Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 12

Та Крамлі озвався до мене перший.

— Господи боже, це знову ви?

Коли я нерішуче спинився перед ворітьми, він саме виринув із своїх джунглів і попростував ледь видимою серед трави стежкою.

— Я.

І поки детектив ступав своєю зарослою стежкою, мені знову вчулися звуки, які я викликав у своїй уяві, коли проходив повз це місце: легкі стрибки газелей, сполохане тупотіння смугастих зебр, — а з вітром долинув і дух золотавої сечі, гострий дух левів.

— Здається мені, — пробурчав Крамлі, — ми вже зіграли цю сцену вчора. Ви прийшли вибачатися? Чи, може, маєте сказати щось цікавіше?

— Якщо ви зупинитесь і послухаєте, — мовив я.

— Голос у вас добрячий, нівроку. Одна моя знайома — вона мешкає за три квартали від того місця, де ви знайшли труп, — каже, що від вашого крику тієї ночі повтікали її коти й досі не вернулися додому. Гаразд, я зупинився. Що далі?

За кожним його словом я все глибше ховав кулаки в кишені своєї спортивної куртки. І чомусь ніяк не міг вийняти їх звідти. Нахиливши голову й відвернувши очі, я намагався зібратися з духом.

Крамлі позирнув на годинник.

— Тієї ночі в трамваї позад мене сидів один чоловік! — раптом закричав я. — Ото він і запхав того старого в лев'ячу клітку!

— Не репетуйте. Звідки ви знаєте?

Мої стиснуті кулаки засовались у кишенях.

— Я відчував, як його руки тяглися до мене. Відчував, як благально ворушаться його пальці. Він хотів, щоб я обернувсь і подивився на нього! Адже всі вбивці бажають, щоб їх викрили, хіба не так?

— Це вигадка дешевих психологів. Чому ж ви не подивилися на нього?

— Не можна дивитись у вічі п'яним. Тоді вони підсідають і дихають тобі в обличчя.

— І то правда. — Крамлі дозволив собі виказати ледь помітну цікавість. Потім дістав з кишені кисет та цигарковий папір і взявся скручувати цигарку, зумисне уникаючи мого погляду. — Що далі?

— Якби ви почули його голос… Ви б одразу повірили, якби почули. Боже мій, то був справжній дух Гамлетового батька, що волав із могили: «Не забувай мене!» Навіть більше: «Подивись на мене, впізнай мене, заарештуй мене!»

Крамлі запалив цигарку й поглянув на мене крізь хмарку диму.

— Той голос за кілька секунд зістарив мене на десять років, — сказав я. — Ще ніколи в житті я не усвідомлював так гостро, що маю чуття.

— Кожна людина на цьому світі має чуття. — Крамлі розглядав свою цигарку, так наче не міг вирішити, смакує вона йому чи ні. — Кожна бабуся складає якісь пісеньки й, хильнувши пива, нудно мугикає їх, аж поки тобі урветься терпець і закортить вибити із старої карги все те хмільне зілля. Піснярі, поети, детективи-аматори, кожен клятий дурень вважає, що він осягнув геть усе. Знаєте, кого ви мені нагадуєте, синку? Оту юрбу ідіотів, що бігли за Александром Попом,[11] вимахуючи своїми поемами, романами та нарисами й благаючи поради, аж доки Поп знавіснів од люті й написав «Трактат про критику».

— Ви знаєте Александра Попа?

Крамлі тяжко зітхнув, кинув на землю цигарку й наступив на неї.

— Ви гадаєте, всі детективи — тупі служаки, глухі до будь-чого іншого? Атож, знаю, уявіть собі. Я читав Попа вночі під простиралом, щоб мої домашні не подумали, ніби я зсунувся з глузду. Ну, а тепер дайте мені пройти.

— Ви вважаєте, що все це ні до чого! — вигукнув я. — І навіть не спробуєте врятувати того старого бідолаху?.. — Почувши власні слова, я спаленів від сорому. — Тобто, я хотів сказати…

— Я зрозумів, що ви хотіли сказати, — терпляче промовив Крамлі.

Він повів довгим поглядом по вулиці, так наче осягнув усю дорогу до мого помешкання й побачив там і письмовий стіл, і друкарську машинку на ньому.

— Ви затялися на доброму ділі, чи так вам здається. От і порете гарячку. Вам хочеться знову сісти вночі у великий червоний трамвай, запопасти того п'янюгу й віддати на розправу. Та коли ви й сядете в той трамвай, його там не буде, а як і буде, то не він, зовсім не той чоловік, або ж ви його не впізнаєте. І все, що ви маєте на сьогодні, це збиті до крові нігті на руках, бо ви без угаву клацаєте на машинці, і виходить чудово, як каже Хемінгуей, і ота ваша хвалена інтуїція чимдуж ворушить своїми довгими вусиками-антенами, чутливими як ні в кого. Тільки я на цих штучках-дрючках далеко не заїду!

І він пішов від мене до протилежних дверцят своєї машини, достоту як учора, коли я зазнав катастрофи.

— Ні, ви не смієте! — зарепетував я. — Не робіть так знову! Та знаєте, хто ви є? Ви просто заздрісник!

Голова Крамлі мало не зірвалася з в'язів. Він круто повернувся.

— Хто я?

Я був майже певен, що побачив, як рука його шарпнулася до пістолета. Та пістолета на місці не було.

— І… і… і… — белькотав я. — І ви… ви ніколи нічого не зробите!

Моє зухвальство дійняло його до живого. Крамлі крутнув головою і втупився в мене поверх машини.

— Чого не зроблю? — запитав він.

— Хоч би чого хотіли. Ви!.. нічого!.. не!.. зробите!

Я випалив усе до останнього слова і вражено замовк. Не міг навіть пригадати, щоб коли-небудь кричав так на когось. У школі я був узірцевим слиньком. Щоразу як котрась учителька починала гримати, я аж скулювався. А тепер…

— Якщо не навчитеся… — додав я, затинаючись і відчуваючи, як пашить моє обличчя, — е-е… прислухатися до серця, а не до розуму.

— Норман Роквелл, «Філософські поради заблудним детективам». — Крамлі сперся на машину, наче то була його єдина в світі опора. Він пирснув сміхом, тоді затулив рота долонею і глухо промовив: — Говоріть далі.

— Ви ж не хочете мене слухати.

— Синку, я вже й забув, коли сміявся.

Вуста мої міцно зімкнулись. Я заплющив очі.

— Ну ж бо, — сказав Крамлі, трохи лагідніше.

— Все дуже просто, — почав я поволі, — я давно дійшов висновку, що чим більше думаю, тим гірше виходить написане. Всі гадають, ніби треба думати й думати. Ну, а я все те перечуваю і записую, знов перечуваю і знов записую, а вже потім, у кінці дня, обмірковую. Час думати настає згодом.

В очах Крамлі засвітилися вогники цікавості. Він нахилив голову в один бік і поглянув на мене, тоді нахилив голову в другий бік — наче мавпа в зоопарку, яка дивиться з-за грат і міркує собі: що то в біса за почвара там стоїть?

Потім, не сказавши й слова, не засміявшись і навіть не посміхнувшись, він просто сів за кермо машини, спокійно ввімкнув мотор, легенько натиснув на газ і помалу-помалу рушив.

Проїхавши метрів двадцять, він загальмував, якусь хвилю подумав, тоді дав задній хід, визирнув з віконця й гукнув до мене:

— Бога ради! Докази! Хай вам чорт! Докази!

На це я так рвучко висмикнув з кишені праву руку, що мало не порвав куртку.

Потім простяг до нього кулак і розтиснув тремтливі пальці.

— Ось! — мовив я. — Ви знаєте, що це таке? Ні. А я знаю? Так. Чи знаю я, хто той старий? Так. А ви знаєте, як його звали? Ні!

Крамлі поклав голову на згорнені на кермі руки й зітхнув.

— Гаразд, я слухаю.

— Оце, — сказав я, роздивляючись кришиво на своїй долоні, — маленькі А, Б, В… Літери алфавіту, вибиті компостером із трамвайних квитків. Ви їздите машиною і, мабуть, уже хтозна-відколи не бачили такого дива; ну, а я, відтоді як перестав ганяти на роликових ковзанах, ходжу пішки чи сідаю в трамвай, отож мало не потопаю в цих паперових літерках.

Крамлі поволі підвів голову, намагаючись не виказувати цікавості чи уваги.

А я вів далі:

— Той старий завжди стовбичив у павільйоні на кінцевій станції й напаковував кишені цим мотлохом. А під Новий рік або й на Четверте липня[12] обсипав ним людей замість конфетті й вигукував: «Із святом, із святом!» Коли я побачив, як ви вивертали бідоласі кишені, то враз подумав, що це напевне він. Ну, що ви скажете тепер?

Запала довга мовчанка.

— Чорт… — Крамлі неначе подумки молився, заплющивши очі, як і я хвилину тому. — Хай поможе мені бог. Залазьте.