Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі - Страница 107

Допомога, яку намагалася здійснити Еді, була явно недостатньою. Річард розумів, що найважливіше зараз — це розшукати того, хто може зняти нашийник з шиї Ніки, як можна швидше. Ніккі просто не витримає тривалих пошуків. А Натан був найближчою надією.

— Еді, — Річард вказав підборіддям у бік, звідки з'явилася Сестра Тьми, — Там людина. У нього обличчя розмальоване червоною фарбою. Можеш допомогти йому?

Еді подивилася на лежачого.

— Можливо.

Вона поспішно підійшла до чоловіка і опустилася поруч з ним на коліна. Він ще не зовсім отямився, як і більшість інших солдатів, яких розкидало вибухом.

Еді схилила голову, її пряме сиве волосся впало їй на обличчя, а тонкі пальці натискали на червоні символи, що перетинали риси обличчя гравця. Брюс судорожно зітхнув. Його очі широко відкрилися. Він тільки глибоко зітхнув, коли Еді вправляла йому руку на місце.

Через хвилину він уже міг сидіти. Водячи головою з боку в бік, він намагався розім'яти забиті м'язи шиї.

— Що сталося?

— Брюс, поквапся, — сказав Річард, — Ми повинні забиратися звідси.

Лівофланговий нападаючий команди Річарда озирнувся навколо, переводячи погляд по черзі на людей, що лежали на землі, на Бенджаміна, переодягненого в охоронця Джегана, на Еді, і, нарешті, на Річарда, що стояв трохи в стороні і тримав Ніккі на руках.

Брюс схопився за меч.

— Рубен, що відбувається?

— Це довга історія. Ти прийшов мені на допомогу, ти врятував мені життя. А зараз час робити вибір — на чиїй стороні ти залишаєшся?

Брюс насупився, почувши таке питання.

— Я гравець твоєї команди. Я з тобою. Чи ти не знав цього?

Річард подивився йому прямо в очі.

— Мене звати Річард.

— Ну, я й здогадувався, що не Рубен. Занадто просте ім'я для головного гравця.

— Річард Рал, — додав Річард.

— Лорд Рал, — поправив генерал, готовий до всіляких несподіванок з боку Брюса. Те, що йому доводилося підтримувати Джилліан, анітрохи йому не заважало.

Брюс побіжно перевів погляд з одного обличчя на інше.

— Ну, якщо ви всі хочете померти, можете залишатися тут до тих пір, поки ці малі не прокинуться. У цьому випадку я не з вами. Якщо ви волієте вижити — тоді мені з вами по дорозі.

— Насип, — прохрипіла Ніккі.

Річард підняв її голову вище.

— Ти впевнена, Ніккі? Ми можемо спробувати пройти дорогою по плато, — його лякала невизначеність шляху, який вона вказувала, і він не міг дозволити собі ризикувати даремно її часом. — Я знаю, що шлях до воріт добре охороняється, але ми можемо спробувати пробитися до них боєм. Еді може допомогти трохи. Ми можемо спробувати зробити це…

Судома скрутила шию Ніккі, притиснувши її голову до нашийника. Її очі пильно дивилися тільки на його обличчя, як на єдиний порятунок.

— Насип, — прошепотіла вона ледь чутно.

Цей погляд надав Річарду рішучості. Він прийняв рішення.

— Пішли, — сказав він іншим. — Нам треба дістатися до насипу.

— До насипу пристойна відстань, — сказав Брюс, коли вони стали залишати освітлене місце, — нам доведеться пробиватися через солдатів, готових битися.

Частина табору, в якій вони знаходилися, була відносно спокійна. Всі солдати ще лежали на землі, не приходячи до тями. Решту табору знаходився в стані повного хаосу.

Генерал Мейфферт трохи перемістив вагу Джилліан по руці і вказав у сторону своїм мечем.

— Там маленький фургон. У ньому ми можемо заховати Ніккі і Джилліан.

— Ця фарба на вас обох не дасть ніякої можливості піти вам далеко. Кілька сотень тисяч солдатів рішуче… налаштовані знищити вас. Без наміру образити вас, лорд Рал, хочу сказати, що в цій ситуації у Вас немає шансів. Тому я хочу, щоб ви двоє сховалися в фургоні разом з Никі і Джилліан. Еді і я будемо керувати фургоном. Всі будуть вважати мене одним з охоронців Імператора, а Єді — Сестрою. Ми можемо говорити, що виконуємо важливе доручення імператора Джегана.

Річард кивнув.

— Добре. Мені така ідея подобається. Поквапимся.

— Хто цей малий? — Запитав Брюс, нахиляючись до Річарда.

— Мій головнокомандувач, — відповів той.

— Бенджамін Мейфферт, — сказав генерал, коли вони попрямували до фургона. І посміхнувшись, додав, — Ви заслужили вдячність багатьох хороших людей, ступивши просто в пащу смерті, коли боролися поруч з лордом Ралом.

— Ніколи раніше не зустрічав генерала, — пробурмотів Брюс, квапливо наздоганяючи решту.

Верна склала руки на грудях і, тихенько зітхнувши, глянула на Кару. Кара, в обтягуючому червоному шкіряному одязі стояла нерухомо, уперши кулаки в стегна. Зграйка чоловіків і жінок у білих балахонах пересувалися все далі по коридору.

Вони пильно розглядали білі мармурові стіни, проводили кінчиками пальців по їх поверхні, а іноді зупинялися і завмирали так близько від стін, ніби намагалися почути звуки зі світу мертвих.

— Ну? — Запитала Кара.

Керуючий, Даріо Дарайа приклав палець до губ, закликаючи до тиші. Він хмурився весь той час, протягом якого спостерігав за групкою своїх людей.

Вони то різко пересувалися від однієї стіни до іншої, то їх рухи сповільнювалися і вони тихо ковзали по коридору, нагадуючи руху поплавця на поверхні річки. Потім він повільно попрямував до Морд-Сіт.

Його пальці пробіглися по небесно-блакитний облямівці, яка йшла каймою по білосніжному вбранні. Зупинившись перед Карою, він у задумі смикав короткі сиве волосся, оздоблюють його лисину.

— Я не зовсім впевнений, Пані.

— Не впевнений у чому? Не впевнений, в тому що я права, чи не впевнений, що правильно їх розумієш?

— Ні, ні, Пані Кара. З вами я згоден. Тут дійсно щось не так.

Верна зробила крок вперед.

— Ви згодні з Карою?

Чоловік кивнув ствердно.

— Тільки я не впевнений, що зможу пояснити, що це могло б бути.

— Це наче щось не на своєму місці, — припустила Кара.

Керуючий підняв вгору палець.

— Так, я думаю — це правильне визначення. Вірніше, по відчуттях, це як ніби ви заблукали в цьому місці, тому що всі кімнати були переставлені місцями і знаходяться зовсім не там, де були до цього.

Кара розсіяно кивнула, спостерігаючи за працівниками склепу, які беззвучно ковзали вздовж протилежної стіни. Слуги рухалися далі по коридору і їх голови то піднімалися вгору, то опускалися вниз, а очі невідривно дивилися на стіни.

Верна подумала, що з боку це виглядає, як прочісування території зі зграєю собак.

— Ви раніше управляли штатом склепу, — звернулася Верна до чоловіка, — Як ви можете не знати, що саме тут змінилося?

Вона не могла припустити, як щось тут може бути недоречним або змінитися. Кілька килимів на підлозі, пара крісел в бічній кімнаті — не було нічого іншого, що могло б змінитися, залишаючись при цьому непоміченим.

Даріо подивився на своїх людей, потім обернувся до Кари і Верне.

— Я дбаю про забезпечення життєдіяльності працівників склепу — житлові приміщення, їжа, одяг, постачання необхідних речей для їх роботи і тому подібне. Так, я керую штатом склепу, але вони єдині, хто безпосередньо виконує тут всі роботи.

— А в чому саме полягає їхня робота? — Запитала Верна.

— Взагалі-то, головним їх обов'язком вважалося підтримання тут чистоти і порядку. Коридори підземелля розтягуються на милі. Слуги міняють масло в лампах та свічки в одних місцях, і стежать, щоб постійно горіли факели в інших.

Іноді тріскається камінь, і його необхідно відновити або замінити. Труни, які не були замуровані в стіни або підлогу, повинні завжди знаходитися в хорошому стані: металеві поверхні поліруються, щоб не допустити появи нальоту, а дерев'яні натираються воском, щоб деревина не пересихала.

Якщо раптом відбувалися протічки, надгробки ретельно оглядалися, щоб упевнитися, що волога не викликала появи іржі, чи цвілі.

Службовці склепу, в кінцевому рахунку, були обслугою попереднього лорда Рала. Вони виконували всі його специфічні побажання, коли він вказував їм. Адже всі поховані були його предками.