Гоцик - Дашвар Люко - Страница 29

Ілія скривився, обмацав потилицю, зиркнув на Гоцика тоскно: певно, час… Розповісти братові правду: ніяких скарбів немає, наплів здуру, бо хотів шкатулку і золото забрати. Ілія насмілиться і признається. Бо Гоцик – справжній брат. Знову врятував його, хоч якби Ілію так підло зрадила людина, яку він витяг з ополонки, Ілія прокляв би покидька і жадав би йому тільки одного – смерті.

– Брате… – прошепотів. – Маю сказати тобі…

Підвівся важко. Усміхнувся сумно.

– Тільки не зізнавайся мені знову в любові, – іронічно скривився Гоцик. – Бо ще трохи слини і відчую себе педіком.

– Та ні… Я про інше. Про головне…

Роззирнувся розгублено: зелені пагорби, долини, у долинах червоно-жовті черепичні дахи, мов намальовані. Оливи, кипариси… Хоч ви дайте сили видушити із себе правду.

Ковзнув поглядом по невеличкій низинці праворуч містечка і закляк: поміж зеленого буяння голою кісткою стирчала напівзруйнована церква.

Ілія ошелешено закліпав повіками.

– Гоцику! Гоцику… – поліз на каміння, вдивлявся, тремтів. – Он вона! Он!

Сумніви, страхи – геть! Побіг пагорбом до низинки, кричав:

– Матір Божа! Є! Є…

І хай би вбили – вірив: знайшов! То саме та напівзруйнована церква, про яку писав Коельо, всередині ростиме величезний сикомор, а сни… Сни мають нездоланну силу вести навіть тоді, коли ти жодного разу не згадав гидкого дідугана, що він уїдливо сміявся, погрожував покрученим пальцем і все повторював: «Сантьяго ще миє склянки, до церкви йому ще йти і йти. Йти і йти…»

Гоцик уздрів церкву тоді, коли Ілія вже збігав пагорбом у низинку.

– Почекайте… – сказав далеким андалусійським коням. – Може, і встигну забрати вас у ромів…

Заспішив за Ілією.

Той раптом притишив ходу, озирнувся, усміхнувся знічено.

– Знайшли… – сказав розгублено.

Захват зник, залишилося тільки ясне усвідомлення: якщо під сикомором є скарби, то Ілії від них не дістанеться й… однієї монетки. Зажурився. «Ну, чому я такий йолоп?! – бідкався. – І Горана поряд немає. Я запитав би: що робити? А він відповів би: сам знаєш. І хіба не так? Не маю віддавати скарби за шкатулку і золото. У скрині, певно, у тисячу разів більше…»

– Блін! Шукачі скарбів… Хоч би одну лопату прихопили! – Гоцик стояв всередині напівзруйнованої церкви, зосереджено роздивлявся величезний сикомор.

Обійшов його. Дістав сокирку і ніж.

– Де копати?! – гукнув Ілії.

Ілія не чув. Гарячкові думки метушилися: Ізідора, дідуган у тюрбані, іспанський пастух, Гоцик – загроза…

– Не треба копати! – зрозумів раптом.

Підбіг до сикомора, упав навколішки, по-собачому принюхувався, роздивлявся землю всередині церкви.

– Не копали… Тут сто років ніхто не копав, – захват повернувся, виплескував зсередини чистим фонтаном.

– І що?

Ілія роззирнувся, підійшов до Гоцика.

– Сюди має прийти одна людина. Вона знає, де копати. Нам краще сховатися. І дочекатися її.

– Може, та людина вже побувала тут?

– Ні! Ти ж глянь – усе поросло травою. Ніхто не копав. Вчасно встигли!

План здався Ілії ідеальним. І безпечним. Гоцик кивнув.

– Починаєш ворушити мізками, – сказав.

Пішов вивчати місцевість. Віднайшов величезний камінь – нависав над церквою на найближчому пагорбі.

– Отут чекатимемо.

– Чому тут? – Ілія насупився, бо вважав: командирські повноваження автоматично переходять до нього. Він знайшов церкву! Він привів… Він, врешті, читав Коельо, а нахабний Гоцик – ні…

– Звідси всі дороги, що ведуть до церкви, як на долоні.

Терпіння вичерпалося на третій день. Першим засумнівався в ефективності плану сам Ілія. Сидів на камені, до піску в очах вдивлявся в обриси храму, хоч навколо нього не спостерігалося жодного руху. Здавалося, після того як з розваленої церкви пішов Бог, його покинуло усе живе. І тільки невгамовні зграї чорних круків час від часу влаштовували на куполі гармидер, змушували Ілію завмирати, із ще більшою увагою чіплятися очима за зруйноване часом і людьми творіння чиїхось працьовитих рук.

– Може… Я збігаю до церкви, подивлюся? – питав Гоцика.

Гоцик ще тримався, хоч упевнене довготривале терпіння не входило до переліку його життєвих пріоритетів.

– Їсти хочеться, – відповідав похмуро. Озирався у бік містечка. – Ти краще до людей збігай. Хавки купи.

– Я? Ні! – Ілія лякався, повертався до спостереження. І хоч шлунок викручувало – спасу нема, від церкви відриватися не збирався.

Прикривав маківку здоровезний листом незнайомої, схожої на лопух рослини, торкався пальцями обпечених плечей. Голод виснажував, та більше допікало невблаганне південне сонце. Від спеки і задухи паморочилося, перед очима прозорими хвилями коливалося повітря, і тільки рятівні ночі берегли залишки сил, дозволяли непомітними тінями дістатися потічка неподалік містечка, набрати води.

Та скільки ж чекати?!

На п’ятий день Гоцик виматюкався, дістав з рюкзака сухарі і сало.

– Все! Час Х! Не поїмо – звалимося.

Ілія проковтнув сало, заліз під камінь.

– Ти ж… розбудиш мене, якщо раптом… – нагадав Гоцикові, бо до вереску боявся, що Гоцик сам зустріне пастуха, який, якщо вірити Іліїним снам, мав би таки з’явитися у церкві.

– Дрихни! – відповів той, уп’явся очима у церкву. Того дня від полудня до вечора – його черга варту нести.

Порядок чергування запропонував Гоцик.

– Зранку до обіду – я, після обіду до вечора – ти! З вечора до півночі – я, з півночі до ранку – ти, – сказав.

Заперечити нема чого. Та Ілії такий розподіл здався вкрай несправедливим.

– Ні! – затявся. – Зранку – я, а ти після обіду!

Гоцик знизав плечима – бери! Ілія мучився під каменем, лежав-крутився, ніяк не заснути від спеки. Уже й сам не розумів: чи виграв, чи знову програв!

Однієї ночі після півночі, коли Гоцик розштовхав Ілію – вставай, твоя черга церкву пильнувати, сам звалився і захропів – Ілія підкрався до Гоцикового рюкзака, дістав шкатулку… Аж схлипнув. Прости, матусю. Перебрав цяцьки – все на місці. Слава Богу. Обережно повернув шкатулку до Гоцикового рюкзака. Хотів уже було тугіше затягнути мотузку, та не втерпів – всунув руку всередину. Де золото? Де?

Важкий брусок лежав на самому дні. Ілія дістав його, зважив на долоні. Роззирнувся полохливо. Може… ну їх, ті скарби?! Маячня ж. До скону тут сидітимуть, Гоцик врешті розгнівається до божевілля, трусоне Ілію раз і той усе за хвилину викладе: про сон, книжку… І непересічну власну інтуїцію.

Ох, підведе! А зараз – шанс же! Ілія ж місяцями мріяв, аби Гоцик заснув без задніх ніг. Вхопити шкатулку, золото і дременути…

Зиркнув на Гоцика: брат?… Зітхнув: не зможе вдруге курвом почуватися…

– Ще трохи потерплю, – вирішив.

На сьомий день не втерпів Гоцик. Підвівся і пішов до церкви.

– Ти куди?! – Ілія перелякався, побіг за Гоциком.

– Подивлюся… Може, там уже сто людей усе перекопали. Вночі… Чи вдень, коли ти чергував, – буркнув роздратовано.

Круків налякала несподівана поява в руїнах двох збуджених нервових парубків. Кружляли, репетували.

– А пішли ви…

Гоцик схилився до землі навколо сикомора, всміхнувся задьористо.

– Що, що? – Ілія мацав землю долонями. – Ні! Нікого не було…

– Цілина, – мовив Гоцик, швидко пішов з церкви. – Доганяй… Ще наштовхнемося на власника.

– Ні, ні, нам треба, аби він нас не помітив спочатку.

– І щоб ми його не пропустили! – нагадав Гоцик.

– Не пропустимо, – сказав Ілія без упевненості.

Той день від ранку ніяк не скидався на інші звичайні. Упевнилися, що у церкві ніхто не копав, прикінчили сало і раптом побачили величезного, як курка, крука. Сидів поміж кущів, не злітав. Гоцик ухопив каменюку, прицілився… Як жбурне у крука.

– Матір Божа! – перелякався Ілія. – Навіщо ти вбив пташку?!

– Їсти хочу, – сказав Гоцик, підхопив мертвого крука. – Ти курку коли-небудь обскубував?

– Я… перепілок раніше їв. Хлопчиків… – Ілію нудило.