Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 6

У Венеції тоді було, та й тепер є, безліч занепалих куточків, де люди виставляють на продаж останні вживані речі, відриваючи їх від душі й сподіваючись, що на них не знайдеться покупця.

Навряд чи є такий старий будинок з давно не праними завісками, де на вікні не біліла б об'явка:

Автомобіль «неш» зразка 1927 року. Ціна помірна. З подвір'я.

Або:

Бронзове ліжко, що мало було в ужитку. Недорого. Нагорі.

Ідеш далі та й думаєш собі: а який бік того ліжка був в ужитку і скільки років ним уже ніхто не користується — двадцять, тридцять?..

Або ще:

Скрипки, гітари, мандоліни.

І у вікні — старезні інструменти, тільки замість струн на них павутиння, а в глибині кімнати видно старого чоловіка, що зігнувся над столярним верстатом і випилює якісь дощечки, незмінно стоячи спиною до вікна й не даючи перепочинку рукам, — він один з тих, хто залишився тут ще відтоді, як білі гондоли знайшли свій останній причал на задвірках і почали правити за квітники.

Скільки минуло часу, відколи він востаннє продав скрипку чи гітару?

Постукай у двері або у вікно. Старий і далі випилюватиме й шліфуватиме шкуркою свої дощечки, тільки плечі його затрусяться. Може, він сміється з того, що ти стукаєш, а він удає, ніби не чує?

Поминаєш вікно з останньою об'явкою:

Кімната з гарним краєвидом.

Кімната дивиться вікном на море. Але до неї вже років десять ніхто не заглядав. А може, й того моря вже немає…

Я востаннє повернув за ріг і натрапив на те, що шукав.

Папірець висів у поруділому від сонця вікні, і кволі, геть збляклі літери, виведені колись олівцем, були ледве видимі, як ото лимонний сік, що роз'їв сам себе й знебарвився ще десь — боже ти мій! — років п'ятдесят тому.

Канарки на продаж.

Атож, півстоліття тому хтось лизнув кінчик олівця, написав на аркушику ці слова й виставив його вицвітати, прикріпивши до шиби смужками мушиної липучки, а сам подався пити чай у кімнати нагорі, де порох укривав суцільним масним шаром поруччя балюстради і так обволік лампочки, що вони ледь жевріли, де подушки стали наче повстяні, а в порожніх шафах з кілочків звисали темні тіні.

Канарки на продаж.

Я не постукав у двері. Колись давно я вже був постукав у них — просто так, з легковажної цікавості, — і, почуваючи себе дурнем, пішов ні з чим.

Я повернув старовинну кулясту ручку. Двері легко подалися досередини. На нижньому поверсі панувала пустка. В жодній кімнаті не було ніяких меблів. Я гукнув нагору, в просякнуте порохом сонячне світло:

— Є хтось удома?

І мені причувся шепіт звідкись із горища:

— …нікого.

На підвіконні лежали здохлі мухи. На сітці, якою була затягнута зовнішня рама, виднілися рештки крилець нічних метеликів, що загинули влітку 1929 року.

Десь високо нагорі, де була замкнена у вежі казкова принцеса, наче пір'їнка впала:

— Хто там?

А між темних кроков ледь чутно писнула миша:

— Заходьте…

Я штовхнув внутрішні двері, розчиняючи їх ширше. Вони гучно, зі скреготом зарипіли. Мабуть, їх навмисне не змащували, щоб непрохані гості, зачувши рипіння іржавих завіс, повертали назад.

Нагорі затріпотів крильцями об навіки згаслу лампочку нічний метелик:

— …сюди, нагору…

Я піднімався у полудневий присмерк, повз дзеркала, повернуті лицем до стіни. В них не відбилось, як я прийшов. Не відіб'ється і як піду.

— Хто там?.. — прошепотіло.

Біля дверей проти сходів я нерішуче спинився. Можливо, я сподівався побачити там, у кімнаті, величезну канарку, простерту на килимі пороху, вже нездатну співати, а тільки говорити пошепки.

Я ввійшов.

І почув уривисте зітхання.

Посеред порожньої кімнати стояло ліжко, а на ньому, склепивши очі й ледь чутно дихаючи, лежала стара жінка.

«Археоптерикс», — подумав я.

Справді. Отак і подумав.

Колись я бачив такі кістки в одному музеї — ламкі рептильні крила того вимерлого, зниклого з лиця землі птаха, чиї обриси відбилися на пісковику тонким різьбленням, що могло б належати якомусь давньоєгипетському жерцеві.

Ліжко й те, що лежало на ньому, було немов намул посеред обмілілої річки. В її повільному потоці вгадувалась купа розшарпаних жалюгідних лахів і тендітний кістяк.

Вона лежала крижем, така заклякла й тиха, аж я не міг повірити, що то жива істота, а не доісторична окам'янілість, якої не торкнувся плин віків.

— Вам чого? — На невеличкому жовтому обличчі над укривалом розплющились очиці. Крихітні блискітки світла блимнули на мене.

— А де… канарки? — почув я свій голос. — Ота об'явка у вашому вікні… Де ж пташки?

— Ох! — зітхнула стара. — Милий боже…

Вона забула. Мабуть, вона вже багато років і вниз не спускалась. А я, мабуть, перший, хто піднявся сюди нагору за сотні днів.

— О-о, — прошепотіла вона, — це було так давно. Канарки… Атож, у мене водилися гарні пташки… У двадцятому році. — Потім, так само пошепки: — У тридцятому… тридцять першому… — Голос її завмер. Тут літа зупинялись.

Просто настав ще один ранок. Минав ще один день.

— І співали вони в мене, о, ще й як співали. Але ніхто не приходив купувати. Чому? Я так і не продала жодної.

Я озирнувся навколо. В кутку кімнати стояла порожня пташина клітка, ще дві виглядали із шафи.

— Ви вже пробачте, — прошепотіла стара. — Видно, я просто забула зняти з вікна ту об'явку…

Я підійшов до кліток. Мій здогад виявився слушним.

Дно першої клітки було застелене клаптем «Лос-Анджелес таймс» за жовтень 1927 року.

Я перейшов до другої клітки й поглянув на дно. На мене враз наринули спогади шкільних літ з тодішніми страхами.

Я заплющив очі й відвернувся від того пропащого року. То ось коли тут перестало шурхотіти пір'ячко й замовк пташиний спів! Я знову став біля ліжка та висхлого тіла на ньому. І раптом почув, що говорю:

— А ви слухали колись по радіо недільну ранкову передачу «Година канарок із Скелястих гір»?..

— Там ще грав органчик і десятки канарок співали йому в лад! — підхопила стара з таким захватом, що її тіло враз молодо стрепенулось, а голова підвелася. Очі її зблискували, наче скалки скла. — «Коли весна приходить в гори»!

— І «Красуню Сью», і «Голубі небеса», — докинув я.

— Ой, які ж то були чудові пташки, правда?

— Чудові. — Мені тоді було дев'ять років, і я сушив собі голову над тим, як ті бісові птахи могли так злагоджено співати під музику. — Я колись сказав своїй мамі, що, мабуть, їм у клітки ставлять ноти.

— Ви, я бачу, чутливий хлопчик. — Голова старої знесилено впала на подушку, і вона заплющила очі. — Тепер так уже не роблять.

Та й ніколи не робили, подумав я.

— Але, — прошепотіла вона, — насправді ви ж прийшли не через канарок.

— Ні, — признався я. — Я щодо старого чоловіка, що наймає у вас кімнату…

— Він помер.

І перш ніж я встиг здобутися на слово, вона спокійно заговорила далі:

— Я від учорашнього ранку не чула, щоб він порався внизу на кухні. І ввечері було тихо, от я й здогадалася. А коли ви відчинили надвірні двері, я вже знала, що то хтось несе мені погану звістку.

— Пробачте.

— Нема за що. Я й не бачила його ніколи, окрім як на різдво. Мене доглядає одна жінка з сусіднього дому, двічі на день приходить перекласти на ліжку, приносить попоїсти. То він одійшов, еге? Ви його добре знали? А коли буде похорон? Отам на комоді п'ятдесят центів. Купіть йому від мене букетик квітів.

Ніяких грошей на комоді не було. Не було й самого комода. Та я вдав, ніби він є, і поклав до кишені уявні п'ятдесят центів.

— Ви приходьте через півроку, — прошепотіла стара. — На той час я одужаю. І знову триматиму канарок на продаж, і… Ви весь час дивитесь на двері. Вам треба йти?