Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 39

— То оце тут народжуються всі геніальні твори?

— Невеличкий клаптик Марсу на Землі.

— Це Келове піаніно? Я чула, одного разу любителі музики хотіли були його спалити. А ще колись усі Келові клієнти набилися до перукарні й зчинили страшний гвалт, показуючи свої чудернацькі зачіски.

— Кел робив своє діло як міг.

— Ви останнім часом заглядали в дзеркало?

— Він старався.

— Тільки з одного боку голови. Коли знов будете в мене, нагадайте мені. Мій тато був ще й перукарем. І мене навчив. Чому ми стоїмо на порозі? Боїтеся, щоб сусіди чогось не подумали, якщо ви… А чорт! Здається, хоч би що я сказала, щоразу влучаю в ціль. Ви справді така щира душа? Відколи мені минуло дванадцять, я не бачила жодного соромливого чоловіка.

Вона просунула голову далі.

— О боже, який розгардіяш! Ви що, ніколи не прибираєте? А це ж як — читаєте десять книжок заразом і половина з них комікси? А що це за каменедробарка на столі? Кришку від неї ви викинули?

— Еге, — мовив я.

— Справжнє звалище, — весело підсумувала вона, і це треба було розуміти як похвалу.

— Все, що я маю, — до ваших послуг.

— Який же секс на цій канапі? Навіть одне на одному не вмістишся.

— Другий партнер має лежати на підлозі.

— Боже, якого ж це року ваша машинка?

— Тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого. «Ундервуд-стандарт», старенький, але добрячий.

— Достоту як я, еге ж, синку? Ви не збираєтеся запросити древню знаменитість у дім і зняти з неї сережки?

— Вам же ще треба повернутися до Фанні й заглянути в її холодильник, не забули? До того ж, коли б ви й залишилися тут на ніч, то були б тільки ложки.

— Багато ложок і жодної виделки?

— Жодної виделки, Констанс.

— Ваша штопана білизна справила на мене незабутнє враження.

— Я не юний Давид.

— Чорт забирай, що ні, то ні. На добраніч, синку. А я поїду до холодильника Фанні. Дякую!

Вона поцілувала мене так, що мені аж у вухах задзвеніло, і поїхала.

Заточуючись після того поцілунку, я сяк-так добувся до канапи.

Чого не слід було робити.

Бо тоді мені наснився Сон.

Щоночі під мої двері приходила ота невеличка злива, на хвильку затримувалась, шаруділа і йшла собі. А я боявся виглянути, що там таке. Боявся побачити за дверима Крамлі, геть мокрого, з палючими очима. Або Шейпшейда, що мигтить і сіпається, мов зображення в старезному кінофільмі, а з брів та носа в нього звисають водорості.

Щоночі я перечікував, злива минала, і я засинав.

І тоді приходив той Сон.

Мені снилося, що я письменник у маленькому зеленому містечку на півночі Іллінойсу і сиджу в перукарському кріслі, такому, як було в Келовій спорожнілій перукарні. Аж раптом хтось прибігає з телеграмою, в якій говориться, що в мене куплено право на екранізацію за сто тисяч доларів.

Я сиджу в кріслі, горлаю на радощах, вимахую тією телеграмою, коли це бачу, як обличчя всіх чоловіків і хлопців у перукарні та й самого перукаря обертаються на льодовики, на вічну мерзлоту, а силувані усмішки, з якими вони вітають мене, відкривають замість зубів крижані бурульки.

Я вмить став для них чужинцем. Їхній віддих обдає мене холодом. Я безповоротно змінився. Мені немає прощення.

Перукар похапцем достригає мене, так наче я з касти недоторканних, і я рушаю додому, затиснувши у спітнілій руці свою телеграму.

І того ж таки вечора з боку узлісся, що недалеко від мого дому в тому містечку, до мене долинає рев якогось чудиська ген за лісом.

Я підхоплююсь у ліжку, і мене всього обсипає колючим морозом. І далі ревучи, чудисько наближається. Я розплющую очі, щоб краще чути. Розтуляю рота, щоб легше було вухам. Тим часом чудисько з ревом суне вперед, ось воно вже посеред лісу, гупає ножиськами, топче лісові квіти, сполохує зграйки кролів і цілі хмари птахів, що з криком злітають до неба.

Я не можу ні ворухнутись, ні закричати. Відчуваю, як відпливає в мене від обличчя кров. І бачу на комоді обіч ліжка оту радісну телеграму. Чудисько вивергає із себе страхітливий кровожерний рик і з тріском поривається далі, неначе трощачи по дорозі дерева своїми жаскими, кривими, мов ятагани, іклами.

Я зіскакую з ліжка, хапаю телеграму, а тоді кидаюсь до дверей і розчиняю їх навстіж. Чудисько вже ось-ось вийде з лісу. Воно реве, рикає, здіймає своїми страшними погрозами нічні вітри.

Я роздираю телеграму на клаптики, жбурляю їх на лужок перед будинком і кричу:

— Ні — ось моя відповідь! Не треба мені ваших грошей! Не треба вашої слави! Я залишаюся тут! Нікуди не поїду! Ні! — І знову: — Ні! — І насамкінець, відчайдушно: — Ні!

У динозаврячій горлянці чудиська застрягає останній рик. На хвилю западає моторошна тиша.

Місяць ховається за хмару.

А я чекаю, і на обличчі в мене замерзає холодний піт.

Чудисько гучно всмоктує повітря, видихає його, а тоді повертає і, важко ступаючи, рушає геть, назад крізь ліс, усе далі, далі, аж поки поринає в небуття. На лужку, мов крильця нічних метеликів, тріпочуть клаптики моєї телеграми. Я зачиняю й замикаю сітчасті двері і, сповнений жалю й полегкості, йду до ліжка. Десь перед самим світанням я засинаю…

I ось тепер, у Венеції, прокинувшись від цього сну, я пішов до дверей і виглянув на канали. Що б я міг крикнути до темної води, до туману, до океану за піщаною смугою пляжу? Хто б мене почув, яке чудисько зважило б на моє mеа culpa,[31] чи на мою великодушну відмову, чи на моє заперечення своєї вини, чи на мої запевнення, що я добра людина й ще не розтрачений талант?

Чи міг я крикнути: «Іди геть! Я ні в чому не винен. Мені нема за що вмирати. І, бога ради, дай спокій і іншим!»? Чи міг я вимовити чи крикнути таке?

Я розтулив рота, щоб спробувати. Але в роті мені взялася грудкою курява, що не знати як набилась туди в темряві.

Я спромігся лише, наче в якійсь пантомімі, простягти вперед руку в німому благанні. «Прошу тебе», — подумав я.

— Прошу тебе, — пошепки мовив я. І зачинив двері.

У цю ж таки мить у моїй приватній кабіні по той бік вулиці задзвонив телефон.

Не піду, подумав я. То він. Чоловік із крижаним подихом.

Телефон дзвонив.

А може, то Пег.

Телефон дзвонив.

То він.

— Цить ти! — крикнув я.

Телефон замовк.

Навалившись усім тілом, мало не падаючи, я захряснув двері.

На порозі свого будинку, здивовано кліпаючи очима, постав Крамлі.

— Боже милий, ви знаєте, котра тепер година?

Ми стояли, дивлячись один на одного, мов два боксери, що домолотилися до повного одуріння й тепер не знають, де впасти.

Я не міг придумати, що сказати, отож продекламував:

— «Мене оточують примари лиховісні».

— Пароль правильний. Шекспір. Заходьте.

Він провів мене через весь будинок до кухні, де на плиті у великому кавнику варилася кава, багато кави.

— Засидівся над своїм шедевром. — Крамлі кивнув головою на машинку в спальні. З-поміж валиків звисав, наче язик музи, довгий рудуватий аркуш. — Я пишу на службовому папері, на ньому більше вміщається. Мені здається, якщо я дійду до кінця звичайного аркуша, то далі вже не зрушу. О боже, ну й вигляд у вас! Кошмарні сни?

— Найкошмарніші.

Я розповів йому про перукарню, про сто тисяч доларів за екранізацію, про чудисько серед ночі, про те, як я кричав і як чудисько зі стогоном повернуло назад і залишило мене жити, назавжди.

— Господи боже. — Крамлі налив у дві великі чашки чогось такого густого, що воно аж булькало, як вулканічна лава. — У вас навіть сни кращі, ніж у мене!

— Що має означати цей сон? Що ми ніколи не можемо здобути перемогу, так? Якщо я не опублікую своєї книжки й залишуся злидарем, я зазнаю поразки. Та якщо я її опублікую і матиму гроші в банку, я також зазнаю поразки? Люди мене зненавидять? А чи пробачать мені друзі? Ви старший, Крамлі, скажіть мені. Чому те чудисько вві сні приходить убити мене? Чому я маю відмовлятися від грошей? Що воно все означає?