Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 33

Очевидці були збентежені небаченим до того дійством. Один з них так описує влаштований полуботківцями похід-демонстрацію до приміщення Центральної Ради:

«В повітрі було тихо, сонце світило яскраво. Заповідався чудовий, погідний день.

Я дійшов до Бесарабки й повернув був на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на себе якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив я велике-жовто-блакитне знамено.

Я зупинився. Не тому, що походи з українськими прапорами були рідкістю в ті часи. Навпаки, до тих походів у 1917 р. око так призвичаїлося, що вже не робили на глядача більшого, як усяке повсякденне явище, враження… Але той похід, який я побачив ранком 5 липня, сильно вразив мене якоюсь відмінністю, небуденністю, непохожістю на всі інші походи. Був се глибоко мовчазний, зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену важну ціль — і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалася глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, якого кінцем була смерть або побіда. Рішучість і зосередженість тієї маси людей на цілі, до якої вони йшли, була так різко позначена на їх руху, що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких походів ні перед тим, ні потом я ніколи в своєму житті не бачив. Він на ціле життя лишив у мені незатерте глибоке враження. Я стояв, мов окам’янілий, і дивився. Таке ж враження, як і на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинилися і мовчки вглядалися в цю сіру, рішучу, одностайну, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок на вуличному камені й не оглядаючись ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених у руках крісах без слів промовляла про те, що це не парад, а якась данина на вівтар своєї батьківщини й святого обов’язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура бойова маса вояків, — я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська маячив жовто-блакитний бойовий український прапор»245.

Проходячи повз будинок Педагогічного музею, полуботківці вигукували: «Слава Українській Центральній Раді!»246.

Різною була реакція політичних кіл на розвиток кризи в Києві. Мабуть, найбільш поінформованою про настрої полуботківців, їхні можливі дії була Центральна Рада, Український Генеральний військовий комітет. В приміщенні Української Ради скликано екстрену нараду Генерального секретаріату за участю членів УГВК, коменданта міста генерала Цицовича, якого повсталі досить швидко звільнили з-під арешту, начальника штабу Київської військової округи, а також представника полуботківців — командира полку, прапорщика Романенка. В результаті командир повсталих дав згоду передати всі караули, зайняті полуботківцями, полку ім. Б. Хмельницького247.

Засідання в Генеральному секретаріаті відбувалося уже після одержання інформації про розстріл демонстрації в Петрограді і зосередження влади в руках Тимчасового уряду. Безумовно, це не могло не вплинути на зміст рішення. Операція ж зі «зміною караулів» була, очевидно, найбезболіснішою і водночас давала Центральній Раді можливість наступного маневрування, більше того, нагромадження політичного капіталу за будь-якого варіанту розвитку подій.

В офіційному повідомленні «Робітничної газети» позиція і дії Центральної Ради знайшли таке висвітлення: «Коли про події довідались У. Ц. Рада і Генер. Військ. Комітет, вони негайно ж вжили всіх заходів, щоби встановити у місті спокій і порядок.

Був викликаний полк ім. Хмельницького і за його допомогою вже на 1-шу год. дня було знято всі караули полуботківців і припинено всякі непорядки у місті. Майже ніде полуботківці не робили опору, лише при видаленню їх з вещевих складів і арсеналу виникли сутички й дійшло до вжиття зброї. Є поранені й вбиті з тої й з другої сторони. Витісняли тут полуботківців юнкери»248.

Участь членів Центральної Ради і УГВК у агітації серед полуботківців здебільшого була ефективною. Газета так передає один з епізодів: «Члени Ради вступають в розмову з солдатами. Український військовий депутат прап. Герасименко звертається до сотні з короткою промовою і запитує, чи довіряють вони Центральній Раді? «Віримо!» дружно одповідають солдати і погоджуються йти назад в свої казарми»249.

Дії Центральної Ради і Штабу Київської військової округи координувались. Ще о 10 годині ранку на нараді представників Генерального секретаріату Центральної Ради і командування КВО було досягнуто угоди, згідно якої полковник Ю. Капкан відмінив наказ про зосередження в своїх руках повноти влади і зобов’язав всі військові частини підкорятись розпорядженням командуючого округом250.

Мабуть, вперше дійшли не просто згоди, а такої єдності поглядів і дій, коли керівництво операціями довірили представнику УГВК. Виконуючий обов’язки головного начальника Київської військової округи генерал-лейтенант Трегубов (Оберучева, як відзначалось вище, в Києві на той час не було) видав такий наказ по Київському гарнізону: «Члену Українського Генер. Військ. Комітету, що состоїть при Центральній Раді, Генерального штабу ген. — майору Кондратовичу доручаю за згодою У.Ц.Р. встановити порушений в деяких частинах гарнізону м. Києва порядок. В разі потреби звертатись до коменданта за нарядом війська. 5 липня 1917 р. ген. — лейт. Трегубов»251.

Не можна відкинути і свідомого прагнення начальства штабу КВО якомога більше «задіяти» в придушенні виступу полуботківців УГВК. Адже саме 5 липня в «Робітничій газеті» з’явилась стаття «Військовий Генеральний Комітет» за підписом «Д. А.», що своєрідно тлумачила положення 2-го Універсалу, в якому не було згадки про Генеральний військовий комітет, а йшлося лише про представництво Центральної Ради у різних вищих військових інстанціях з метою комплектування окремих українських частин. «Отже ясно, — зазначалося в публікації,— що завданням Генерального Комітету має бути комплектування українських частин, значить, організація їх і тільки. Права і обов’язки командування до Генерального Комітету не належать. Міністри, що вели переговори з Ц. Р., рішуче побачили порушення єдності армії в уділенню Генеральному Комітетові права командування.

Розуміється, це право дуже важне, але і дуже відповідальне. Віднині, позбавившися права командування, Генеральний Комітет, а з ним і Центральна Рада, не несуть ніякої відповідальності за виконання військових обов’язків українськими частинами.

Відправка українських частин на фронт, згода чи незгода їх йти в атаку, це все тепер діло їх і загального командування, український генеральний комітет в тому умиває руки. Члени Генерального комітету, можливо як громадяне, але як приватні громадяне, могли б проводити агітацію відповідно своїх переконань, але це ні в якому разі віднині не є їх обов’язком»252.

Отже, не судилося УГВК вийти «сухими з води». Обставини випередили його розрахунки. Щодо наказу генерала Трегубова, то не треба володіти особливим даром фантазії, щоб зрозуміти, що військовою мовою у військовий час означають формулювання «встановити порушений порядок», «в разі потреби» з «нарядом війська». Як мінімум, в конкретній ситуації для полуботківців це обіцяло роззброєння їх будь-якою ціною і насильну відправку на фронт.