Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі - Страница 136

Замок клацнув після повороту ключа. Рейчел втиснулася в стіну, бажаючи втекти, але, знаючи, що вона не може. Важкі залізні двері рипнули, відкриваючись. Світло лампи хлинуло в кам'яну в'язницю Рейчел. Несучий лампу силует ковзнув усередину. Рейчел здивовано моргнула, коли побачила посмішку.

Це була її мати.

Рейчел стрімко схопилася. З текучими по її щоках слізьми вона підбігла до жінки і обхопила руками її талію. Вона відчувала тішачі її руки, які ніжно обіймають її. Рейчел заридала, радіючи несподіваним обіймам.

— Ну, заспокойся, заспокойся. Все тепер буде добре, Рейчел.

І Рейчел знала, що так і буде. З появою її матері несподівано все встало на свої місця. Страшні чоловіки, відьма — ніхто з них більше нічого не значив. Все тепер в порядку.

— Спасибі за те, що прийшла, — сказала вона крізь сльози. — Я була так налякана.

Її мати присіла, обіймаючи її міцніше.

— Я бачу, ти скористалася тим, що я тобі дала в минулий раз.

Рейчел схилила голову на мамине плече.

— Він врятував мене. Він врятував моє життя. Спасибі тобі.

Втішаюча рука гладила її спину, мама ніжно посміхнулася щирому щастю Рейчел. Рейчел відсторонилася.

— Ми повинні йти. До того, як ця жахлива відьма повернеться, ми повинні піти. І тут ще є солдати — злі солдати. Ти повинна не дати їм побачити тебе. Вони можуть зробити з тобою жахливі речі.

Сяючи і посміхаючись, мама пильно подивилася на неї.

— Ми зараз в безпеці.

— Але ми повинні йти звідси.

Все ще посміхаючись, її мати кивнула.

— Так, повинні. Але я хочу, щоб ти дещо зробила для мене.

Рейчел припинила плакати.

— Що завгодно. Ти врятувала мені життя. Та крейда, що ти мені дала, врятувала мене від примар-кулдиків. Вони б розірвали мене на частини. Те, що ти мені дала, врятувало моє життя.

Її мама приклала руку до її щоки.

— Ти сама врятувала своє життя, Рейчел. Ти використала свою голову і врятувала своє життя. Я всього лише трохи допомогла тобі, коли зрозуміла, що тобі це знадобиться.

— Але це була та допомога, якої я потребувала.

— Я дуже рада, Рейчел. Тепер же мені потрібна твоя допомога.

Рейчел знизала плечима.

— Чим же я можу тобі допомогти? Я ж ще невелика, щоб багато чого зробити.

Її мама посміхнулася під час паузи.

— Ти як раз походиш по розміру.

Рейчел не могла уявити собі, для чого ж це вона може походити по розміру.

— Тоді, що ж це?

Її мати підняла лампу і встала. Вона взяла Рейчел за руку.

— Ходімо. Я покажу тобі. Мені потрібно, щоб ти доставила дуже важливе послання для порятунку іншої людини.

Як тільки вони рушили в кам'яний коридор, лампа освітила порожній простір. Охоронців ніде не було видно.

Рейчел сподобалася думка допомогти комусь ще. Вона знала, що значить боятися і потребувати допомоги.

— Ти хочеш, щоб я віднесла послання?

— Так, саме так. Я знаю, що ти хоробра, але ти не повинна боятися того, що побачиш. Обіцяю, там нічого боятися.

Поки вони поспішно йшли по коридорах, Рейчел почала хвилюватися. Вона знала, що її мама вже допомагала їй раніше. І вона хотіла надати їй допомогу.

Але все це звучало лякаюче. Коли людина говорить, що нічого страхатися, це означає, що боятися є чого. Однак, все це було не так страшно, як ті чоловіки зі злими поглядами, або як зла відьма.

Чейз вчив, що страх це нормально, але щоб вижити і допомогти собі, треба бути господарем свого страху. Страх, як він завжди говорив, не може врятувати тебе, на відміну від управління ним.

Рейчел підняла погляд на свою прекрасну матір.

— І для кого це послання?

— Воно щоб допомогти другу. Річарду.

— Річарду Ралу? Ти знаєш Річарда?

Її мама глянула на неї.

— Ти знаєш його, і це головне. Ти ж знаєш, що він намагається всім допомогти.

Рейчел кивнула.

— Я знаю.

— Добре, йому знадобиться допомога. Я хочу, щоб ти віднесла йому повідомлення від мене, і дізналася, чи можемо ми чимось йому допомогти.

— Чудово, — сказала Рейчел, — я з радістю йому допоможу. Я люблю Річарда.

Її мама кивнула.

— Добре. Він людина, що заслуговує твоєї любові.

Вона зупинилася перед важкими дверима і м'яко стиснула руку Рейчел.

— Не бійся зараз, добре?

Рейчел втупилася на неї, відчуваючи, що душа йде в п'яти.

— Гаразд.

— Тут нічого боятися, обіцяю. І я буду тут поруч з тобою.

Рейчел кивнула. Її мама відчинила двері в холодне нічне повітря.

Рейчел побачила через дверний проріз, що вже зійшов місяць. До цього Рейчел була в темній камері, і тут був лише світло від лампи, тому вона могла добре бачити все зовні. Це було схоже на внутрішній двір, огороджений кам'яними стінами. Двір був досить великий не тільки для кущів, але і для дерев.

Разом вони ступили в холодну темряву. Рейчел скам'яніла, коли побачила палаючі зелені очі, які дивився на неї зверху вниз. У неї перехопило подих, не даючи їй закричати.

Величезні крила голосно грюкнули, широко розкриваючись. Завдяки місяцю за крилами, Рейчел побачила пульсуючі вени на натягнутій шкірі крил. Це був гар. Рейчел зрозуміла, що звір в мить ока розірве їх на частини.

— Рейчел, не бійся, — вимовила її мама ніжним голосом.

Рейчел не могла поворушити ногами.

— Що?

— Це Гратч. Він друг Річарда. — Вона повернулася до смертоносного звіра і поклала долоню на його величезну волохату руку, заспокоюючи його. — Це ти, Гратч?

Його рот широко розкрився. Великі ікла заблищали у світлі лампи. Пара від його дихання свистіла, проходячи через ці ікла назовні в холодне повітря.

— Гррратч люююб Рйіч-ааарг, — прогарчав створення.

Рейчел моргнула. Це було не зовсім гарчання. Воно звучало, як слова.

— Він тільки що сказав, що любить Річарда?

Гратч ствердно кивнув. Мати Рейчел теж кивнула.

— Правильно. Гратч любить Річарда. Як і ти.

— Гррратч люююб Рйіч-ааарг, — повторив звір.

На цей раз Рейчел краще змогла зрозуміти сказане Гратчем.

— Гратч тут щоб допомогти Річарду. Але ти теж нам потрібна.

Рейчел, нарешті, відвела очі від величезного звіра, щоб подивитися на маму.

— Але що я можу? Я не така велика як Гратч.

— Ні, не така. Ось чому Гратч зможе тебе нести на спині. А ти, в свою чергу, зможеш понести послання.

Потік висхідного повітря овіяв обличчя Річарда, що стояв на вузькій дорозі, що вела від Народного Палацу вниз до краю плато. Натан, вставши з лівого боку від нього, перехилився через край, щоб глянути в глибину крутої прірви. Навіть в такі моменти, як зараз, пророк був одержимий цікавістю дитини. Дитини, якій було не менше тисячі років від роду. Річард припустив, що, залишаючись в ув'язненні майже все своє життя, він цілком міг залишитися дитиною.

Ніккі, розташувавшись праворуч від Річарда, зберігала спокій. Річард не міг сказати, винив він її чи ні. Кара і Верна чекали позаду нього. Обидві виглядали так, немов збиралися скинути когось з краю кручі. Річард знав, що, незважаючи на зовнішній вигляд, якщо хтось і був дійсно в змозі викинути таку річ, так це був Натан. З тих пір, як він дізнався, що Енн вбита, в ньому кипіла прихована лють. Річард міг з легкістю зрозуміти цей безмовний гнів.

Механізми розвідного моста заскрипіли, загуркотіли важкі ланцюги, коли охоронці обертали важіль, щоб опустити міст. Коли важкі балки і дошки почали повільно спускатись, Річард, нарешті, зміг розгледіти обличчя самотнього солдата, який чекав по іншу сторону. Перше, що він побачив, — були темні очі, яскраво палаючі по той бік прірви.

Молодий чоловік був великим, він тільки вступив в розквіт своїх сил, з масивними грудьми і руками. Сальні пасма волосся звисали на його могутні плечі. Схоже, він ніколи в житті не мився. Річард відчував його запах, який долинав з того кінця прірви.

Схоже, що ця молода людина вже починала ставати чудовим зразком худоби Імперського Ордена. Він був чудовим прикладом звичайного солдата Ордена: зарозумілий, розпущений головоріз, молодий, керований своєю спрагою і емоціями, — і ні крапельки не заклопотаний тим збитком і стражданнями, які він заподіював, щоб отримати те, що хотів. Він був позбавлений милосердя, співчуття або співчуття до тих, кого він змушував страждати. Їх страждання нічого для нього не означало. Він був повністю поглинений собою і відданий тільки своїм власним бажанням, він був готовий зробити все, що завгодно, щоб задовольнити їх.