Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 59

Я зайшовся давлючим плачем. Коли я плакав отоді під душем чи в морі — то були тільки квіточки. Тепер наринула справжня злива. Здавалось, у мені розсипаються кістки. Я стояв, задихаючись від ридань, і вражений Шренк мало не простяг руку, щоб утішити мене: ну годі вже, мовляв, годі.

— Не плачте, — сказав він нарешті. — Вона собі мирно спочиває. Ви мали б подякувати мені за це.

Місяць сховався за великим пасмом туману, і це дало мені час заспокоїтись. Тільки тепер увесь я немов закляк. Язик ледве ворушився в роті, очі майже нічого не бачили.

— Ви хочете сказати, — промовив я нарешті наче з-під води, — що всі вони спочили і я маю дякувати вам за них усіх? Так?

Яка то, певне, була для нього полегкість! Він же всі ці місяці чи, може, й роки чекав нагоди комусь відкритися — байдуже де, байдуже як. Знову виринув місяць. І в його світлі я побачив, як тремтять Шренкові губи, прагнучи вилити все те.

— Так. Я їм усім допоміг.

— О боже! — ахнув я. — Допоміг? Допоміг?

Ноги більш не тримали мене, і я мусив сісти на поміст. Шренк підсобив мені й став поряд, здивований моєю слабкістю, владний тепер наді мною і над дальшими подіями цієї ночі, добродій, що благословляв людей убивством, позбавляв їх страждань, рятував від самотності, присипляв їхні лихі долі, визволяв від життя. Дарував їм захід сонця.

— Але ви теж допомогли, — розважливо сказав він. — Ви письменник, людина допитлива. Все, що я мав робити, — це ходити скрізь за вами, підбираючи ваші обгортки від цукерок. А знаєте, як легко ходити назирці за людьми? Вони ніколи не оглядаються. Ніколи. От і ви не оглядались. Де там, ви й гадки про мене не мали. А тим часом були моїм вірним собакою-поводирем, посланцем смерті, і то довше, ніж ви собі уявляєте. Понад рік. Ви наводили мене на людей, яких збирали для своїх книжок. На всю ту жорству на доріжці, полову, що летить за вітром, порожні черепашки на березі, гральні кості без очок, карти без малюнка. Без минувшини, без сьогодення. Отож я звільняв їх і від майбуття.

Я поглянув на нього знизу вгору. До мене поверталася сила. Безпорадна туга вже майже розвіялась. У душі поволі наростав гнів.

— То ви усе це визнаєте, так?

— А чом би й ні? Все воно не більш як кисла відрижка на вітрі. Якщо після цієї нашої розмови ми з вами й підемо до поліційного відділка, на що я цілком згоден, ви однаково не матимете жодного доказу, що я вам таке казав. Усе це марно випущена пара.

— Не зовсім, — заперечив я. — Ви не могли встояти перед спокусою взяти щось на згадку в кожної жертви. У вашій проклятій богом оселі знайдуться й грамофонні платівки, й пляшки шампанського, й штучні щелепи.

— Сучий син!.. — вигукнув Шренк і замовк. Тоді хрипко засміявся й вискалив зуби. — Хитро зроблено. Витягли з мене, еге? — Він похитався на підборах, про щось міркуючи. — Ну, — мовив нарешті, — тепер мені лишається тільки вбити вас.

Я аж підскочив. І хоч при своєму зрості не відзначався хоробрістю, проте Шренк відсахнувся назад.

— Ні, — сказав я. — Ви цього не зробите.

— Чому?

— Тому, — відповів я, — що ви не можете вбити мене власноруч. І їх не вбивали. До прямого насильства ви не вдавалися. Тепер я розумію вашу логіку. Ви воліли, щоб люди самі заподіювали собі смерть, тобто ви знищували їх, стоячи осторонь. Так я кажу?

— Так! — У ньому знов заграла гордість. Він нібито й забув про мене, озираючи своє славне, осяйне минуле.

— Старий із павільйону на трамвайній станції. Вам досить було підпоїти його. Ну, може, ще штовхнути, щоб він ударився головою об бордюр каналу, а тоді стрибнути у воду й допевнитися, що він уже в клітці.

— Так!

— Стара жінка з канарками. Все, що ви зробили, — це стали над її ліжком і скорчили страшну гримасу, так?

— Так!

— Сем. Дали йому стільки міцного питва, що він опинився в лікарні.

— Так!

— Джіммі. Простежили, щоб він видудлив утричі більше, ніж міг. Вам навіть не довелося перевертати його у ванні. Сем перевернувся й потонув?

— Так!

— П'єтро Массінелло. Ви написали скаргу до міської управи, щоб приїхали й забрали його разом з усіма собаками, котами й птахами. Якщо він ще живий, то скоро помре?

— Так!

— Ну й, звісно, перукар Кел…

— Я викрав у нього голову Скотта Джопліна, — сказав Шренк.

— А Кел так перелякався, що втік із міста… Джон Вілкес Гопвуд. Чоловік, що над усе в світі любив самого себе. Ви написали йому листа на іменному папері Констанс Реттіген, і з вашої ласки він щоночі приходив голий на пляж перед її будинком. І Констанс із переляку запливла далеко в море і втопилася?

— Достеменно так!

— Потім ви позбулися й Гопвуда, давши йому знати, що бачили його на пляжі тієї ночі, коли зникла Констанс. Надіслали жахливого, брудного листа, де спаплюжили його як найпослідущого покидька.

— Такий він і був.

— Нарешті, Фанні Флоріанна. Ви підкидаєте їй під двері оте своє оголошення. А коли вона дзвонить і ви домовляєтесь про побачення, то вам досить лише вдертися до кімнати, так само як і до старої з канарками, і добряче настрахати бідолашну жінку, так що вона сахається назад, падає навзнаки й не може звестись, а вам лишається тільки стояти над нею і дивитися, щоб вона не звелась. Хіба не так?

На це Шренк визнав за краще не казати «так» і взагалі промовчати, бо я вже спинався на ноги і хоч був ще млявий, проте спалах безтямної люті додав мені сили.

— За весь цей час ви тільки раз схибили. Газети, які ви надсилали Фанні, були з вашими позначками, і ви їх не забрали. А коли згадали про це і, зламавши замок, залізли в помешкання, то не змогли знайти їх. Єдиним місцем, куди ви не додумалися заглянути, був холодильник. Ваше оголошення лежало на полиці під банками замість підстилки. А я його знайшов. Ось чому я тут. І не збираюся стати наступною жертвою у вашому списку. Чи ви маєте інші плани?

— Так.

— Ні, і знаєте, чому ні? З двох причин. По-перше, я не Самотня душа. Я не зазнав поразки. Я не зневірився. Я твердо вирішив досягти свого. Передусім, я здобуду собі щастя. Одружуся й матиму добру жінку та дітей. Напишу з біса гарні книжки, і всі мене любитимуть. Як бачите, я не вписуюсь у вашу схему. Ви не можете вбити мене, клятий нікчемний йолопе, бо в мене все гаразд. Ви зрозуміли? Я житиму вічно. По-друге, ви й пальцем до мене не доторкнетесь. Ви ще ні до кого не доторкались. А якщо зробите це, то зіпсуєте собі все діло. Досі ви тільки залякували людей до смерті. Але тепер, якщо ви захочете перешкодити мені піти до поліції, то вам, жалюгідний виродку, доведеться вчинити справжнє вбивство, бо я оце зараз же туди йду!

Я рішуче попростував уперед, і він потюпав за мною.

Він дріботів позаду геть розгублений. Мало не хапав мене за лікті, щоб привернути до себе увагу.

— Так, так, ваша правда. А знаєте, я ледве не вбив вас, ще два роки тому. Побачив вас і пішов назирці. Але потім ви почали друкувати оповідання в журналах, тоді познайомилися з тією дівчиною, і я вирішив просто ходити за вами й збирати людей, атож, так воно й було. А по-справжньому все почалося з отієї грозової ночі в трамваї, що їхав до Венеції, я був тоді п'яний, і отой старий у лев'ячій клітці, і…

О боже, все так, подумав я. Ніч, надворі дощ, а позад мене невидимий Шренк промовляє слова, що назавжди закарбувались у моїй пам'яті.

— Тієї ночі в трамваї ви були так близько від мене, — провадив Шренк. — Я міг би простягти руку й торкнутися вас. Та я цього не зробив. Я втік. Ішов дощ, і коли б ви тільки обернулись… але ви не обернулись… ви б побачили мене, впізнали… але ви не обернулись, і…

Поміст лишився вже далеко позаду, ми швидко пройшли темною вулицею понад каналом і саме переходили місток. Бульвар був сонний, безлюдний — ні машин, ні вогнів. Я сягнисто простував попереду.

На середині містка через канал, там, де були лев'ячі клітки, Шренк раптом зупинився і вхопивсь за поруччя.

— Ну як ви не розумієте, допоможіть мені! — простогнав він. — Так, я хотів убити вас, справді хотів. Але це було б однаково що вбити надію, а вона потрібна в цьому світі, навіть таким людям, як я, хіба ні?