Гоцик - Дашвар Люко - Страница 27

– Блін, вони…

Зіскочив з каменя, потяг Ілію у долину.

– Та бігом! Швидше, брате! Ти бачив андалусійців? Найстаріша порода коней на землі. Вдвічі дорожчі за «арабів». Красені…

Ілія котився вслід за Гоциком у долину, та бачив не коней – ромів. Біля невисокої скелі у низинці розкинувся справжній циганський табір. Замість шатер на галявині – з десяток стареньких автівок з причепами, фургонами і трейлерами. Одні виглядали геть обдертими, другі новішими, а один – певно, ватажка хітанос – сяяв блискучою білою фарбою і навіть мав нікельовані сходинки від дверей. Автівки скупчилися півколом, у середині палало вогнище, балакучі жінки розвішували випраний одяг на довгій мотузці. Чоловіки колупалися у двигуні однієї з автівок, всюдисуща замурзана дітлашня із вереском ганяла галявиною, і тільки одна нечесана дівчинка рочків трьох поважно сиділа на яскравих бебехах, курила самокрутку.

Ілія не любив циган.

– Навіщо ми туди потикаємося? – бурчав. – Вуха брехнею наб’ють, кишені випотрошать і поготів.

– Не бійся, – задьористо сміявся Гоцик. – Я до ромів підхід маю.

Витягував шию, та роздивлявся не табір, ковзав поглядом по оливкових деревах, під якими стригли вухами двійко сірих, крутобоких андалусійців. Певно, роми знали їм ціну: сховати у тінь, поставили перед ними відра з прохолодною водою. Мале циганча розчісувало одному з коней гриву.

– Розуміють… – схвильовано шепотів Гоцик.

Роми зустріли незваних гостей ворожо. Заґелґотіли: геть, геть.

Гоцик згадував слова ромської мови, почутої від рома Петра на хуторі за Сеймом, старанно пояснював:

– Люди добрі! Я тільки коней роздивлюся. Гарні коні.

– Купи! – від юрби відділився кремезний дядько років шістдесяти з сивою кудлатою бородою і немалою золотою цяцькою у вусі. Примружив око, дивився на незнайомця вивчально.

І Гоцик без сумнівів віддав би за андалусійців і шкатулку, і золото, та в дупі припікало: дивися, хлопче… Аби живим звідси забратися.

– Роздивлюся спочатку, – сказав бородатому.

– Дивись!

Гоцик йшов до коней, дихати забув. Бачив андалусійців тільки в атласі кінських порід та по телевізору, як не рахувати трагічний випадок у рідній Нехаївці. Та кінь у Паниному дворі був немолодим, сумним, а ці двоє вражали не тільки блискучою шерстю, густою гривою, специфічним вигином граціозних ший… Від них пашіло енергією молодості.

– Знаєш андалусійців? – бородатий ішов поряд із Гоциком, зиркав на нього уважним оком. – Ще двісті років тому їх тільки королі мали. Купиш?

– Купив би. Та я сам здалеку… – обережно завів Гоцик. – Мені до коня документи потрібні. Аби через кордон…

Бородатий розсміявся, поманив Гоцика до сяючого білою фарбою трейлера. Гоцик завівся, йшов за ромом.

– Брате! А я?! – почув розгублений голос Ілії.

Гоцик озирнувся: Ілія тупцював на безпечній відстані від ромів-коней.

– Посидь отут. Я скоро, – кивнув на невеличкий обшарпаний причіп із фанерними стінами і полікарбонатним прозорим дахом.

– Не ходи! – гукнув Ілія.

– Не сци! – відповів Гоцик.

У розкішному трейлері ромівського ватажка тільки мартіні з оливкою не вистачало: вдумливо розділений простір виокремлював модернову кухню з усіма сучасними гаджетами, невеличку вітальню зі шкіряним диваном і яскраво-червоними подушками, спальню і навіть WC.

Бородатий витяг зі звичайної пластикової папки, якими завалені всі офіси світу, купу паперів. Ось! Ось! Чи оцю бомажку глянь. Ми тобі все красиво напишемо. І про базовий рівень тренування, і про змагання, титули. Печатку намалюємо яку завгодно. І до коней то ніяким боком. То для прикордонників, бо коні і без паперів самі за себе кажуть: справжні андалусійці! Кращих важко знайти! Ти ж, бачу, кумекаєш.

– У мене діло є, – сказав Гоцик. – По гроші йду… Повертатимуся, до вас завітаю. Бережіть їх для мене. Викуплю.

Ром розсміявся.

– Викупиш?! Та ти й за ціну не спитав?!

– То скажіть.

– П’ятдесят тисяч євро за двох. Чотирирічні. Хлопець і дівчинка. Дешево віддаю.

– Нормально, – відповів Гоцик. – За місяць тут будете?

Ром затрусив бородою: хтозна… Витягнув з кишені мобільний: номер мій запиши, я – Пауло, мене всі роми знають. Тільки запитай: де Пауло? Кожен хітанос підкаже. Десь та перетнемося…

– Завдаток залиш, – закинув.

– Не маю грошей при собі, – Гоцик розвів руками, вискочив з трейлера, пішов до коней.

Гладив по довгих шиях, шепотів:

– Дочекайтеся… Я вас заберу. Присягаюся.

І довго так стояв би, та роми заґелґотіли: йдіть геть та з грошима повертайтеся.

– А ти чого такий знервований? – запитав Гоцик Ілію, коли низинка з циганським табором лишилася вже далеко позаду.

– Поки ти за коней торгувався, мене божевільна ледь не задушила.

Гоцик тільки розсміявся: гарна смерть, коли тебе жінка душить.

– Навіть якщо стара й німа?! – рознервувався Ілія.

Сидів собі біля обшарпаного причепа з фанерними стінами, трусився, та за хвилину роми перестали звертати на нього увагу. І коли навіть циганським дітлахам набридло показувати Ілії «язики» та «ріжки», побігли геть, Ілія перехрестився: слава Богу, відчепилися, дверцята халабуди прочинилися, вислизнула жіноча рука, торкнулася його обережно. Ілія повернув голову: на нього дивилася немолода худа жінка, мичала тихо, хапала хрестик, що він висів на шиї, показувала йому… Спробувала податися до Ілії ближче, та не змогла.

– Мотузка на шиї, – розповідав Гоцикові. – Певно, рабиня. Добре, що вчасно пішли, а то б і нас на мотузку.

Гоцик усміхнувся. Гоцик думав про коней.

– Скоріше б до скарбу твого дістатися, – мовив хижо. – Гроші потрібні. П’ятдесят тисяч євро. – Зиркнув на Ілію уважно. – Яке місце ми повинні в Андалусії шукати?

– Напівзруйновану церкву, – відповів Ілія.

Спина стала льодяною: гра ускладнювалася. Ще кілька прискіпливих запитань – і доведеться признатися: немає ніяких скарбів, книжку переповідав… Уява доповнила одкровення жахливим відеорядом: Гоцик навідмаш б’є Ілію у пику тільки раз. Бо Ілія помирає від першого удару.

Проковтнув страх і раптом сказав:

– Гоцику… Я хочу, щоб ти знав… Я люблю тебе, брате.

Ілія був майже певен: немає в Андалусії напівзруйнованих церков. Привітні люди, що траплялися їм на шляху, щиро дивувалися: зруйнований храм? Та щоб усередині ріс сикомор? Та ще щоб пастух овець туди на ніч заганяв? Хрестилися-супилися: у цих краях шанують Матір Божу і Сина її. Це що за підла людина вам таку байку розповіла?!

Гоцик став підозріливим. Усе частіше смикав Ілію:

– Так звідки інформація про скарб у церкві?

– Від людини однієї.

– Як зветься?

– Сантьяго.

– Сантьяго?… – перепитував Гоцик, наче зважував: вірити Ілії чи ні.

І кожен новий день став схожим на терези. Одну чашу його Ілія настирливо завантажував надіями і мріями про те, що Гоцик врешті втратить пильність і він поцупить шкатулку і золото. Та на другу чашу лягала реальність – вони вже добрий тиждень тинялися горами і пагорбами Андалусії, ніякої церкви і сліду не було, а клятий Гоцик ніяк не засинав раніше Ілії. І врешті-решт, Ілія змирився із тим, що доведеться розповісти правду. Усе відтягував: завтра… Ні, післязавтра.

Терпіння Гоцика вичерпалося якраз того дня, коли на їхньому шляху стало чергове біле, заховане посеред пагорбів містечко.

– Де та церква, мать твою?! – психував Гоцик. – Чи ти думаєш, андалусійці мене до скону чекатимуть?

– Певно, у містечку знають, – відводив очі Ілія. – Бо то має бути десь поблизу.

Гоцик виматюкався, посунув до містечка. Ілія наздогнав його, коли той уже підходив до невеличкої брукованої площі з фонтаном.

На площі зібралося немало місцевого люду. Стояли купками, з цікавістю спостерігали за синьйором Санчесом, пузатим голомозим дядьком – за волосся тягнув з крамнички, над якою висіла файна вивіска «Вовна. Сукно», струнку чорнокосу молоду дівчину.

– І щоб ноги твоєї у моєму домі не було! – кричав сердито.