Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 29

— Такі справи, що нікому не весело.

— Ну гаразд. — Генрі простяг руку й, безпомилково зорієнтувавшись на голос, легенько торкнувся мого плеча. — Ідіть нагору й тримайтесь молодцем. Перед Фанні.

Я постукав у двері Фанні.

— Ну, хвалити бога! — почувсь її вигук.

Пароплав рушив проти води, широко розчинив двері й, хляпаючи по лінолеуму, поплив назад.

Коли Фанні бухнула в своє крісло, вона зазирнула мені в обличчя й спитала:

— Що сталося?

— Сталося? Хіба? — Я обернувсь і поглянув на дверну ручку, яку ще не випустив з руки. — У вас що — двері отак і стоять весь час незамкнені?

— А чом би й ні? Невже комусь заманеться прийти штурмувати цю Бастілію? — Але Фанні не засміялася. Вона була насторожена. Як і Генрі, вона мала добрячий нюх. А я спливав холодним потом.

Я причинив двері й угруз у крісло.

— Хто вмер? — запитала Фанні.

— Як це розуміти — «хто вмер»? — промимрив я.

— У тебе такий вигляд, наче ти був на китайському похороні й тепер голодний як собака. — Вона спробувала всміхнутись і підморгнути мені.

— А-а… — швидко знайшовсь я. — То Генрі налякав мене в коридорі, ото й тільки. Ви ж знаєте Генрі. Ідеш коридором, а його наче й нема.

— Ти страшенний брехунець, — сказала Фанні. — Де ти пропадав? Я геть замучилась, чекаючи, коли ти з'явишся. Ти коли-небудь стомлюєшся, знемагаєш від чекання? Я так чекала тебе, любчику, так за тебе тривожилась. Тобі було смутно на душі?

— Дуже смутно, Фанні.

— Атож, я знаю. Це все через отого старого в лев'ячій клітці, правда ж? Як він смів засмучувати тебе!

— Та він же не винен, Фанні, — зітхнув я. — Мабуть, він куди радніше сидів би в павільйоні на кінцевій станції Тихоокеанської електричної і збирав оте конфетті з квитків.

— Ну дарма, Фанні тебе розрадить. Поставиш оту платівку, любчику? Еге ж, ото вона… Моцарт, що спонукає співати й танцювати. Треба нам буде якось покликати П'єтро Массінелло, хай послухає. «Чарівна флейта» — це його музика, і хай приводить усіх своїх пестунчиків.

— Гаразд, Фанні, — мовив я.

Тоді опустив голку на платівку, і та багатонадійно зашипіла.

— Бідолашний хлопчина, — сказала Фанні. — Ти таки справді смутний.

У двері щось ледь чутно пошкреблося.

— То Генрі, — сказала Фанні. — Він ніколи не стукає як слід.

Я пішов до дверей, та не встиг їх відчинити, як із коридора озвався голос Генрі:

— Це я.

Я відчинив двері, і Генрі потяг носом.

— М'ятна гумка. Отак я вас і впізнаю. Ви коли-небудь жували щось інше?

— Навіть тютюну не жував.

— Таксі вас чекає, — сказав Генрі.

— Що-що мене чекає?

— Відколи це ти дозволяєш собі роз'їжджати в таксі? — спитала Фанні. Щоки її пашіли, очі блищали. Ми провели дві прекрасні години з Моцартом, і, здавалося, саме повітря навколо цієї огрядної жінки світилось. — Ну?

— Атож, відколи це я дозволяю собі… — почав був я і замовк, бо Генрі, стоячи в коридорі, хитав головою: ні, не те. Потім він застережливо приклав палець до губів.

— То ваш знайомий, — мовив він. — Водій таксі знає вас, він з Венеції. Ідете?

— Іду, — відповів я, спохмурнівши. — Коли ви так кажете…

— А, і ось іще. Це для Фанні. П'єтро сказав віддати їй. У нього внизу вже так напхано, що для цього нема місця.

Він подав мені гладкого муркітливого плямистого кота.

Я прийняв ту важку, але приємну ношу й відніс до Фанні, яка й сама замуркотіла, взявши на руки плямистого звіра.

— Ой любчику! — вигукнула вона, щаслива й від Моцарта, й від котяри. — Не кіт, а мрія! Справжня мрія!

Генрі кивнув головою їй, кивнув мені й подався коридором геть.

Я підійшов до Фанні обняти її на прощання.

— Ти тільки послухай, як муркоче, ніби в нього там мотор! — вигукнула Фанні, піднявши схожого на подушку котяру, щоб поцілувати його.

— Замикайте двері, Фанні, — сказав я.

— Що? — не зрозуміла вона. — Що?

Спустившись сходами у вестибюль, я побачив Генрі, який і досі чатував у темряві, майже невидимий під стіною.

— Генрі, бога ради, що ви тут робите?

— Дослухаюся, — сказав він.

— До чого?

— До будинку, до всього навколо. Цс-с… Слухайте. Ось воно.

Його ціпок піднявся й, мов чутлива антена, показав у глиб коридора.

— Отам… Чуєте?

Десь далеко війнув вітер. Десь далеко в темряві перебіг легкий бриз. Хтось зітхнув. Рипнули двері.

— Я нічого не чую.

— Це тому, що ви напружуєтеся. Не напружуйтесь. Просто слухайте. Ось…

Я послухав, і мене пройняло холодом.

— Хтось є в домі, — прошепотів Генрі. — Хтось чужий. Я відчуваю. Мене не обдуриш. Хтось там шастає нагорі, не з добром.

— Не може бути, Генрі.

— Може, — пошепки мовив він. — Це вам сліпий каже. Якийсь лиходій. Генрі знає що говорить. Не послухаєш моєї ради — загримиш зі сходів або…

«Втопишся у ванні», — подумав я. Але сказав інше:

— Ви стоятимете тут цілу ніч?

— Хтось же має чатувати.

«Сліпий?» — подумав я.

Він прочитав мою думку. І кивнув головою.

— Атож, старий Генрі. Ну, а тепер біжіть. Мій нюх каже, що там стоїть великий розкішний «дьюзенберг». Ні, не таксі, то я збрехав. Хто б це міг приїхати по вас о такій пізній порі та ще й розкішною машиною?

— Ніхто.

— То йдіть. Про Фанні я подбаю, задля всіх нас. А от хто тепер подбає про Джіммі?..

Я рушив з одної пітьми в іншу.

— Стривайте, ще одне.

Я спинився.

— Що то за лиха новина, яку ви сьогодні принесли й не сказали про неї? Ні мені, ні Фанні.

Мені аж дух забило.

— Звідки ви знаєте?

Я подумав про стару жінку, що поринала у висхле річище, безмовна, вгорнута в біле покривало, зникала з очей. Подумав про Кела, про його пальці в ритмі «Кленового листка», які прибило кришкою піаніно.

— Хоч ви й жуєте м'ятну гумку, юний сер, — поважно пояснив Генрі, — одначе з рота у вас сьогодні тхне кислим. Це означає, що ви погано перетравили з'їдене. А це означає, що деяким письменникам, ні з сього ні з того прибулим до нас на суходіл, випав недобрий день.

— Усім нам випав недобрий день, Генрі.

— Я й досі його видихаю. — Генрі випростався на весь зріст і помахав ціпком у бік сутінних коридорів, де за дверима одна по одній згасали лампочки й людські душі погрузали в сон. — Сторожовий пес Генрі. Ну, а ви — йдіть!

Я вийшов за двері, де мене чекала несподіванка, що мала не тільки запах, а й вигляд лімузина «дьюзенберг» випуску 1928 року.

То був лімузин Констанс Реттіген.

Довжелезний, блискучий і розкішний, він скидався на вітрину фешенебельного магазину на нью-йоркській П'ятій авеню, що якимсь чаром опинилась на цій злиденній околиці Лос-Анджелеса.

Задні дверцята лімузина були відчинені. Шофер сидів за кермом, насунувши на очі кашкета, й дивився перед себе. На мене він і не глянув. Я спробував привернути його увагу, але мотор лімузина очікувально хурчав, і я марно гаяв час.

Ще ніколи в житті я не їздив у такій машині.

Може, це був мій перший і останній шанс.

І я скочив у відчинені дверцята.

Тільки-но я гепнувсь на заднє сидіння, як лімузин плавно, мов велетенський полоз, відвернув від тротуару. Грюкнули обіч мене, зачиняючись, дверцята, і ще до кінця кварталу ми набрали шістдесят миль на годину. А коли вимчали на Темпл-Хілл, то догнали вже не менше ніж до сімдесяти п'яти. Якось так виходило, що до самого Вермонта нам було зелене світло, а там ми повернули на Вілшір і, хтозна-навіщо, подались аж на Вествуд, може, заради мальовничого краєвиду.

Я сидів на задньому сидінні, мов Роберт Армстронг на руках у Кінг-Конга, по-немовлячому гукаючи й белькочучи щось сам до себе. Хоч я й знав, куди їду, проте ніяк не міг збагнути, за що мені така ласка.

Потім пригадалось, як іноді ввечері, піднявшись сходами до дверей Фанні, я чув оцей самий дух парфумів «Шанель», шкіряних сидінь і паризьких ночей. Це означало, що Констанс Реттіген була там за якихось кілька хвилин переді мною. Ми розминалися просто-таки на дві-три волосинки норкового хутра й на легенький віддих з присмаком «Гран Марньє».