Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 53

Ні ж бо!

Хтось залишив її під дверима, обвівши червоним чорнилом оце одне оголошення, щоб Фанні неодмінно помітила його.

Людина, що колись кохала тебе всім серцем!

— Фанні! — в розпачі вигукнув я. — Ну яка ж ти бісова дурепа!

Ступаючи по уламках «Богеми» та «Мадам Баттерфляй», я побрів до дверей. А тоді згадав про холодильник, повернувся й захряснув його дверці.

На третьому поверсі справи стояли не краще.

Двері до кімнати Генрі були розчинені навстіж. Я вперше таке бачив.

Генрі вірував у зачинені двері. Він не хотів, щоб зрячі мали над ним перевагу. А сьогодні…

— Генрі!

Я ввійшов до невеличкої кімнати, що вражала чистотою, неймовірною чистотою і охайністю: все до ладу, кожна, просто-таки кожна річ на своєму місці, ніде ні порошинки, — але нікого там не було.

— Генрі!

На підлозі посеред кімнати лежав його ціпок, а поруч якась мотузка, такий собі темний шнурок із вузликами.

Ці дві речі порушували лад у кімнаті й були явно не на місці, так наче Генрі загубив їх у бійці чи покинув, тікаючи…

Куди?

— Генрі!

Я взяв у руки мотузку й оглянув вузлики. Два вузлики підряд, потім проміжок, ще три й довший проміжок, а потім так само, з проміжками, три, шість, чотири й дев'ять вузликів.

— Генрі! — гукнув я ще голосніше.

А тоді побіг і постукав у двері місіс Гутіерес.

Відчинивши й побачивши мене, вона заплакала. А коли придивилась до мого обличчя, сльози так і потекли їй з очей. Вона звела пропахлу кухнею руку й погладила мене по щоці.

— Ох ви бідолашний! Заходьте, бідолашний, сідайте. Сідайте. Їсти хочете? Зараз чогось принесу… Ні, ні, сідайте. Кави, так? — Вона подала каву й утерла очі. — Бідолашна Фанні. Бідолашна людина… Що це?

Я розгорнув газету й показав їй оголошення.

— Не вмію читати ingles,[36] — промовила вона, відступаючи.

— Не треба читати, — сказав я. — Фанні колись приходила дзвонити по телефону з цією газетою в руках?

— Ні, ні! — Тоді пригадала й аж на лиці змінилася. — Estupida! Si.[37] Приходила. А кому дзвонила, не знаю.

— Вона тоді багато говорила, довго?

— Довго? — Місіс Гутіерес кілька секунд помовчала, ніби перекладаючи собі мої слова, тоді впевнено кивнула головою. — Si. Довго. Й багато сміялася. Ой, як сміялася, говорила й сміялася!

Запрошувала до себе Ніч, Вічність і Морок, подумав я.

— І мала при собі цю газету?

Місіс Гутіерес крутила газету сяк і так, наче то була китайська головоломка.

— Може, si, а може, й ні. Цю або не цю. Не знаю. А Фанні тепер у царстві божому.

Я й сам уже ніби важив сто п'ятдесят кілограмів і, згорнувши газету, прихилився до одвірка.

— Мені б туди теж. Ви дозволите од вас подзвонити?

Щось підказало мені не набирати номера «Зеленої заздрості». Натомість, лічачи вузлики, я набрав числа зі шнурка Сліпого Генрі.

— Редакція «Януса», — озвався в трубці гугнявий голос. — «Зелена заздрість». Заждіть.

Трубку кинули на підлогу. Я почув, як чиїсь ноги важко зачовгали по снігових заметах зібганого паперу.

— Збігається! — крикнув я, і місіс Гутіерес злякано сахнулася вбік. — Номер збігається! — гукнув я до газети в своїй руці.

З якоїсь причини Генрі позначив вузликами на своїй «записній» мотузці телефон редакції «Януса».

— Алло! Алло! — заволав я в трубку.

Здалеку, з редакції «Зеленої заздрості», до мене долинув крик якогось психа, що його заманили в пастку й катували електричним струмом знавіснілі гітари. Немов змагаючись із такою музикою, носоріг і двійко гіпопотамів витанцьовували в убиральні фанданго. Серед усього того шарварку хтось клацав на друкарській машинці. А хтось іще награвав на гармонійці в супроводі іншого барабанщика.

Я почекав кілька хвилин, тоді жбурнув трубку поруч з апаратом і, покинувши її лежати, в нестямі кинувся геть із помешкання місіс Гутіерес.

— Добродію, — мовила вона, — чого ви такі люті?

— Лютий, лютий! Хто лютий? — закричав я. — О господи, там не підходять до телефону, я не маю грошей, щоб доїхати до тієї клятої контори, хоч би де вона була в Голлівуді, і дзвонити туди марно, бо трубку покинули зняту, а час спливає, і де в біса подівся Генрі? Помер він чи що, хай йому чорт!

«Не помер, — мала б відказати мені місіс Гутіерес, — просто спить».

Але вона цього не сказала, отож я подякував їй за мовчанку й вибіг у коридор, не знаючи, що мені робити. Я не мав грошей навіть на те, щоб дістатися до Голлівуда звичайнісіньким трамваєм. Я…

— Генрі! — гукнув я зі сходів наниз.

— Що? — озвався голос позад мене.

Я крутнувся на місці й аж ойкнув. Довкола була непроглядна темрява.

— Генрі, це ви?..

— Я, — сказав Генрі й виступив туди, де було трохи видніше. — Коли вже Генрі надумує сховатися, то він ховається добре. Милий боже, той містер Гниляк знову був тут. Я гадаю, він знає, що ми знаємо те саме, що й він, про всю цю історію. Отож як я зачув, що він скрадається балконом за моїм вікном, то й дав ходу з кімнати, прожогом вискочив. Навіть те, що мав у руках, на підлогу покидав. Ви знайшли?

— Так. Ваш ціпок. І мотузку з вузликами замість чисел.

— Хочете знати про ті вузлики, що воно за числа?

— Так.

— За день перед тим, як Фанні пішла од нас навіки, я почув, що в коридорі хтось плаче. Прислухавсь — а то вона стоїть за дверима. Я відчинив і впустив усе те гірке горе. Не так часто побачиш її нагорі, бо піднятися сходами — то для неї чиста погибель. «Ой, не треба було мені цього робити, — каже, — ой, не треба, я ж сама в усьому винна», — і так знов і знов. А тоді: «Візьміть оце, Генрі, збережіть його, — каже. — Ой, яка ж я дурепа!» — Та й дає мені якісь старі грамофонні платівки й газети. «Це дуже важливе», — сказала вона, а я подякував та й подумав собі: де в біса, — і тоді вона пішла, все так само плачучи й бідкаючись, яка вона дурепа. Я сховав ті старі газети й ті платівки та й не згадав про них і разу, аж поки Фанні поховали й відспівали, а оце сьогодні вранці трапили мені під руку ті газети, ну, я й подумав собі: а що ж воно таке? Пішов до місіс Гутіерес і питаю: «Що тут написано?» Вона почитала щось там, то по-мексіканському, то по-англійському, та й знайшла ті слова, обведені чорнилом, ви їх бачили, ті самі слова в п'ятьох різних числах газети, і. той самий телефонний номер. Отоді я й замислився, чого Фанні так гірко плакала й що то за номер, а тоді зав'язав собі вузлики й подзвонив туди. Ви дзвонили?

— Так, Генрі, — відповів я. — Оце щойно я знайшов у кімнаті Фанні ще одну таку газету. Чому ви не сказали мені про них одразу?

— А навіщо б то? Все воно здавалося дурницею. Жіночими витребеньками. Ви ж то самі прочитали? Мені прочитала місіс Гутіерес, погано, але сяк-так прочитала. Я тільки посміявся. Господи, подумав собі, та це ж казна-що, чисте казна-що. Хто б міг повірити такій нісенітниці?

— Фанні, — відповів я, помовчавши.

— А тепер скажіть мені ось що. Коли ви подзвонили на той номер, якийсь дурнуватий сучий син узяв трубку, відповів, а потім пішов та й згинув?

— Атож, сучий син.

Генрі взяв мене під лікоть і повів до відчинених дверей свого помешкання. Так наче сліпий був я. Я не опирався.

— І що це в них за діло таке? — спитав він здивовано.

Ми вже підійшли до його дверей.

— Мабуть, коли ні про що не дбаєш, — відказав я, — люди самі кидають тобі гроші.

— Еге, оце ж моя вічна біда. Я надто дбав про все. От мені й ніхто нічого не кидав. Але тепер, чорт забирай, я однаково маю грошву, ще й скільки!

Почувши, як мені забило дух, Генрі зупинився.

— Звук такий, — мовив він, повільно кивнувши головою і всміхаючись, — наче хтось хоче позичити в мене мої заощадження.

— Тільки якщо ви поїдете разом зі мною, Генрі. Й допоможете мені знайти лиходія, що вкоротив віку Фанні.