наступний момент. Тим не менше, незабаром вона прийшла до розуміння, що його видима непослідовність, його різкі переходи від одного питання до іншого, яке, здавалося, не має ніякого видимого зв'язку з попереднім, походить від його унікальної сутності, його виняткової логічності.

Більшість людей не могли б домагатися поставленої мети з такою цілеспрямованою рішучістю. Безліч термінових справ, які потребують уваги, відволікали б їх. Річард, немов у битві з декількома супротивниками одночасно, розташовував події, що відбуваються, по їх важливості, тимчасово залишаючи деякі без уваги, вирішуючи проблеми по мірі необхідності, але завжди тримав у пам'яті свою головну мету. Це іноді створювало у навколишніх помилкове враження, що він кидається від однієї проблеми до іншої, але в дійсності він немов переправлявся через бурхливу річку, перескакуючи з одного каменя на інший і твердо дотримуючись обраного напрямку.

Часом він здавався Верні самим милим чоловіком з усіх, кого вона коли-небудь зустрічала. А інколи — самим нестерпним. Вона давно втратила рахунок митей, коли їй хотілося придушити його. Крім того, що він був тим, хто народжений повести їх за собою в останню битву, і він, завдяки лише своїм особистим якостям, став їх вождем, лордом Ралом, уособленням того, за що вона боролася, як Сестра Світла.

У точності так, як передбачали пророцтва.

І абсолютно всупереч усім пророцтвам.

Можливо, більше всього того, що він означав для всіх інших, Верна цінувала Річарда як друга. Вона від щирого серця бажала йому щастя, такого, яке було у неї з Уорреном. У ті короткі місяці після їхнього весілля вона відчувала себе живою, як ніколи раніше. Після його загибелі вона відчувала себе живим мерцем. Так, вона жила, але лише наполовину.

Верна сподівалася, що якось, можливо, коли вони нарешті отримають перемогу над Орденом, Річард зможе зустріти свою любов. Він так любить життя, йому необхідно розділити з ким-небудь це почуття.

Вона посміхнулася про себе. З першого дня, коли вона зустріла його і наділа йому на шию Рада-Хань, щоб відвести в Палац Пророків і навчити користуватися своїм даром, її життя ніби закрутилася у вирі по імені Річард. Вона виразно пам'ятала той день у селі Племені Тіни, коли забрала його з собою. Це було сумно, бо йшов він проти свого бажання, але це було настільки важливо, що вона двадцять років витратила на його пошуки.

Природно, він пішов з нею не з доброї волі. Дві Сестри Світла, що відправилися разом з Верною, померли, намагаючись змусити Річарда надіти на себе ненависний нашийник.

Надіти нашийник… Верна насупилася.

Це було дивно. Вона спробувала точніше пригадати, як вийшло, що вона зуміла змусити його надягти на себе нашийник, адже він повинен був зробити це сам. Річард ненавидів нашийники після того, як побував у полоні в Морд-Сіт, і все ж він надів його добровільно. З якоїсь причини… Здавалося, вона пам'ятає тільки те, що вона зуміла змусити його…

— Верна, це й справді дивно… — коричневе шкіряне одіяння Бердіни скрипнуло, коли вона нахилилася, пильно вдивляючись в останні сторінки древнього тому, розкритого на столі перед нею. Вона ретельно переглянула листок, перевернула його і підняла очі. — Я знаю, що тут був текст. Тепер його немає.

Спостерігаючи, як відблиски світла танцюють в синіх очах Бердіни, Верна зупинила потік спогадів про далеке минуле і повністю зосередилася на важливих справах, що вимагають уваги зараз.

— А тепер це не та ж сама книга, так? — Бердіна насупилася, а Верна продовжила, намагаючись пояснити. — Можливо, у них однакові назви, але це інша книга. Ти була в Сховищі, і це були різні копії тієї книги. Так?

— Ну добре, припустимо, що ти права і це не та ж сама книга… — Бердіна запустила пальці в хвилю каштанового волосся. — Але якщо у них однакові назви, чому ти думаєш, що копія з Сховища в Замку Чарівників містить повний текст, а в цій пропущені великі шматки тексту?

— Я не стверджувала, що в тій копії немає пропусків. Я тільки хочу сказати, що ви з Річардом вивчали копію, яка знаходиться в Сховищі, а не цю. Те, що ти пам'ятаєш, як ви її читали і не звернули уваги на чисті сторінки, нічого не доводить, тому що ця книга — не та ж сама. Важливіше, що обидві копії могли містити однаковий текст, просто переписувач, який робив цю копію, можливо, залишив посеред тексту чисті сторінки. І можна знайти скільки завгодно причин для цього.

Бердіна дивилася скептично. — І яких же?

Верна знизала плечима. — Іноді в книгах з неповними пророцтвами, на зразок цього, залишають чисті сторінки про запас, на випадок, якщо в майбутньому новий пророк завершить пророкування.

Бердіна вперлася кулаками в стегна. — Чудово. Ось і відповідь на одне з питань. Коли я переглядаю книгу, я згадую те, що прочитала. Можливо, я багато чого не розумію, але загальний зміст я все ж пам'ятаю, пам'ятаю, що я це вже читала колись. Отже, чому ж я не можу пригадати жодного слова з тих частин, які відсутні в цій копії?

— Перше, що спадає на думку, це що ти не можеш нічого згадати просто тому, що на порожніх сторінках не було нічого. Як я вже говорила, порожні сторінки міг залишити той, хто робив копію.

— Ні, я мала на увазі не це. Я хочу сказати, що головна властивість пророцтв — це їх довжина. Оскільки ти володієш даром, ти можеш повніше зрозуміти прочитане. Але не я. А так як я ніколи не могла правильно зрозуміти пророцтва, я більше пам'ятаю їх зовнішній вигляд. Я пам'ятаю, якими довгими вони були. Це пророцтво не повне. Я ніколи не розуміла їх, але добре пам'ятаю, якими довгими вони мені здавалися, і як важко було вловити зміст такого довгого пророцтва.

— Коли щось важко зрозуміти, воно завжди здається більш довгим, ніж є насправді.

— Ні. — Бердіна осудливо відвернулася. — Не те. — Вона повернулася до останнього пророцтва і перевернула сторінку. — Ось тут тільки одна заповнена сторінка, а за нею кілька порожніх. Не можу сказати, що я так само добре пам'ятаю інші книги, але з деяких причин саме цю я читала найбільш уважно. Можу сказати, що я абсолютно впевнена — пророцтво було набагато довше. Я не змогла б з упевненістю сказати, якої довжини були інші пророцтва, але напевно знаю, що це, останнє, займало більше ніж одну сторінку. Воно було набагато довше, ніж те, що я зараз бачу перед собою. Не має значення, наскільки точно я пам'ятаю його зміст або кількість сторінок, але впевнено стверджую, що воно займало значно більше ніж одну сторінку.

Це було те підтвердження, якого чекала Верна.

— Поки що я не бачу сенсу в усьому цьому, — продовжувала Бердіна, — хоча я й правда пам'ятаю цю частину. Там мова йде про самий початок розгалуження, яке має відношення до заплутаного питання повернення до витоків магії, потім про розкол орди, перекручення справи Творця — ця частина, щонайменше, дуже нагадує Імперський Орден — але нічого іншого я згадати не можу. Все, що має бути після згадки про «вождя, який втратив довіру» немов стерто.

І я не вигадала це, Верна, зовсім ні. Я не можу сказати, чому я так впевнена в тому, що подальша частина тексту відсутня, але це так. Але ще більше мене турбує не те, чому ця частина тексту пропала з книги, а те, чому зміст зниклого тексту стерся з моєї пам'яті?

Верна нахилилася ближче і підняла брову. — Тепер, люба моя, це питання турбує і мене.

Бердіна виглядала враженою.

— Ти хочеш сказати, що зрозуміла, про що я кажу? Ти мені віриш? — Верна кивнула.

— Боюся, що так. Я не хотіла впливати на твою думку. Мені потрібно було, щоб ти підтвердила мої підозри.

— Значить, от що цікавило Енн, і вона хотіла, щоб ми перевірили…