Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 16

— А я маю п'ять тисяч дев'ятсот десять книжок, — заявив він.

— Ви певні, що не п’ять тисяч дев'ятсот одинадцять?

І далі пильно споглядаючи свою бібліотеку, він холодно запитав:

— Чого ви смієтеся?

— Назви…

— Назви? — Він подався ближче до вікна, ніби хотів перевірити, чи не впаде в око на полицях, серед усіх тих книжок-убивць, якийсь відступник.

— Скажіть, — поцікавивсь я, — невже у вашій бібліотеці ніколи не буває літа, гарної погоди, свіжого вітру? Чи нема у вас таких веселих, радісних книжок, як Лікокові «Сонячні етюди з одного містечка», «Сонце — моя погибель», «Доброго давнього літа», «Червневий сміх»?

— Ні! — Шренк аж навшпиньки звівся, щоб це сказати, потім похопивсь і став нормально. — Ні…

— А «Хедлонг-Хол» Пікока, «Гек Фінн», «Троє в човні», «Записки Піквікського клубу»? Роберт Бенчлі? Джеймс Тербер? С. Дж. Перелмен?..

Я випалював назви та прізвища, мов із кулемета. Шренк слухав, і здавалося, він ось-ось позадкує під напором цього потоку радості. Проте не зупиняв мене.

— А «Книга оповідок про Савонаролу» чи «Жарти Джека-Патрача»? — Я замовк.

А. Л. Шренк, похмурий і холодний, мов крига, зневажливо відвернувся.

— Пробачте, — мовив я, і справді почуваючи себе ніяково. — Але, щиро кажучи, я дуже хотів би колись прийти до вас і покопатися в книжках. Якщо ви, звісно, дозволите.

А. Л. Шренк зважив мої слова, дійшов висновку, що я розкаявся, і, підступивши до своїх дверей, узявся за ручку. Двері тихенько рипнули й відчинились. Він обернувся й пильно оглянув мене своїми ясно-жовтими очицями. Його тонкі, опущені вздовж стегон пальці посіпувались.

— А чом не сьогодні? — спитав він.

— Сьогодні не можу. Іншим разом, містере… е-е…

— Шренк. А. Л. Шренк. Психолог-консультант. Не плутайте із Шрінком, то психіатр-дослідник. А я просто Шренк, скромний зцілитель заблудлих душ.

Він наслідував мою іронічну манеру говорити. Його ледь помітна усмішка була блідою, як спитий чай, копією моєї. Я відчував: досить мені стулити рота, як та усмішка теж зникне. І я знов поглянув на його маківку.

— Чом ви не знімете оцю стару об'явку про ворожіння на картах? А як щодо френології і гіпнозу?..

— Ви ще забули про графологічний аналіз. І ворожбу по магічних числах — осьде табличка з внутрішнього боку дверей. Прошу до мене в гостину.

Я ступив був крок уперед і спинився.

— Ну ж бо, — мовив А. Л. Шренк, — заходьте. — Тепер він усміхався по-справжньому, одначе то була якась риб'яча усмішка. — Вперед!

За кожним його лагідним наказом я трохи посувався до дверей, хоча очі мої з неприхованою іронією були звернені на табличку «Гіпноз» над головою чоловічка. Його очі некліпно дивилися на мене.

— Заходьте, — знову промовив А. Л. Шренк і, не відводячи від мене погляду, кивнув головою в бік своєї бібліотеки.

Я не міг опиратись цьому запрошенню, незважаючи на всі автомобільні катастрофи, пожежі на дирижаблях, вибухи в шахтах і душевні хвороби, що ними, як я знав наперед, були виповнені ті книжки.

— Ну що ж, — мовив я.

І в цю мить увесь поміст струснувся. Десь у повитому туманом дальшому кінці якесь громадище завдало йому страшного удару. Враження було таке, наче величезний кит наразився на борт корабля чи сама «Королева Мері» ввігналась у старезні підпори. То невидимі в тумані залізні чудиська почали трощити дальший кінець помосту.

Від струсу задвигтів увесь поміст, і це двигтіння перекинулось і в моє тіло, і в Шренкове, немов фатальний передсмертний дрож. Наші кістки трусились у плоті й крові. Ми обидва крутнули головами й пробували прозирнути крізь туман ту руйнацію, що відбувалася десь поодаль. Потужні удари трохи відсунули мене від дверей. Гримке гупання стрясало, тіпало й штовхало А. Л. Шренка на його порозі, наче ганчір'яну ляльку. На його блідому обличчі розливалася блідота, що йшла зсередини. Він мав вигляд людини, охопленої панічним жахом перед лицем землетрусу чи гігантської хвилі, що накочувалась на поміст. Знов і знов гриміли й гупали в тумані, десь метрів за сто від нас, могутні машини, і на матово-білому чолі та щоках А. Л. Шренка з'являлися невидимі тріщини. Війна почалася! Незабаром ті чорні танки загуркочуть по всьому помосту, нищачи все на своєму шляху, женучи перед собою до берега карнавальну юрбу біженців, і скоро до них приєднається й А. Л. Шренк, а його будиночок, зліплений із таємничих карт таро, розпадеться на очах.

То була добра нагода накивати п'ятами, але я з неї не скористався.

А Шренк уже знову звернув погляд на мене, так наче я міг врятувати його від тієї грізної навали. Здавалося, він ось-ось ухопиться за мій лікоть, шукаючи підтримки.

Поміст стрясався. Я заплющив очі.

Раптом мені причулося, що дзвонить мій таємний приватний телефон. Я мало не вигукнув уголос: «Мій телефон! То мені дзвонять!»

Добре, що мою увагу відвернула юрба чоловіків та жінок, супроводжувана й кількома дітлахами, яка бігла помостом, — але не до берега, а в дальший кінець, до моря. Попереду мчав дебелий чолов'яга в темному плащі й крислатому капелюсі.

— Останній день, останній шанс, останній раз! — вигукував він. — Прокатаймося востаннє! Вперед!

— Шейпшейд, — стиха мовив Шренк.

То був справді він. Шейпшейд, власник і адміністратор старого кінотеатру «Венеція», що стояв край помосту. До кінця тижня й кінотеатр мали завалити, перетворити на целулоїдну локшину.

— Сюди! — долинув із туману голос Шейпшейда.

Я поглянув на А. Л. Шренка.

Він знизав плечима й кивнув головою на знак згоди.

Я побіг у туман.

Довгий розкотистий стукіт і скрегіт, тоді сповільнений гуркіт, брязкіт і рев, так наче дереться вгору величезна механічна стонога в кошмарному сні; на мить вона спиняється аж на вершечку звести дух, а потім ураз зривається і стрімко мчить униз, немов на дно незглибимої ями, — з виском, свистом, гримким стугоном, з якого вихоплюються людські вигуки та зойки; а звідти знов дереться нагору, цього разу швидше, підіймається все вище, вище, а тоді знавісніло, істерично летить униз.

«Круті гірки».

Я стояв і дивився на них крізь туман.

Навколо казали, що за годину зруйнують і їх.

Відколи я себе пам'ятав, ці гірки були невід'ємною частиною мого життя. Майже щовечора тут лунав сміх і крик людей, що злітали вгору, сказати б, до вершин своєї долі, а потім нестримно зривалися вниз, назустріч уявній загибелі.

І тепер оце мало відбутись останнє катання перед тим, як підривники прилаштують до ніг динозавра заряди динаміту й примусять його впасти навколішки.

— Стрибайте сюди! — гукнув якийсь хлопчисько. — Тут вільно.

— «Навіть вільний я вважав, що то тяжкії тортури», — продекламував я у відповідь.

— Гей, погляньте-но, хто сидить спереду! — гукнув ще хтось. — І хто за ним!

Попереду сидів містер Шейпшейд, насунувши на вуха свій крислатий чорний капелюх і голосно сміючись. За ним я побачив Енні Оуклі, власницю тиру.

Позад них сидів розпорядник із павільйону розваг, а поруч — стара жінка, що продавала рожеву цукрову вату, солодку облуду, яка танула в роті, і ти почував себе голодним ще задовго до китайського ресторанчика.

Далі вмостилися колеги із «Збий пляшку» й «Накинь обруча». Всі мали такий вигляд, наче позували на фотографію до перепустки у вічність.

Тільки містер Шейпшейд, стерновий того судна, буяв енергією.

— Як казав капітан Ахав, не будьмо страхополохами! — гукнув він.

Я відчув себе жертовною вівцею.

І вже не опирався, коли контролер допоміг мені сісти на боягузьке заднє сидіння.

— Це ви вперше вирушаєте? — запитав він сміючись.

— І востаннє.

— Усі наладилися кричати?

— Аякже! — озвався містер Шейпшейд.

«Відпустіть мене! — подумки благав я. — Ми ж усі загинемо!»

— Ну, раз… два!.. — вигукнув контролер. — Поїхали!

Небо зметнулося вгору, а внизу було чорне пекло.

Ми летіли вниз, і мене поймало таке відчуття, ніби ніяких підпор під візком уже немає.