Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 50

— Гей! — гукнув детектив. — Де ви пропадаєте? А я дзвоню вам, дзвоню. Ану йдіть погляньте, що тут має цей старий.

Він метнувсь поперед мене до своєї робочої кімнати й театральним жестом показав на стіл, де лежав заввишки з палець стосик рудуватих аркушів, заповнених словами.

— Ну, ви й старий сучий син! — мовив я і аж присвиснув.

— Атож, я і є! С. С. С. Крамлі. Крамлі С. С. С. Ну як, хлопче? — Він витяг з машинки аркуш. — Хочете почитати?

— Немає потреби, — засміявся я. — Добре йде, еге?

— Рятуйся, хто може, — засміявся й Крамлі. — Греблю прорвало.

Я сів, аж порохкуючи з радості за нього.

— Коли ж це сталося?

— Дві ночі тому, чи то опівночі, чи о першій годині, чи о другій — не знаю. Я лежав тут як дурень, утупивши очі в стелю, не читав книжки, не слухав радіо, не пив пива, а надворі бурхав вітер, стрясалися дерева, і раптом, геть зненацька, в моїй голові затіпались ідеї, мов черви на гарячій плиті. Я враз підхопивсь, кинувся до столу й уже за мить клацав на машинці, клацав, як ошалілий, і все не міг спинитись, так що на світанку в мене на столі громадилася ціла гора, чи нехай кротова купа, надрукованих аркушів, а я й сміявся й плакав з радості. Ти диви, що утнув! І коли десь о шостій влігся в ліжко, то не міг заснути: все дивився на ту купу паперу й сміявся, сміявся, і так мені було хороше, наче я оце щойно провів ніч із найпершою красунею світу.

— А таки провели, — тихо мовив я.

— Дивна річ, — сказав Крамлі. — Що мене все-таки підштовхнуло? Може, вітер, що розгулявся надворі? Чи отой тип, який приходив ночами й залишав під дверима замість візитних карток жмутки водоростей? І що ж старий детектив Крамлі? Вискочив надвір, почав стріляти, кричати «Стій!»? Ні, чорт забирай! Ніякого крику, ніякої стрілянини. Він сів до машинки й зчинив такий стук-грюк, як ото буває під Новий рік чи під Усіх святих. І знаєте, що сталося далі? Не здогадуєтесь?

Я вмить увесь похолов. Ціле військо крижаних дрижаків протупотіло в мене по спині.

— Вітер ущух, — сказав я. — І вмовкли звуки ходи за дверима.

— Звідки ви знаєте? — вражено спитав Крамлі.

— І більш не стали з'являтися водорості. І той тип, хоч би хто він був, відтоді не приходив.

— Як ви здогадалися? — Крамлі аж рота роззявив.

— Здогадався. Ви, самі того не знаючи, зробили дуже слушну річ. Достоту як і я. Я зчинив лемент, і той тип одчепився й од мене. Ох боже ж ти мій…

Я розповів Крамлі про лист від «Меркурія», про те, як я, мов навіжений, гасав вулицями, горлаючи в білий світ, і що після цього під моїми дверима вже не було невеличкої нічної зливи і, певно, ніколи більш не буде.

Крамлі так і сів, наче я дав йому в руки ковадло.

— Ми оточуємо його, Елмо, — сказав я. — Поки що ми його відігнали, хоча й не мали такого наміру. Що далі він одступатиме, то більше ми про нього знатимемо. Принаймні так я гадаю. Ми знаємо вже бодай те, що він тікає від галасливих дурнів і від сміху ошалілих детективів, що гвалтують друкарські машинки о п'ятій годині ранку. Друкуйте і далі, Крамлі. Цим ви збережете себе від небезпеки.

— Марення сивої кобили, — мовив Крамлі. Але й сам засміявся.

Його веселий настрій додав мені сміливості. Я покопався в кишенях і видобув на світ отруйного листа, що змусив Гопвуда до втечі, та теплу любовну записку на ясно-жовтому папері, яка раніше принадила його на берег до будинку Констанс Реттіген.

Крамлі поморочився з тими клаптиками й клаптями і знов накинув на себе звичну тогу скептика.

— Листи надруковано на різних машинках. Жоден не підписаний. Чорт забирай, їх міг надрукувати хто завгодно. І якщо старий Гопвуд справді сексуальний маніяк, за якого ми його маємо, то, прочитавши це жовте послання, цілком міг повірити, що його написала Реттіген, а отже, хай йому чорт, бігати туди на берег і чекати, як слухняний хлопчик, поки вона вийде і обхопить його за крижі. Але ми з вами знаємо, що Реттіген зроду не писала нікому таких листів. Це особа залізна, не жінка, а десятитонний самоскид. Вона ніколи не принижувалась — ні перед великими голлівудськими босами, ні на вулицях, ні тут на узбережжі. То що ж ми маємо? Вона плаває в морі коли їй тільки заманеться. Я задля зарядки роблю пробіжки берегом, тож бачу це день крізь день. І поки вона десь за двісті метрів у затоці грається з акулами, кожен, навіть і я, міг би непомітно прослизнути до неї у вітальню, скористатись її машинкою та іменним папером, а потім так само непомітно вислизнути, відіслати поштою цю грайливу любовну цидулку сучому синові Гопвуду й чекати фейєрверку.

— А далі? — спитав я.

— А далі, — сказав Крамлі, — все могло піти шкереберть. Реттіген, побачивши, як той бевзь маячить на березі, з переляку запливла від нього надто далеко й попала на мертву хвилю. А Гопвуд чекав-чекав, тоді зрозумів, що вона вже не випливе, та й накивав п'ятами. Назавтра він отримує другого листа, і то для нього справжній кінець світу. Тепер він знає, що хтось бачив його на березі й може показати на нього пальцем як на вбивцю Констанс Реттіген. Отож…

— Він уже чкурнув з містечка, — докинув я.

— Все правильно. А ми залишилися за десять миль від берега в човні без весел. Що ж ми в біса маємо, аби пливти далі?

— Якогось типа, що дзвонить по телефону перукареві Келу, викрадає голову Скотта Джопліна зі старої фотографії і змушує Кела втекти світ за очі.

— Припустімо.

— Якогось типа, що стоїть ночами в коридорі, підпоює того старого й запихає в лев'ячу клітку, а може, й забирає в нього з кишені жменю квиткового конфетті.

— Припустімо.

— Якогось типа, що лякає до смерті жінку з канарками й викрадає з її пташиних кліток клапті старих газет із заголовками. Той-таки тип, почекавши, доки Фанні перестане дихати, знімає з патефонного диска й бере собі на спомин її платівку із записом «Тоски». А потім пише листа старому акторові Гопвуду, і той зі страху тікає геть з узбережжя. Певно, і з Гопвудової кімнати він щось поцупив, але про це ми ніколи не дізнаємось. Можна припустити також, що перед тим, як я прибіг позаминулої ночі до будинку Констанс Реттіген, він узяв там з її запасів пляшку шампанського. Той тип просто не може, щоб не прихопити чогось на згадку. Він справжній колекціонер…

У цю мить на столі в Крамлі задзвонив телефон. Він зняв трубку, послухав і передав її мені.

— Гниляк… — озвався густий голос.

— Генрі!

Крамлі разом зі мною припав вухом до трубки.

— Гниляк знов об'явився, з годину чи дві тому, крутиться тут поблизу, — сказав Генрі десь у тій іншій країні, в багатоквартирному будинку на протилежній околиці Лос-Анджелеса, будинку з призабутого скороминущого минулого. — Хтось має його зупинити. Хто?..

Генрі повісив трубку.

— Гниляк… — Я дістав з кишені Гопвудів флакончик одеколону «Молодість» і поставив на стіл перед Крамлі.

— Ні-ні, — сказав Крамлі. — Хто б не був той паскудник у будинку, це не Гопвуд. Від старого лицедія завжди пахтіло, як від клумби нагідок чи від хмари зоряного пилу. Ви хочете, щоб я гайнув та понюшив коло дверей вашого приятеля Генрі?

— Ні, — відповів я. — Поки ви туди дістанетесь, містер Гниляк буде вже тут і нюшитиме під вашими чи під моїми дверима.

— Не буде, якщо ми клацатимемо на машинці й галасуватимемо, галасуватимемо й клацатимемо, хіба ви забули? До речі, а про що це ви тоді кричали?

Я детальніше розповів Крамлі про те, що продав в «Американський Меркурій» оповідання і мав дістати за нього мільярд доларів.

— Боже ти мій! — вигукнув Крамлі. — Я почуваю себе татом, чий хлопчик щойно закінчив Гарвардський університет. Ану розкажіть іще, синку. Як у вас це виходить? І що робити, аби вийшло і в мене?

— Щоранку сідати й шкварити на машинці.

— Слухаюсь.

— І щополудня припиняти роботу.

— Слухаюсь!

У затоці завила туманна сирена, знов і знов сповіщаючи своїм протяглим сірим голосом, що Констанс Реттіген ніколи вже не повернеться.

Крамлі взявся до друкування.