Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі - Страница 96

То тут то там на вологій землі під деревами можна було помітити свіжі сліди, залишені Самуелем. По тому, якими довгими були його кроки, було ясно, що компаньйон Шоти пристрасно жадав повернутися під захист господині. Велике враження на Річарда справило те, що Кара першою вказала йому на цей факт. Після того дня в лісі, коли Річард показав їй, Ніккі і Віктору, яку інформацію можна витягти з звичайних відбитків ніг на землі, Кара стала уважніше ставитися до слідів.

Хоча Самуель явно поспішав і, схоже, не мав наміру нападати на них знову, Річард і Кара таки трималися насторожі на випадок, якщо він — або хто-небудь ще — ховається в тіні. Непрохідне болото, крім іншого, допомагало Шоті утримувати непроханих гостей на відстані. Річард не знав, що їх може чекати під прикриттям листя і тіні, але жителі Серединних земель, включаючи чарівників, зовсім не рвалися побувати у володіннях Шоти без великої необхідності.

Дощ перестав, але було настільки туманно і волого, що здавалося, ніби він і не думав закінчуватися. Крони дерев немов увібрали в себе туман і дощ, тепер кидаючи їх великими краплями на землю. Широке листя на довгих вигнутих гілках, що торкалися землі, листя лози, що обвивалася навколо стовбурів дерев, гнулися під вагою цих крапель, від чого навколишній ліс безперервно плавно коливався в тихому, мовчазному повітрі.

Криві дерева на болоті горбилися під вантажем лоз і лишайника, які хаотично і важко звисали з гілок, напівприховані туманом. Жорсткий лишайник і чорна цвіль плямами покривали кору дерев. Не раз на відстані Річард помічав птахів, які спостерігали за ними з гілок.

Над темною застояною водою, що заповнювала западини, немов примари, піднімалися випари. На кордоні води і суші можна було бачити сплутане коріння дерев, що випирало з землі. Якісь істоти рухалися в темній воді, створюючи легкі хвилі і розриваючи плівку ряски. З тіней, що перетинали воду, дивилися чиїсь очі.

Вологе болотне повітря заповнювала какофонія пташиних криків; подорожнім постійно доводилося відмахуватися від комах, що хмарами кружляли навколо них. Ззаду, в тумані, були чутні крики і свисти якихось тварин. У той же час густа нерухома рослинність і гнітюче, сперте, важке повітря надавало цьому місцю особливого тривожного спокою. Річард бачив, як Кара гидливо морщить ніс, почувши запах гнилі.

Стежка крізь густу рослинність все більше ставала схожа на живий зарослий тунель. Річард був радий, що їм не довелося ризикувати, шукаючи стежку в оточуючому їх болоті. Він відмінно уявляв всі кігті і ікла, що терпляче очікували там на обід.

На краю похмурого болота Річард зачекав, не виходячи з глибокої тіні. З-під темної плутанини гілок, звисаючого моху і чіпкої зеленої рослинності, здавалося ніби дивишся з печери на чудовий сяючий день. Незважаючи на мряку та туман на болоті, вечірнє сонце пробилося через товщу хмар, кидаючи промені світла на долину. Перед ним постало казкове видовище.

Навколо вкритої зеленню долини з усіх боків височіли неприступні сірі стіни навколишніх гір. Наскільки Річард знав, єдиний шлях до житла Шоти проходив через болото. Долина розкинулася, немов хвилястий килим з трав і диких квітів. Дубові, кленові, букові гаї плямами вкривали пагорби і спускалися в низини вздовж струмків, листя поблискувало у світлі вечірнього сонця.

У темному лісі, де стояли Річард і Кара, було відчуття, ніби стоїш на кордоні дня і ночі, дивлячись з темної сторони на радісний день. Неподалік, за чагарником і заростями дикого винограду вода спадала зі стрімкого схилу на краю болота і зникала в вертикальному стовпі туману, стікаючи до чистих озер і струмків далеко внизу. Її віддалений рев звідси, з висоти, звучав не голосніше, ніж шипіння. Дрібні бризки і туман зволожили їх лиця, поки вони з межі лісу милувалися відкрилася картиною.

Річард повів Кару по стежинці, що відходила від основної, яка закінчувалася, впираючись в скелі. Вузьку стежинку було б майже неможливо знайти, якщо б з попереднього візиту він не запам'ятав, де її шукати. Вона проходила через лабіринт валунів, майже прихованих під шаром тьмяної зеленої папороті. Лози, лишайник і чагарник також допомагали приховати непомітну доріжку.

На краю скель вони нарешті почали спускатися вниз. Стежка до долини здебільшого складалася із сходинок, тисяч сходинок, вирізаних в скелі. Сходи, звиваючись, спускалася вниз, повторюючи природні вигини місцевості, іноді оббігали валуни, піднімались на природні кам'яні підвищення, тільки для того, щоб дугою спуститися з них же до ущелини між валунами, або пройти по мосту між ними.

Вид на долину зверху був вражаючим. Потічки, що мчали по гірських схилах, звивалися між пологих пагорбів; це було найкрасивішим з того, що він коли-небудь бачив. Дерева, місцями збираючись разом, місцями в гордій самоті стояли на вершинах пагорбів, спокійні, притягаючі погляд, вселяючі надію.

Вдалині, посеред долини, між величних дерев, стояв прекрасний палац, сама витонченість, грація і блиск. Вишукані шпилі тяглися в небо, легкі мости з'єднували башти, навколо башточок вилися ажурні сходи. Кольорові прапори і стрічки майоріли на вершині кожної башти. Якби про величний палац можна було сказати, що він виглядає жіночним, то до цього палацу це визначення підійшло б у точності. Це місце виглядало підходящим для жінки на зразок Шоти.

Якщо не вважати Хартленда, де він виріс, і гір на захід від нього, куди Річард відвіз Келен видужувати в те коротке чарівне літо, він ніколи не бачив місця, яке могло б зрівнятися по красі з цією долиною. Тоді саме це змінило його уявлення про Шоту, що склалося у нього до їх першої зустрічі. Проходячи через болото, він думав, що тут саме підходяще місце для житла відьми. Але коли йому сказали, що її домом, як не дивно, була вся ця долина, він вирішив, що, в того, хто міг назвати таке мирне, гарне місце домом, звичайно ж, має бути щось хороше. Пізніше, коли він побачив красу Народного палацу, будинку Дарка Рала, він перестав приймати в розрахунок таку наївну точку зору.

У нижній частині скелі біля водоспаду дорога вела до покритих травою полів, петляючи між невеликими пагорбами. Перш ніж вирушити далі, Кара запропонувала скористатися можливістю вмитися і трохи привести себе в порядок.

Річард знайшов цю ідею відмінною, зупинився і зняв з плеча мішок. Йому дуже потрібно було промити опіки і трохи підлікувати їх. Крім того, його одяг був мокрим від поту і весь в багнюці, і йому здавалося, що він виглядає як жебрак.

Одного разу Келен сказала йому, що дуже важливо справляти на людей позитивне враження. Вона хотіла, щоб він підібрав собі щось краще, ніж простий одяг лісового провідника. У той час вона намагалася переконати його, що якщо він хоче, щоб люди вірили йому і слідували за ним, раз вже він — лорд Рал і правитель Д'харіанської імперії, йому варто і виглядати відповідно.

Зовнішність, на додаток до всього, є віддзеркаленням того, що людина думає про себе і, отже, про решту. Людина, покалічена ненавистю чи невпевненістю в собі, відображає ці почуття в своїй зовнішності. Тому така зовнішність не вселяє довіри іншим, і хай не завжди достовірно, але по більшій частині вона відображає внутрішній світ людини — усвідомлює вона те чи ні.

Птах, у якого відсутня самоповага, навіть при доброму здоров'ї дозволить своєму пір'ю виглядати пошарпаними. Невпевнена пума дозволить своєму хутру довго залишатися тьмяним і брудним. Статуя, призначена показати велич людини, не зможе передати цю ідею, зображуючи її розпатланою і обшарпаною.

Річард зрозумів точку зору Келен, але, як факт, він почав це розуміти ще до тієї розмови. Він знайшов велику частину шатів стародавнього бойового чародія в Замку Чарівників. Він використав основні елементи тієї екіпіровки, але додав дещо своє. Він не знав, яке враження це справляло на інших людей, але він ясно пам'ятав, як була вражена Келен.

Річард обійшов скелю біля водоспаду в пошуку відокремленого містечка, щоб обполоснутися, поки Кара шукала інше для себе. Вона обіцяла не затримуватися довго.