Гоцик - Дашвар Люко - Страница 23

– Бери! – вигукнула.

Ілія ухопив золото так жадібно, що у першу мить не відчув болю, та метал був пекучо-гарячим. Ілія зойкнув, відпустив брусок – пальці вкрилися пухирями.

– З чужим золотом так завжди, – почув голос Міліци. – Воно стає твоїм тільки тоді, коли ще гаряче…

Ілія не зважав. Підхопився, кружляв навколо столика, на якому стигло золото. Дмухав на пальці правиці. Присідав біля мармурової стільниці, вдивлявся: мамо рідна, справжнє золото!

Врешті наважився. Простягнув ліву необпечену руку, одним пальцем обережно торкнувся бруска. Золото вже не обпікало. Ілія затремтів і ухопив теплий брусок.

– Поклади на стіл, – наказала Міліца.

– Ти ж сказала: бери! Ти ж сама… – Ілія притискав брусок до грудей, відступав до ліжка.

– Коли дозволила взяти – не зміг! Тепер поверни.

– Але я спробував узяти… Спробував! Ні! Зумів! Хоч мить, та протримав в руці. Хіба то не рахується? – Ілія наштовхнувся спиною на бильце ліжка, сіпнувся – брусок вислизнув, із дзвоном покотився по підлозі, завмер біля ніг Міліци.

Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.

– Міліцо… Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.

– Навіщо? – запитала жінка.

– У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, – тремтів. – Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото… Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів…

– Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим… Тоді його не відберуть інші.

– Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!

– Яка?

– Щастя! Золото потрібне мені для щастя!

– Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє – щастя…

– Маячня! – Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. – Добре… Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!

– Немає секрету.

Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.

– Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю… свого еліксиру безсмертя.

Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.

– Матір Божа… Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!

– Не завжди, – почув голос Міліци. – Скоро ти теж знайдеш своє золото.

– Коли?! – закричав Ілія і прокинувся.

Ковдра зволожніла від гарячих мрій. Ілія сидів на постелі, ніяк втямити не міг: Міліца з роду Црноєвичів, золото, еліксир безсмертя… Здається, плакав од прикрощів. Так то був сон? Чи ні? Усе той самий дім. Вікна з важкими білими завісами. Комод чорного дерева і стіл з мармуром. Куті свічники…

До кімнати увійшла молода жінка.

– Міліцо! – вигукнув мимоволі.

Жінка насупилася, здивовано зиркнула на Ілію.

– Мене звати Софія.

– Але вчора… тебе звали Міліцою. Міліцою з роду Црноєвичів.

– Вчора ти спав цілісінький день.

– Не може бути! Я пам’ятаю, як розмовляв…

– …Уві сні. Ти проспав майже дві доби, – жінка пішла до столика, заходилася витирати його м’якою льняною серветкою. – Певно, дуже втомився. Я не стала тебе будити, хоча зараз надворі ніч. Час знову вкладатися спати.

– Ніч? Але тут не буває ночі, – Ілія геть розгубився.

– Там, де немає ночі, немає і майбутнього…

Софія дістала з комода важкий фаянсовий таріль, поставила поряд із каструлею – над нею здіймалася прозора, ледь золотава пара. Жінка зачерпнула з каструлі, вилила у таріль черпак гарячого запашного супу.

Ілія ковтнув слину не голоду – ошелешення. Без засторог роздивлявся хазяйку, кімнату… Тут існувало все те, що було й того вечора, коли він наважився постукати у двері будинку, над яким вився золотавий дим. Столик з мармуровою стільницею, комод, свічники… Не вистачало хіба що пласких золотих віддзеркалювачів, що вони кріпилися біля кожної свічки. Віддзеркалювачі щезли. Від того світло у кімнаті враз втратило пекучий блиск, стало м’яким, заспокійливим. Та й обличчя Софії, приголомшливо схожої на Міліцу з роду Црноєвичів, не лякало маскою застиглої вроди. Здавалося, від жінки линуло таке м’яке світло, що воно розливалося кімнатою. Та в куті Ілія помітив дивне доробало, на якому вночі Міліца виплавляла золото.

Підвівся. Пішов до незрозумілого механізму.

– Що це? – запитав хижо, ніби тільки-но підловив Софію на брехні.

– Він приносить мені золото, – відповіла жінка, вказала на шмат зітканої візерункової тканини.

Обережно взяла до рук таріль з гарячим супом, поставила на стіл.

– Це тобі… Скуштуй. Це особливий суп.

Пропозиція скидалася на прохання задовольнитися одноєвровою монеткою після того, як втратив мільйон.

– Дякую, – видушив Ілія. – Не можу…

– Спробуй… Не пошкодуєш, – відповіла Софія зі значенням, наче гаряче вариво мало занурити Ілію у чергову таємничу реальність.

Ілія скривився, взяв ложку, та піднести до рота не встиг.

Двері відчинилися. Поріг переступив високий кремезний хлопець.

– Доброї ночі, – мовив украй ввічливо. – У вас тут не зачинено… Дозвольте переночувати?

Ілія підвів очі і ледь не впав зі стільця – перед ним стояв Гоцик.

– Проходь, – почув голос Софії. – Зараз наллю тобі гарячого супу.

Гоцик кивнув, роззирнувся і побачив Ілію.

– Гоцику… Радий тебе бачити, – ляпнув ошелешений Ілія.

Дупа прилипла до стільця, уздовж хребта до тієї ж дупи стікала цівка холодного липкого поту. У голові метушилися думки, намагаючись зліпити якусь виправдальну легенду несподіваного зникнення Ілії з садиби синьйора Деметріо Бонвіссуто.

– Привіт, бухгалтер, – відповів Гоцик.

Ілія відчув – щока гаряча від нещадного образливого ляпаса. Задихнувся від ненависті. «Курвел! Покидьок!» Учепився в ложку, опустив очі у таріль. Черпав гарячий суп, їв варену моркву очима, тільки б не бачити Гоцика.

Гоцик уже сидів за столом навпроти. Подякував Софії за гостинність, їв із апетитом.

– Смачно, – почув Ілія.

Поспіхом доїв, поніс таріль хазяйці.

– Дякую, Софіє…

– Спати час, – відповіла Софія. – Завтра рано вставати.

Ілія не запитав: а чому, власне, рано вставати? Мишою шмигонув на простирадло під ковдру, відвернувся до стіни. «Раніше за всіх прокинуся! Втечу. Однаково втечу!» – тремтів. Заплющив очі, ніби й найменший шурхіт не заважає – спить, хоч убийте! І закляк: шкатулка з цяцьками і грішми у рюкзаку… Ото горе! Поцупить клятий виродок! Та встати з постелі не наважився. Чув, як Гоцик пішов кімнатою: точно, рюкзак Іліїн шукав, сволота!

Задзеленчала порожніми тарелями Софія – певно, мила посуд. У кімнаті раптом стало темніше, ніби господиня погасила більшу частину свічок.

Ілія відчув, як повіки злипаються, хоч, як вірити жінці, проспав дві доби. «Точно, щось у вариво підмішала!» – перелякався. Спробував чинити опір всесильному сну, та у голові паморочилося, і останнє, що почув Ілія, перш ніж провалитися у тривожний сон, був голос Гоцика.

– Геть не хочеться спати, – сказав Софії.

Жінка глянула Гоцикові у вічі.

– Мене звати Міліца. Міліца з роду Црноєвичів, – сказала, пішла до важких кутих свічників.

Запалювала свічки, хоч ще мить тому гасила одну за одною. «Дивна жінка», – подумав Гоцик, мимоволі примружив очі: свічки палали тепер незвичайним яскравим світлом, віддзеркалювалися у пласких золотих пластинах, прикріплених біля кожної свічки.

– Але… той хлопець, – Гоцик кивнув на ліжко, де спав Ілія. – …Звав тебе Софією.

– Він спить. Разом із ним заснула і Софія. А ти зви мене Міліцою.

– Як забажаєш, – знизав плечима Гоцик. Відчув незрозумілу сухість у горлі: певно, суп надто наваристий.

– Пити хочеться, – сказав.

– Будемо пити!

Міліца дістала з комода чорного дерева два старовинні срібні келихи, срібний глечик з високим вузьким горлом.