Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 10

— У клітці?

— У воді, в каналі.

— Ну, тоді тобі потрібно послухати ще трохи з «Тоски».

Фанні зрушила з крісла, мов снігова лавина, високою хвилею перекотилася до патефона, добре накрутила пружину й тихенько, наче божий шепіт, опустила голку на другий бік платівки. А коли залунала музика, вона повернулася до свого крісла — бліда й велична, безмовна й смутна, як корабель-привид.

— Я знаю, чому все це так тяжко тебе вразило, — озвалася вона нарешті. — Причина одна — Пег. Вона й досі в Мексіці, опановує науку?

— Ось уже два місяці. А мені здається — два роки, — відказав я. — О боже, я такий самотній!

— І надто вразливий, — докинула Фанні. — А чом би тобі не зателефонувати їй?

— Ну що ви, Фанні, такого я не можу собі дозволити. А замовляти розмову за її рахунок не хочу. Лишається тільки сподіватись, що вона сама з дня на день мені подзвонить.

— Бідолашний хлопчина. Страждає від кохання.

— І від смерті. А найстрашніше, Фанні, що я навіть не знав, як звуть того старого! Хіба це не ганьба?

Другий бік «Тоски» остаточно добив мене. Я сидів, похнюпивши голову, і сльози скапували з кінчика мого носа в келих з вином.

— Ти занапастив свій «Емільйон», — лагідно мовила Фанні, коли платівка скінчилась.

— Тепер я місця собі не знаходжу, — сказав я.

— Чому це? — Фанні, громадячись біля патефона, нагострила нову голку і знайшла веселішу платівку. — Чому?

— Хтось убив його, Фанні. Хтось запхав його в ту клітку. Ніяк інакше опинитись там він не міг.

— Ой лишенько, — зітхнула вона.

— Коли мені було дванадцять, одного з моїх дядьків у східних штатах убили грабіжники, вночі, просто в його машині. На похороні ми з братом заприсяглися знайти вбивцю й розправитися з ним. Одначе він і досі живе собі десь. Та це сталося давно і в іншому місті. А тепер усе воно тут. Хто б не втопив старого, а той чоловік живе десь за кілька кварталів од мене у Венеції. І коли я його знайду…

— Ти віддаси його в руки поліції. — Фанні важко, але лагідно нахилилася вперед, до мене. — Треба добре виспатись, і тобі полегшає. — Тоді пильно придивилась до мого обличчя й сумно, наче на моєму похороні, промовила: — Ой ні, тобі не полегшає. Ну що ж, роби своє. Будь таким самим дурнем, як усі чоловіки. Боже, що за доля в нас, жінок: бачити, як ці дурні вбивають один одного, як убивці вбивають убивць, а самим стояти збоку й лише волати до них, щоб спинились, і не бути почутими. Невже й ти не чуєш мене, любчику?

Вона поставила на диск іншу платівку, легенько, наче ніжним цілунком, опустила на неї голку, а тоді припливла назад і торкнулася моєї щоки пухкими й рожевими, як пелюстки хризантеми, пальцями.

— Прошу тебе, будь обережний. Не подобається мені та твоя Венеція. Поночі на вулицях обмаль світла. Та ще оті бісові нафтові помпи стугонять цілу ніч без угаву, мовби ридають по комусь.

— Венеції я не боюся, Фанні, ні Венеції, ні того, що в ній чигає.

Чигає, стоячи в темних коридорах, подумав я, за дверима старих чоловіків і старих жінок.

Фанні обернулася гігантським льодовиком, що навис наді мною.

Мабуть, вона знов придивилася до мого обличчя, де все було як на долоні, ніщо не могло сховатись. І вона мимоволі позирнула на власні двері, так ніби за ними майнула якась тінь. Її інтуїція приголомшила мене.

— Що б ти не робив, — долинув її голос із глибин стоп'ятдесятикілограмової гори плоті, нараз охопленої страхом, — не принось свого діла сюди.

— Смерть — не така річ, яку можна принести з собою, Фанні.

— Ой ні, саме така. Добре витирай ноги, коли входиш у дім. Ти маєш гроші, щоб віддати костюм у хімічну чистку? Я тобі позичу. Начищай до блиску черевики. Чисть зуби. Ніколи не озирайся на вулиці. Вбити можна й поглядом. Якщо ти на когось подивишся й даси взнаки, що хочеш, аби тебе вбили, він піде за тобою назирці. Можеш приходити сюди, любчику, але перед тим добре відмивайся й дивись тільки вперед.

— Маячня й нісенітниця, Фанні. Цим смерть не віднадиш, і ви це знаєте. Та хоч як воно є, а сюди я приноситиму тільки себе, Фанні, свою давню дружбу й любов.

Ці мої слова розтопили сніги в Гімалаях.

Повільно, як карусель, Фанні обернулася. І раптом ми обоє почули музику, що вже давно линула із заїждженої платівки.

«Кармен».

Фанні Флоріанна сягнула рукою за викот сукні, вихопила звідти чорне ажурне віяло, розчахнула його на всю широчінь і, грайливо потрушуючи, піднесла до очей, що враз спалахнули, як в іспанки: а тоді млосно приспустила вії, і я почув її голос, відроджений з небуття, свіжий, мов прохолодний гірський струмок, і такий же молодий, яким я сам почував себе всього тиждень тому.

Вона співала. І, співаючи, пританцьовувала.

Переді мною ніби високо піднялася важка завіса театру «Метрополітен», обвинула Гібралтарську скелю й разом з нею закружляла від помаху палички якогось знавіснілого диригента, що вміє запалювати слонів-танцівників і викликати з океанських глибин примарних білих китів.

Фанні ще не доспівала першу пісню, як я знову заплакав.

Цього разу — від сміху.

Тільки згодом я похопився.

Боже мій! Це ж уперше. В своїй кімнаті. Вона співала…

Для мене!

Унизу вже схилялося надвечір.

Я стояв на освітленій сонцем вулиці, похитуючись, відчуваючи в роті присмак вина, і дивився на другий поверх багатоквартирного будинку.

Звучала мелодія прощальної пісні, пісні розлуки Баттерфляй з її молодим лейтенантом у білій уніформі, що відпливав назавжди.

На балконі виникла велика постать Фанні; вона дивилася вниз на мене, її невеликий, схожий на пуп'янок троянди рот сумно всміхався на круглому, як повен місяць, обличчі, що поглинуло оту молоду дівчину, а з-позад неї линула музика, промовляючи про нашу дружбу й сьогоднішню розлуку.

Дивлячись на неї, я згадав про Констанс Реттіген, що замкнулась у своїй маврітанській фортеці біля моря. Я хотів був гукнути до Фанні й спитати, чи є між ними подібність.

Але Фанні вже махала рукою. І мені залишалося тільки помахати їй у відповідь.

За цієї гарної години я був готовий до зустрічі з Венецією.

«Ну, невеличкий лисуватий чоловіче, зовсім не схожий на детектива, — думав я, — ну, Елмо Крамлі, начувайся, я йду!»

Та все, на що я спромігся у Венеції, було марне ходіння сюди-туди перед поліційним відділком, з почуттям власної нікчемності.

Я ніяк не міг розважити, хто він, цей Крамлі, що був десь там, — прекрасний принц чи лиха потвора.

Оця непевність і змушувала мене тинятися на тротуарі, аж поки із загратованого вікна другого поверху визирнув хтось нібито схожий на Крамлі.

І я втік.

На саму думку про те, як він розтулить рота, як звідти, наче з паяльної лампи, вихопиться полум'я і обсмалить невинний пушок на моїх щоках, серце в мене падало додолу, наче слива з дерева.

Господи, міркував я, коли я нарешті зможу стати перед ним і викласти всі ті похмурі дива, що, наче могильний порох, збираються докупи в моїй скриньці з рукописом? Коли?

Скоро вже.

Тієї ж таки ночі сталося ось що.

Десь годині о другій за дверима мого помешкання пройшла невеличка злива.

Яка дурниця, подумав я, лежачи в ліжку й дослухаючись. Невеличка злива? Як це невеличка? Метр завширшки, два заввишки, і все те на одному місці? Дощ намочив мату перед дверима, більш ніде й не капнув, а тоді вмить ущух!

Хай йому чорт!

Я підскочив до дверей і розчахнув їх навстіж.

На небі не видно було ані хмаринки. Ясно сяяли зорі, ніде ні мли, ні туману. Звідки б то взятися дощу?

А проте перед моїми дверима була калюжка води.

І сліди босих ніг: один ланцюжок вів до мене, до дверей, другий — назад.

Я стояв, дивлячись на них, певне, секунд із десять, поки мене прорвало.

— Ну постривай!

Хтось же таки постояв тут мокрий із півхвилини, міркуючи, чи я не сплю, і вже майже зважившись постукати в двері, а тоді подався геть, до моря.