Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 46

Знаю, подумав я, сам чув, як він дихає.

— Отой, як судити з голосу, справжній монстр, — додала Констанс.

Атож, подумав я. І наче знов почув десь у далині вищання великого червоного трамвая на повороті під дощем і отой голос позад мене, що промовляв слова, які стали назвою до книжки Крамлі.

— Констанс… — почав був я і затнувся. А хотів розказати їй про таємничого незнайомця, якого бачив на березі ще тієї першої ночі.

— Я маю на південь звідси деяке нерухоме майно, — сказала Констанс, — і завтра поїду гляну, як там що. Подзвоніть увечері, гаразд? А тим часом хочете зробити мені одну послугу?

— Все що завгодно. Ну… майже все.

Констанс подивилась, як Вільям Фарнем збив з ніг свого брата Дастіна, поставив його на рівні й знову збив.

— Здається мені, я знаю, хто той містер Голяк-На-Березі.

— Хто?

Вона повела оком по межі прибою, так наче там і досі стояв привид того чоловіка.

— Один сучий син з мого минулого, — сказала вона. — Голова в нього достоту як у мерзенного німецького генерала, а тіло краще, ніж у всіх прекрасних сонячних юнаків, що будь-коли існували.

Біля круглої будівлі каруселі загальмував легкий мотоцикл, на якому сидів юнак у пляжних шортах, з чудовим, лискучим від косметичної олії бронзовим тілом. На голові в нього був масивний шолом з темним прозорим щитком аж до підборіддя, так що розглядіти його обличчя я не міг. Але тіло вражало такою досконалістю, якої я, здавалося, ще ніколи не бачив. Мені пригадалося, як кілька років тому я уздрів на пляжі отакого прекрасного Аполлона: він ішов берегом, а за ним, наче хвилі прибою, тяглися молодші хлопці, принаджені чимось таким, про що й самі не здогадувались, осяяні його красою і сповнені любові, якої навіть не усвідомлювали; ніколи згодом вони не наважувалися й словом згадати про той день і відганяли від себе самий спомин про нього. Трапляється ще в цьому світі така краса, що притягує до себе всіх — і чоловіків, і жінок, і дітей, — і це замилування навдивовижу чисте й не залишає по собі ніякої вини, бо нічого, власне, й не сталося. Просто ви побачили людину й рушили за нею, а потім день скінчився, і вона пішла з пляжу, і ви пішли собі, з тією особливою усмішкою, яку здивовано помічаєте в себе на устах і через годину.

За ціле літо на всьому великому пляжі випадає лиш раз побачити таке незрівнянне тіло, чи то юнацьке, чи то дівоче. Щонайбільше — двічі, якщо боги сонні або не надто заздрісні.

Отакий Аполлон був тепер і переді мною. Він сидів, розставивши ноги, на мотоциклі й дивився на мене крізь свій темний щиток.

— Прийшли в гості до старого? — Сміх його за щитком звучав соковито й трохи гортанно. — Добре! Ходімо.

Він поставив мотоцикла на підпорки, ввійшов у двері й рушив поперед мене сходами. Легко перескакуючи через три східці, вмить опинився нагорі й зник в одній із кімнат.

Я поплентав за ним, долаючи східець по східцю й почуваючи себе старим дідом.

Увійшовши до його кімнати, я почув шум душу. А за хвилину з'явився сам господар, зовсім роздягнений і блискучий від води, але так само в шоломі. Він став у дверях ванної, дивлячись у мене, наче в дзеркало, і видимо потішений тим, що бачив.

— Ну що ж, — промовив він під шоломом, — як вам подобається найвродливіший у світі юнак, той, кого я люблю над усе?

Я залився краскою.

Він засміявся і скинув шолом.

— О боже, — мовив я, — це справді ви.

— Старий, — сказав Джон Вілкес Гопвуд. Тоді поглянув униз на своє тіло й усміхнувся. — Чи молодий. Котрий з нас вам більш до вподоби?

Я проковтнув клубок у горлі. Й примусив себе говорити якомога швидше, бо хотів дременути сходами вниз, перше ніж він устигне замкнути мене в цій кімнаті.

— Усе залежить від того, — заторохтів я, — котрий із вас останнім часом стовбичить серед ночі на пляжі перед будинком Констанс Реттіген.

Як навмисне, саме в цю мить унизу зрушила з місця карусель і заграв механічний орган. Він видавав такі звуки, які міг би видавати дракон, що заковтав десяток волинщиків з волинками й тепер силкувався вивергнути їх назад, — і в звуках тих не було ні складу, ні ладу.

Наче кіт, який хоче вигадати час, щоб зважити свій наступний рух, старий-молодий Гопвуд повернувся до мене засмаглою спиною, сподіваючись, як видно, заворожити мене цим видовищем.

Я заплющив очі від золотистого сяйва.

Це дало Гопвудові хвильку на те, щоб знайти потрібну відповідь.

— З чого це ви взяли, що я завдаватиму собі клопоту з такою старою шкапою, як Констанс Реттіген? — відказав він, сягаючи рукою до ванни й витягаючи звідти рушника, яким заходився витирати плечі та груди.

— Ви ж були її найбільшим коханням, а вона вашим. Того літа вся Америка захоплювалася цією закоханою парою, хіба ні?

Він обернувся поглянути, чи та іронія, що звучала в моєму голосі, відбилась і в мене на обличчі.

— Це вона доручила вам прийти сюди і застерегти мене?

— Можливо.

— Скільки разів ви відіжметеся на руках від підлоги? — запитав він. — А басейн шістдесят разів перепливете? А проїдете на велосипеді сорок миль за один день, не спітнівши? Яку вагу зможете підняти? Скільки душ… — (Я завважив, що він не сказав «жінок») —…вдовольните за вечір у ліжку?

— Ні одного, ні, ні, ніяку і, можливо, дві, — сказав я. — Оце така відповідь на всі ваші запитання одразу.

— Отож, — промовив Гунн Гельмут, виставляючи перед мої очі величний фасад Антіноя, цілком гідний золотистого затилля, — вам не випадає погрожувати мені, ja?[33]

Рот його був немовби прорізаний бритвою, і звідти визирали два разки гострих акулячих зубів.

— Я ходжу й ходитиму берегом, — сказав він.

Попереду — гестапо, позаду — пляжні хлопці, подумав я.

— Нічого не визнаю. Може, й був там колись уночі. — Він кивнув головою в той бік пляжу. — А може, й ні.

Його посмішкою цілком можна було перерізати вени.

Він пожбурив у мене рушником. Я зловив його.

— Чи не витрете мені спину?

Я жбурнув рушника назад. Він упав Гопвудові на голову й закрив йому обличчя. На мить Жахливий Гунн зник з очей. Лишився тільки Сонячний Аполлон, з осяйними, наче господні яблука, крижами.

З-під рушника долинув його незворушний голос:

— Розмову закінчено.

— А чи було її розпочато? — спитав я.

Тоді спустився вниз, назустріч схожій на драконячі потуги музиці механічного органа.

На рекламному щиті над входом до кінотеатру «Венеція» не було ніяких написів. І взагалі жодної літери.

Я разів п'ять повів очима по тій порожнечі, відчуваючи, як у грудях у мене щось перевертається й умирає.

Потім заходився торгати всі двері, але вони стояли замкнені; заглянув у касу — там теж нікого не було; позирнув на великі стенди, з яких ще кілька вечорів тому всміхались обличчя Баррімора, Чані й Норми Шірер. І там — анічогісінько.

Я відступив і знов повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.

— Ну, то й як вам сьогоднішня велика програма? — запитав чийсь голос позаду.

Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату,[34] школи Квазімодо й курсів д'Артаньяна та Робіна Гуда.

— Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.

— Ви ж романтична душа, правда?

— Та звісно, але ж…

— Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте в кінець помосту!

Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.

Я знайшов його в кінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.

Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з'явилося сонце.